5 лютого
Кінець грудня та першу половину січня наша шестикласниця Катя провела не вдома, а за кордоном — жила в німецькій сім’ї, ходила до німецької школи, щоб удосконалити знання німецької мови, яку вивчає в оболонській школі №211 паралельно з англійською. Спілкування з новими людьми, зі своїми ровесниками, цікаві екскурсії, зустрічі. Красива, а головне — дуже пристосована для навчання та розвитку учнів школа в невеликому містечку. Здавалося б, ніколи сумувати та скучати. Та все ж після трьох тижнів перебування у німецькому раю дівчинка вже дуже скучила за мамою й татом, дідусем, бабусями й кицькою Алісою, за своєю кімнаткою в типовій київській квартирі. Та чи не найбільше мене порадувало, що Катя на моє запитання, а чи скучила вона за своєю школою, відповіла:
— Скучила. За Наталею В’ячеславівною.
Про свою улюблену вчительку української мови та етики Катруся розповідає мені досить часто. І не тільки тому, що Наталя В’ячеславівна наймолодша з усіх учителів, які навчають мою внучку, що вона розумна й освічена, що вона найсправедливіша й розумно вимоглива, що вона любить часто й доречно пожартувати. А цього разу Катя додала ще одне, чим причаровує дитячі серця ця вчителька, наділена Божим даром любові до дітей: «Вона дивиться на нас такими очима, як ти на мене, бабусю».
