Ряд крихітних дитячих черевичків — це перше, що кидається в очі, коли заходиш до дитячого будинку сімейного типу, який створила сім’я Ульянцевих із Слов’янська Донецької області. Втім, дитячим будинком, нехай навіть «сімейним», його назвати дуже складно, насправді — це справжня, дуже міцна й дружна сім’я, в якій ніхто з малюків не почувається бодай у чому-небудь ущемленим. Зараз у Владислави та Сергія Ульянцевих семеро дітей віком від трьох місяців до п’яти років. Ще одну дитину — 15-річну Дашу — приймуть у сім’ю з дня на день: усі документи на дівчинку вже готові, й уже сьогодні вона активно вживається в роль старшої сестри, допомагаючи своїм маленьким сестричкам і братику робити перші кроки та давати раду з розвиваючими іграми.
«СПОЧАТКУ МРІЯЛА ПРО ОДНУ ДИТИНУ...»
Сьогодні дитячий будинок Ульянцевих є одним із 11 будинків сімейного типу, що існують у Донецькій області. Всього в них виховується 91 дитина, і при цьому з кожним днем саме таке направлення дітей-сиріт у регіоні набуває все більшої популярності. Щорічно на Донеччині без батьківської опіки залишається понад дві тисячі дітей, і кожен із них потребує, щоб його взяли у повноцінну сім’ю. Дитячий будинок сімейного типу — найкращий вихід із ситуації, адже частенько сиротами лишаються відразу дві або три дитини одних батьків: за словами фахівців, розлучати їх, направляючи до різних усиновлювачів, не дуже правильно. Ось і приходять на виручку дитячі будинки сімейного типу: вони можуть забрати відразу кількох братів і сестер і виховувати їх в одній сім’ї. В Ульянцевих, наприклад, виховуються дві сестрички — 5-річна Аня і 3-річна Настя.
В цій сім’ї дітей не ділять на «своїх» і «чужих» — усі рідні, кажуть Владислава та Сергій. «Рішення взяти прийомних дітей у сім’ю було прийняте ще до нашого весілля, — розповідає «Дню» Владислава Ульянцева. — Ми з Сергієм їздили до інтернату, спілкувалися з дітками, бачили їхні проблеми. А взагалі бажання взяти дитинку в мене з’явилося ще у підлітковому віці».
Щоправда, спочатку Владислава мріяла лише про одну прийомну дитину — боялася, що їй буде не під силу виховати відразу кількох, однак на практиці з’ясувалося, що сил вистачить. «Я раніше думала, що коли візьму дитину, мені доведеться докладати зусиль, аби її любити, приділяти їй увагу, щоб вона не відчувала, що вона не є рідною, та насправді виявилося, що жодних зусиль не потрібно. Любов виходила зсередини. Бог дав таку любов, що потім з’явилися й інші діти», — говорить вона.
Зрештою, такі благі прагнення принесли сім’ї Ульянцевих не лише радість від спілкування з дітьми, але й чимало труднощів. І головне серед них — серйозна нестача житлоплощі: сьогодні дитячий будинок Владислави та Сергія розміщений у двох крихітних кімнатках, які водночас слугують і дитячою, і вітальнею, і спальнею для всієї сім’ї. За словами самих батьків, їх такі обмежені умови не зупиняли у прийнятті рішень про всиновлення дітей, хоча, звичайно, тіснота серйозно заважала: «Ми й так залишили тільки найнеобхідніше в будинку, а решту просто винесли — місця немає. Я хотіла купити дитячу стінку — в нас могла б поміститися лише одна така стінка. Але кожна з них розрахована лише на одну дитину!.. Важко і режиму дотримуватися, коли тісно. Один заплакав — заспокоювати треба всіх», — розповідає Владислава.
За її словами, вона неодноразово зверталася до місцевої влади Слов’янська з проханням розширити житлоплощу, проте щоразу отримувала відмову — місто не має грошей, тому надання просторішого будинку або квартири не передбачається. Ульянцевих ці відмови у їхніх намірах не зупиняли, та якось нестача житлоплощі ледве не зашкодила появі у сім’ї нових членів. «Був момент, коли мені треба було забрати дітей — Олечку та Костю, а їх не віддавали, адже на дитину встановлена певна кількість квадратних метрів. І ось я їду до дитини, а вона мене питає: «Мамо, чому ти мене не забираєш?» — а я нічого не можу відповісти. Тоді було дуже важко, я приходила додому, падала на ліжко й лежала цілий день», — згадує Владислава.
«З НИМИ ДОБРЕ Й ВЕСЕЛО...»
Утім, уже зовсім скоро ці складнощі для Ульянцевих залишаться в минулому. Спеціально для їхньої сім’ї добродійний Фонд Рината Ахметова «Розвиток України» збудував просторий будинок, до якого сімейство переселиться найближчим часом. Нове житло розміщене на трьох поверхах (плюс четвертий, цокольний) і матиме цілих шість великих кімнат, у яких дітям зручно буде гратися і де вони зможуть повноцінно рости й розвиватися. За словами Ульянцевих, Фонд знайшов їхню сім’ю сам — практично відразу ж після того як вони написали заяву про створення дитячого будинку сімейного типу. І зараз, коли будівництво вже завершене, а до переїзду лишаються лічені дні, Ульянцеви досі не можуть повірити у своє щастя. «Я ще навіть речей не збирала, хоча знаю, що вже пора, — каже Владислава. — Думаю, що перед переїздом ми просто все складемо, а розбирати речі будемо вже вдома».
Після того, як із житлом проблеми залагодяться, сімейство хотіло б іще особливу увагу приділити лікуванню малюків. Наприклад, у Анічки зафіксовано певну відсталість у розвитку, і для того, щоб дівчинка могла «наздогнати» своїх однолітків, їй знадобляться не лише спеціальні заняття, але й ліки. Уваги вимагає й маленький Костя, у якого, за словами його мами, «купа діагнозів», але у сім’ї малюк добре розвивається і вже має багато досягнень. «У нас щодня — щасливий момент. Коли ми взяли Костю, нам ніхто не давав надії, казали, що він навіть навряд чи зможе заговорити. А зараз він починає розмовляти, причому багато слів вимовляє чітко», — ділиться Владислава.
До речі, віддавати своїх малюків до садочка Ульянцеви не планують — Владислава впевнена, що з вихованням упорається сама. «Діти повинні звикнути, зрозуміти, що вони живуть у сім’ї, а якщо ми зараз віддамо їх до садочка, вони навіть не відчують сім’ї», — вважає вона. До того ж, Ульянцеви мають помічників, найактивніші серед них — бабусі, які просто обожнюють дітей. До речі, цілком можливо, що в майбутньому сім’ю чекає поповнення: «Ми, звичайно, поки що нічого не загадуємо — є ж вислів: якщо хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої плани. Однак я нічого не виключаю. Коли в нас з’явилися Оля і Костя, мене питали, чи я ще братиму дітей, і я жартувала: візьму, тільки якщо підкинуть. Але вийшло інакше. Життя підкинуло», — жартує Владислава Ульянцева. За словами подружжя, багато дітей у сім’ї — це навіть більше ніж щастя. «Наші дні минають дуже швидко. У нас постійно стільки справ, адже нас багато. Та я анітрохи не шкодую, — ділиться Владислава, і потім задумливо додає: — Весело. З ними просто добре й весело».
