Не секрет, що на сьогодні переважна більшість російської кінопродукції — це старанне, але незмінно незграбне наслідування голлівудських зразків, байдуже, що самі фільми при цьому можуть являти собою суцільне виявлення ненависті до всього західного загалом і американського зокрема. Сюжети — або про Попелюшок обох статей, котрі вибиваються з бруду в золоті палати, або про наскрізь міфологічних героїв так само міфологічних воєн. Одне слово, якщо це й фабрика мрій, то не дуже якісних і абсолютно вторинних. От, власне, фільм Бакура Бакурадзе (вчився на курсі Марлена Хуциєва) від усіх тих домашніх утіх відрізняється разюче, як зразок дійсно європейського кіна у тому репертуарному оточенні, яке європейським називатися аж ніяк не може.
«Шультес» — історія молодого хлопця, Олексія Шультеса (Гела Чітава), що, потрапивши декілька років тому в аварію, втративши в ній кохану дівчину й маючи з тих пір хронічне порушення пам’яті, перекваліфікувався на кишенькового злодія. Він живе зі старою хворою матір’ю, інколи відвідує молодшого брата, що проходить службу у військовій частині неподалік від Москви, гроші ж здобуває крадіжками — спочатку гаманців, а потім, разом зі спільниками, — серйозних дорогих машин.
Олексій — це людина без минулого, його час зупинився — а зупинка часу є, серед іншого, і зупинкою почуттів. Саме тому це кіно здається на перший погляд настільки монотонним і беземоційним. Бакурадзе фільмує у відсторонено-документальному стилі, виступає як гідний, мислячий спадкоємець (це важливо — не як епігон) французького майстра Андре Брессона: це така собі фіксація щоденного існування, в якому є тільки теперішнє — ані майбутнього, ані минулого, ані жодного розвитку. І при всьому тому в такій мінімалістичній стриманій формі режисеру вдається вибудувати на перший погляд непомітний, але дуже захопливий ритм. Ба більше — чим далі, тим більше починаєш співчувати герою, який ось так загубився у власній самотності, який сам не знає — бо не пам’ятає (перша фраза фільму так і звучить: «Не пам’ятаю»), — навіщо живе. Але по-справжньому усвідомлюєш глибину нещастя Олексія, коли плин сюжету різко перебиває вставний відеофрагмент — послання дівчини, котру Олексій обікрав, до позакадрового коханого. Цей фільм у фільмі й знято, й зіграно просто блискуче — дівчина кумедно, щиро і зворушливо співає, не просто зізнається у коханні, але й розповідає про життя, яке в них буде. Це можна сприйняти як послання Олексію з того світу, де існують кохання, хатній затишок тощо; та насправді це якраз нагадування про той час, поза яким існує Олексій, це міні-поема на славу плинності буття, в якому минуле, теперішнє і майбутнє створюють чарівну, життєдайну тріаду, в якому ніхто не забутий і не загублений.
Тож в Олексія ж є тільки один вихід — придумати собі життя, біографію: тому він так переконливо бреше про обставини свого травмування у розмові з лікарем. Він може вирватися з проклятого кола позачасовості, — але для цього у нього вочевидь є лише один засіб: здійснити нафантазоване в реальності, хай і з небезпекою для себе. І саме тому він йде на самозгубний вчинок наприкінці фільму, і його історія дійсно набуває скаженої динаміки, однак те, що буде далі, лишається за кадром.
У тому є особлива краса: історія не замикається безвихідно сама на собі, ні, її завершує вигадка Шультеса, що стала реальністю, — інакше кажучи, саме герой і режисирує під кінець те, що з ним відбувається. Тому в трагічності фіналу проблискує хитка надія — адже коло нарешті розмикається у спіраль; можливо навіть — спрямовану угору.
