Хвалити Бога, ми вже місяць як живемо у 2009 році. Рік Бика, про що за газом якось і забулося. Цю потужну рогату скотину в минулу, вже новорічну ніч, всі якось і не пошанували, бо жартували й сварилися про газ, цю невидиму коштовну субстанцію, існування якої, як виявилося, можна довести тільки тоді, коли її нема. А тим часом варто згадати про Бика. Наприклад, минулого року Бика зі мною трапилася така символічна історія.
Я тоді знімала свою програму «Проти ночі», і якось вночі з цією метою опинилася в нічному клубі, в окремій невеличкій залі, де відбувався стриптиз для жінок. Мій друг і оператор, чоловічої статі, був суворо недопущений до зали, а мав знімати мене там, у тій страшній залі, здалеку, через скло, а тому ніхто не міг прийти мені на допомогу в разі, якщо ці троє мачо, що звивалися перед присутніми дамами, почнуть скидати з себе сріблясті бікіні й тягнути тебе на подіум, де вони розігрували з розпашілими од спокуси чиїмись дружинами сцени непогамованого сексу. Чужі дружини сиділи там цілком легально — періодично туди зазирали охоронці їхніх чоловіків і передавали повідомлення про те, скільки ще можна розважатися, а коли вже бігти до поданих «мерседесів». Мені ж, чесно сказати, можна було й не переживати — бо із стриптизерами було домовлено, що мені особисто вони не будуть демонструвати свої принади близько до окулярів. Оператор пообіцяв, що в разі порушення домовленості він прибіжить сюди з замашним штативом і рознесе всю цю халабуду. Отже, сюжет ми зняли про те, що рухає цими хлопцями, коли вони вибирають собі таку роботу. Але для мене інтрига була в іншому — в тому, що в житті все з одного резервуара витікає, а в другий вливається, тобто — пов’язано неймовірними, невидимими, як газ, путами. Найстарший із стриптизерів, найдосвідченіший і найбільш запитаний відвідувачками, вів подвійне життя. Страшна таємниця огортала цю дивовижну долю — і якби хтось узнав його правду, я навіть не уявляю, як би його били і як би плювали йому межи очі розгнівані громадяни. Найбільше боявся того він сам. Справа в тім, що цей голий красень у своєму справжньому житті був завідувачем тваринницькою фермою під Києвом. Лише вночі він знімав із себе кухвайку, шапку-ушанку і натягав на свої ідеальні стегна сріблясті стрінги...
В минулий рік Бика я шукала підходящу ферму, щоби зняти там новорічний сюжет із якимось видатним биком, тому опинилася саме там, де керівником господарства був мій опівнічний знайомий. Я не одразу впізнала його у дядькові, що йшов чіпкими ногами хазяїна по тирсі між стійлами, говорив мовою сільського начальника, «рішав питання» й суворо оглядав підлеглих тіток, що висипали з поклонами назустріч. Тітки тихенько нахвалювали мені на вухо свого шефа — і який він господар, і який добрий, дарма, шо з виду страшний, і як він танцює: «От ніхто так у селі не вміє, як наш Василович! І уявіть — нежонатий!» Я ледь не вмерла від натуги, щоб не заквакати од сміху — бо знала точно, що в селі так не вміє ніхто. А Василович, який почув останні слова, дивився на мене очима песика, що присів під кущем по великій справі, й безмовно посилав відчайдушні прохання мовчати. Ми тоді зняли шикарний сюжет про бика, я сказала стенд-ап, стоячи біля потужної рогатої тварини — одної на всіх тутешніх корів, їхнього повелителя, що належав усім і нікому одному, а тому не знаю, чи був він колись насправді щасливий. Я сказала, що рік буде, безумовно, хороший, і всіх обов’язково спіткає щастя — просто треба для нього відкритися. Щось таке. А потім ми в закутку хліва їли домашню ковбасу, пили смачну самогонку, тітки горлали пісень, а Василович мені тихенько відкрив душу: він покине той стриптиз, як тільки зустріне ту, з якою зможе одружитися...
Минув якийсь час, як мені подзвонив охоронець зі студії й сказав, що до нас рветься дивний чоловік із свинею... Я пригнала на телецентр, бо завжди відповідальна за своїх дивакуватих відвідувачів. То був стриптизер. Тобто Василович. Він привіз запечене порося й усе, що до нього годилося. Бо, каже, пам’ятав, що у нашого продюсера Зої день народження. Та була в нього ще одна причина. Він стояв і усміхався якось не так, як добре вмів, — сексуально, а — як щасливі дурні, бува, не можуть утримати рота, що блаженно роз’їжджається по щоках. Бо одружився! Тобто — хтось полюбив його, саме коли він був у шапці й кухвайці! Просто так. І він приїхав доповісти, що покинув нічний клуб, одружився й переїхав у інше село. Нема тепер подвійного життя. Воно тепер у нього, нарешті, одне!
Ми мусили зжерти все просто тут, на студії, щоби відсвяткувати той день, коли наш друг позбувся всіх своїх страхів. По святі залишилася цілою лише свиняча голова, що тримала в зубах пучок петрушки й, здається, з великим інтересом розглядала маленькими поросячими очиськами цей дурний людський світ. Свині — вони ж звикли, що так закінчується їхнє життя, тому позбавлені страху й не шукають собі того, не знати чого. А люди — ті навпаки. Вони будуть ночами лазити по жердині в срібних трусах, вдавати з себе хуліїв іглесіїсів і шалено боятися себе справжнього, й не вірити, що ти такий можливий...
Історія ця, можливо, трохи й не комільфо. Та, по-перше, говорячи про життя, треба бути безстрашним — бо вже зі спроби викинути з тої оповіді невигідні для показу чужому оку деталі з людиною якраз і починається те несправжнє, що не дає їй бути щасливою. А по-друге, як я вже казала, — все в житті з одного резервуара виливається, а в другий вливається. І варто задуматися про це. Все те було рівно 12 років тому — в такий самий, як нині, рік Бика.
Тоді й трапилася ця історія про те, як одному чоловіку пощастило.
Уже після цього Різдва, оскверненого цілодобовими розмовами про газ, послужлива пам’ять нагадала мені цю історію саме у тяжку мить роздумів про те, як раптом стало гидко жити в липкій олжі, терпіти дрібних і дуже нецікавих людей, яких випадково життя, як шумовиння, викинуло з дна на поверхню життя, та так високо, що мусиш із ними рахуватися, як несила більше миритися з їхніми нечисленними думками, терпляче спостерігати, як мудрі люди старанно намагаються відповісти на їхні дурні запитання, як більше не хочеться марнувати своє життя в чеканні, поки це шумовиння уляжеться знову на дно, і наново — відмивати руки від їхніх млявих і вологих рукостискань і відчищати від багна свої давні ікони...Вийшло надто довге речення, а міг би ще й вийти дуже важкий і неприємний текст. І краще було зупинити цей опис тих післяріздвяних роздумів, який я думала була написати в номер, і — розвеселити цю сповідь перед тобою, читачу, історією про того Василовича, якого я бачила в стрінгах. Бо, слово честі, вона майже про мене й про тебе.
Скажу лише, що свої тяжкі роздуми я тепер завершила простим і щасливим рішенням: я не зможу, звісно, переїхати назавжди в інше село, але цього року Бика ну ніщо більше нормальній людині не заважає обмежитися лише найкращим і справжнім, як сказав був колись мій улюблений Черчілль.
