Хоч не всі історики, публіцисти, філософи, загалом ті, хто професійно займається дослідженнями кривавої та драматичної доби кінця XVII — початку XVIII століття, визнають існування «загадки Мазепи» — все ж важко заперечувати той факт, що вчинки, а тим більше внутрішній світ цього великого українця були й залишаються «таємницею за сімома печатками» для нас. Принаймні відомо, що Іван Степанович був людиною гранично закритою, завжди оберігав справжні мотиви своїх дій від сторонніх очей (бо занадто великою була ймовірність, що ці очі виявляться злобно ворожими, — адже юність Мазепи припала на страшну добу Руїни, коли культ сили, інтриги, зрада та доноси на політичних супротивників стали звичайним явищем!). І тому нам не збагнути ані суті Мазепи-політика, ані Мазепу як людину, вдаючись до застарілих ідеологізованих кліше, вириваючи його з контексту часу і застосовуючи критерії, притаманні значно пізнішим епохам.
І тут варто зауважити, що певною мірою «ключ» до розуміння справжнього, вільного від наклепів і апологетіки, обличчя Івана Степановича Мазепи дає ретельний аналіз раннього, «догетьманського» періоду його життя. Як саме, за яких обставин формувався його світогляд, його система цінностей, політичні й духовні пріоритети? Це — питання не тільки цікаве, а й певною мірою визначальне для сучасних мазепознавчих студій. І воно ж, це питання, є мало не найменш дослідженим в історичній науці; достовірних документів значно менше, аніж хотілося б, натомість маємо солідну кількість міфів, вигадок, легенд, що камуфлюються під нібито «перевірені» факти, тому виникає необхідність відокремити зерна від плевел та, спираючись на критично проаналізовані джерела, з’ясувати, якою мірою Мазепа, як і кожна людина (а не забуваймо простої істини: політики — теж люди!), є «родом зі свого дитинства».
Спочатку — про дату народження нашого героя. Тут теж спостерігалися певні «різночитання» (так, Микола Костомаров вказував 1644 рік; згодом більшість істориків пристала на точку зору найближчого соратника гетьмана Мазепи та його наступника Пилипа Орлика, який писав в одному з листів: «мені вже 70 років, стільки, скільки було покійному Мазепі у Бендерах», інакше кажучи, у 1709 році). Що ж до точного дня і місяця народження Івана Степановича, то свого часу, у ХІХ столітті, це було встановлено польським поетом, істориком та громадським діячем Тимошем Падурою на підставі запису в Кременецькому молитовнику. Отож можна вважати більш-менш достовірним, що майбутній гетьман України народився 20 березня 1639 (не 1644, не 1629!) року в родовому селі Мазепинцях (у документах кінця XVI століття це село називається ще «хутір на Кам’яниці) поблизу Білої Церкви на Київщині.
Природно, виникає питання: що відомо про предків Мазепи, що це були за люди? Попри вигадки численних тенденційних авторів про «польські», «католицькі» симпатії родини гетьмана (на превеликий жаль, певну данину цим стереотипам віддав і такий видатний історик, як Микола Костомаров, автор грунтовної монографії про Мазепу), факти історії свідчать геть про інше. Так, невідомий автор «Історії Русів» повідомляє нам, що полковий суддя Федір Мазепа (мабуть, прадід гетьмана?) брав участь у повстанні славетного Северина Наливайка у 1594—1596 рр. і був по-звірячому страчений шляхтою у Варшаві. Щоправда, чимало фахівців не зовсім впевнені у повній достовірності оцих відомостей; принаймні спростувати або ж підтвердити тут щось вельми важко. Зате відомо інше: батько Івана, Адам-Степан Мазепа, був у роки Хмельниччини білоцерківським отаманом, підтримав гетьмана Богдана і у 1654 році, разом з родичами Мироном та Юськом Мазепами приніс присягу на вірність царю Олексію Михайловичу. Причому варто одразу підкреслити: рід Мазеп можна схарактеризувати як православну (!) шляхетну українську фамілію, котра, хоч якийсь час і мала зв’язки з впливовими польськими колами, проте була віддана традиціям і вірі рідного народу. Цікаво, між іншим, що відомий козацький літописець Самійло Величко, дуже далекий від симпатій до Мазепи (бо співчував Василю Кочубею, страченому за згодою гетьмана), все ж таки називає Івана Степановича не інакше як «шляхтичем козакоруським».
Отож то була родина, безперечно, козацька і в той же час — шляхетна, достатньо освічена, знайома з високими надбаннями культури. І тут саме час перейти до розповіді про освіту юного Івана. Зі спогадів й листів уже згадуваного Пилипа Орлика ми дізнаємось про те, що талановитий підліток навчався в уславленій Києво-Могилянській академії (очевидно, починаючи з 1651 або 1652 року; а Самійло Величко робить уточнення: навчався у класі риторики). Не потрібно, поза сумнівом, зайвий раз писати про те, яке виняткове місце посідала Києво-Могилянська академія в освітній системі цілої Східної Європи, які блискучі знання там здобувались. Досить тільки згадати про те, що Мазепа, закінчивши клас риторики, опанувавши мови (зокрема, польську, російську, грецьку, латину, німецьку, татарську, італійську...), грунтовно вивчивши творчість античних класиків (Аристотеля, Платона, Горація, Овідія — останніх двох полюбляв цитувати напам’ять — а також, між іншим, і Макіавеллі з його «Державцем»!), міг, здавалося, бути задоволеним рівнем своєї вченості. Але ж ні: десь близько 1657 року юнак вирушає здобувати освіту на Захід. У які саме країни — це питання й досі лишається відкритим; поширеною є версія, згідно з якою честолюбний і амбіційний молодий чоловік навчався у Німеччині, Італії, на півдні Франції, в Парижі, простудіював курс філософії та, крім того, вивчав основи артилерійської справи у Голландії, в місті Девентері. Щоб оцінити рівень освіченості Мазепи, наведемо один промовистий факт. За свідченням французького дипломата Жана Бюлоза, Мазепа з молодих років абсолютно бездоганно володів латиною, настільки, що міг легко й вправно складати вірші цією мовою; в той же час, за словами іншого дипломата, де Невілля, у 80 — 90-х роках XVII століття в усій Московській державі лише п’ять-шість людей (!) знали мову Ціцерона (щоправда, серед них був і впливовий князь Василь Васильович Голіцин, фаворит царівни Софії, який дуже посприяв кар’єрі Івана Степановича Мазепи...).
Картина духовних орієнтирів нашого героя та його виховання буде неповною, якщо не згадати ще про одну людину, котра справила величезний (можливо, навіть винятковий) вплив на становлення Івана. Йдеться про мати Мазепи, уроджену Марину Мокієвську, справді видатну особистість, ревну поборницю православної віри, «сестру» Луцького православного братства (до речі, її батько та брат підтримали зі зброєю в руках повстання Богдана Хмельницького та загинули в бою з поляками під Дрижополем у 1655 році!). За свідченнями багатьох сучасників, пані Мокієвська (після смерті чоловіка у 1665 році вона стала настоятельницею Київського Вознесенського Печерського православного монастиря, прийнявши ім’я Марії Магдалени) була найближчою порадницею свого сина-гетьмана й пішла з життя у 90-річному віці, за рік до Полтавської катастрофи.
Для розуміння того, як формувалися політичні погляди головного персонажа нашої оповіді, важливо врахувати події, що настали безпосередньо після укладання знаменитої Гадяцької унії 1658 року про утворення триєдиної Речі Посполитої, що складалася б власне з Польщі, Литви та князівства Руського. Справа в тім, що Адам-Степан Мазепа (батько) був гарячим прихильником цього договору, однодумцем гетьмана Івана Виговського (цікавий факт!); після того ж, як 1659 року прихильників Виговського, в умовах Руїни, запеклого громадянського конфлікту, що набирав усе більшої сили на теренах України, почали фізично переслідувати, а то й знищувати (згадаймо про долю звірячо вбитого Юрія Немирича), Мазепа-старший мусив стати вигнанцем і знайшов прихисток у володіннях короля Яна Казимира. Що ж до молодого Івана, то якраз у цьому, 1659 році, він завершив свій «курс наук» у західноєвропейських країнах. І в обставинах, що складалися, Адам-Степан (він невдовзі все ж таки повернувся в Україну й вирішив піти у свого роду «почесну відставку» у званні чернігівського підстарости) визнав за краще влаштувати сина при польському королівському дворі. Отже, близько 1660 року Іван Мазепа стає «короліським покоєвим» — престижне звання, що давало право постійного перебування «при особі» Яна Казимира. Наступні три роки життя Мазепи-молодшого пов’язані з інтригами, «візантійськими змовами» та іншими «принадами» варшавського палацового оточення. Вже згадуваний Жан Бюлоз писав, що «в молоді свої роки бачив пана Мазепу, красивого й ошатного, при дворі короля». Очевидно, юний Іван був помітний в оточенні польського монарха. Проте вигадкою й міфом є романтична оповідь, що приваблювала свого часу Байрона, Словацького, Пушкіна і Вольтера, про нібито «романтичне кохання» молодого Мазепи до заміжньої шляхтянки, після чого мстивий чоловік цієї аристократки, мовляв, прив’язав «злочинця» Івана до дикого коня та й пустив того коня у чисте поле. «Пам’ятник» польського мемуариста Яна Пассека, звідки узяті ці відомості, не є достовірним історичним джерелом, хоч написаний художньо яскраво й став джерелом натхнення для Генріка Сенкевича, автора «Вогнем і мечем» та «Потопу».
У 1663 році Мазепа робить, схоже, вирішальний вибір у своєму житті — він залишає королівську службу (бо відчував там постійну образу: для оточення короля він, попри свою блискучу освіченість та непересічні здібності, все ж таки завжди лишався людиною другого сорту, «козаком») та повертається в Україну. Попереду був нелегкий і небезпечний період співпраці (точніше, знову ж таки служби) з гетьманом Петром Дорошенком; кількамісячний полон у запорожців (1674 рік), коли саме його життя висіло на тонкій волосинці; перехід в адміністрацію лівобережного гетьмана Івана Самойловича; майстерне лавірування в атмосфері заздрощів, ненависті, доносів; нарешті, року 1687-го — гетьманська булава. Але це вже — тема для іншої розповіді.
