Південь і схід України завжди були житницею Європи. Родюча земля так завжди тішила хліборобів, що вони й подумати не могли, що неврожаї можуть бути штучними, що у ХХ столітті вони викосять десятки мільйонів людей..
«БАТЬКО СХОВАВ П’ЯТЬ ТОНН ЗЕРНА І ВРЯТУВАВ СЕЛИЩЕ»
Микола Стрижак, нині пенсіонер із Запоріжжя, поділився з «Днем» спогадами про те, як вирував голод 1932—1933 років у Запорізькій області.
— Селище Федорівка Мелітопольського району, де я народився і виріс, не так потерпало від голоду: в нас загинуло набагато менше людей, ніж у сусідніх Терпінні, Старобогданівці, Семенівці... Не знаю чому, але мені відома його справжня причина. Це була, можна сказати, наша сімейна таємниця. І навіть ми, тоді ще 5—6-річні, нікому про неї не пробалакалися. Бо в той час розстрілювали навіть за п’ять колосків пшениці, а в нашому випадку йшлося про п’ять тонн.
...Липень 1932 року. Через Федорівку, розташовану на перетині двох гілок залізниці, один за одним проходять ешелони з зерном. Золотистим збіжжям наповнені й муровані ще до революції склади — широкі, з високим двоскатним дахом приміщення, які й досі стоять у Федорівці вздовж залізниці. З них один за одним навантажують вагони, які йдуть на північ. А через кілька днів вони повертаються назад. Порожні. Мій батько, що працював залізничником на станції «Федорівка», не розумів, що коїться? Озброєні люди у формі, що керували вивозом, були неговіркими й дуже уважними: місцевим хлопцям, які навантажували вагони, не вдалося винести звідти жодної жмені зерна. Через місяць пшеницю вивезли всю...
Батько, як працівник залізниці, отримував хлібну пайку. Але чи могла вона прогодувати нашу сім’ю з 12-ти чоловік? Одного разу тато привіз у тачці, закиданій мотлохом, мішок зерна. Звідки?! Як виявилося, хлібозаготівельники вивезли не всю пшеницю. Частина просіялася у щілини між дошками складської підлоги. Батько здогадався про це, але нікому не сказав, доки заготівельні бригади не залишили селище з останнім ешелоном. А коли акуратно зняв пару дошок з підлоги складу, в якому працював, там виявилося близько п’яти тонн пшениці! Залізничники набирали зерно в мішки, вивозили у візочках, маскуючи всяким дрантям, і годували свої сім’ї, сусідів, родичів і знайомих, а ті — своїх сусідів і знайомих...
У нашому дворі утворився підпільний зернорозподільний пункт: 10—15 разів на день до на день до нас навідувалися гості: цілими родинами, і обов’язково з тачкою, заваленою дрантям. Деякі пробували міняти зерно на одяг, посуд та деякі речі. Але мій батько, добра душа, насипав торбинку, й нічого не просив узамін.
До жовтня навіть найприскіпливіша хлібозаготівельна бригада не знайшла би в жодному складі станції «Федорівка» ні зернини. Пшениця з підпілля зникла безслідно. Натомість, в кожному городі й льоху було прикопано мішок з зерном.
Ми з братами і сестрами тоді особливо не замислювалися про ймовірні наслідки татового вчинку: раділи, що кожного дня в нас — купа гостей, та ще й з дітьми. Але зараз я розумію, по якому лезу бритви ходив мій батько та інші залізничники. Найдивовижніше в усій цій історії — те, що про «підпільне» зерно у Федорівці знало більше тисячі людей. І з них ні одна жива душа не проговорилася, не доповіла, «куди належить».
КОЛИ ЗБУДУЮТЬ ПАМ’ЯТНИК ТЮЛЬЦІ В БЕРДЯНСЬКУ ?
104-літня Софія Русанова, жителька села Нововасилівка, що недалеко від курортного містечка Бердянськ на Азовському морі, пережила всі три українські голодомори.
— У 30-ті, в нас, як і скрізь, врожай був невеликий, — пригадує Софія Русанова, — але вивезли його увесь. Щоб вижити, їли полову, лободу, і таке, що й згадати страшно. Врятувала нас невеличка рибка-тюлька, якої багато в Азовському морі. Всі дорослі чоловіки з підручних матеріалів майстрували сіті й добиралися на берег моря, що в кількох кілометрах від нас. В кого не було човнів, брали сітку удвох і тягнули вбрід по мілководдю. Упіймати велику рибину зробленими нашвидкуруч рибальськими пристроями було непросто. Тому основною здобиччю ставала дрібна рибка, якої, проте, вистачало, щоб нагодувати родину.
Свого часу в Бердянську збудували пам’ятник рибі-бичку, який народ одразу назвав «Бичок-годувальник». Мабуть, варто зробити пам’ятник «Тюлька-рятівниця», аби увічнити дрібну морську рибинку, яка, проте, спромоглася врятувати все Приазов’я від голоду.
«СТРІЛЯЙ У ХЛОПЦЯ З КОЛОСКАМИ!»
Як відомо, маленької біди не буває — у 1947 році знову в Україні був голод. Свідчення тому — спогади мого батька Юрія Солонини, якому на той час було лише 10 років.
— Ми жили в селищі Кураховка Донецької області, яке тулилося довкола терикону шахти №40. Наше робітниче селище говорило переважно російською мовою, село через річку — українською. Цим сільська дітвора відрізнялася від селищанської, і коли хтось забрідав на «чужу» територію, ризикував отримати по шиї. Час від часу коло річки, на «кордоні», ми влаштовували бійки «лава на лаву». Але того року бійок не було . Діти ходили, як примари, деякі помирали прямо попід огорожами. Найкраще почувалися чоловіки: на шахті давали пайку, але чи не в кожній сім’ї, за мовчазною згодою, більша її частина діставалася шахтареві.
...Пам’ятаю, від голоду спочатку страшенно зводило живіт, але за кілька днів стало начебто легше. Я став гостро, як тварина, відчувати всі запахи. Блукаючи по околицях, я відчував, що та чи інша трава пахне їжею. Зривав і з’їдав одразу ж, і голод трохи відступав. А одного разу я відчув на горищі нашої хати божевільно смачний і солодкий запах хліба. Але ж його не могло там бути! А запах не зникав. Тоді я, мов пес, пішов на нього, і в купі мотлоху знайшов торбинку з висівками, яку колись використовували замість грілки. Сестричка страшенно зраділа знахідці. Але мама не дала нам з’їсти її одразу. Коли з роботи прийшов батько, ми розділили «грілку» на чотири однакові частини і зжували до крихти.
... Одного разу мати попросила мене сходити на поле, принести колосків. Саме йшли жнива, і мати знала, що може чекати за це дорослу людину. Тому послала мене. Було таке неписане правило: якщо дитина в жнива попросить в бригадира дозволу, то зможе збирати колоски по стерні, й за це їй нічого не буде.
На полі працювало кілька жінок: збирали скошене у стіжки. Бригадир, високий чорнявий дядько на тачанці, який стежив за роботою, дозволив нам збирати з одного краю поля, але заборонив підходити до стіжка. Я пішов уздовж межі. А Славко, як тільки тачанка зникла в полі, шмигонув до стіжка, напхав мішок колоссям, і тихцем перебрався на наш берег річки. Я продовжив збирати по стерні. Коли мішок був майже повний, чую стукіт копит. Бригадир стоїть коло тачанки і кличе: «Іди сюди, хлопчику, щось скажу». І якось недобре посміхається. «Та ні дядьку, ви кажіть, я вас і так чую». А сам якимось шостим чуттям розумію, що він хоче забрати мої колоски собі. Бригадир до мене — я тікати. До річки — десь 200 метрів. Розуміючи, що не дожене, він стрибає на тачанку, двоє колгоспниць — із ним... А я вже пробіг половину відстані... Такої стометрівки в мене ніколи в житті не було. Лечу, боюся перечепитися, а ззаду — тупіт, свист батога і жіночий крик: «Стріляй у хлопця!». Щось пальнуло, чи в повітря. чи в мене цілили — я не знаю. Стрибаю в очерет. Ще постріл. Пірнаю, і щосили — до іншого берега. За рікою я в безпеці: сільські туди не сунуться. Лежу на узгір’ї, дивлюся, як в далині метушиться бригадир на полі. Мокрі колоски приємно лоскочуть груди. Сьогодні ми не будемо голодні...
