Владу нашу хлібом не годуй, дай поговорити про національне відродження, яке, як усякій розумній людині має бути зрозуміло, неможливе без відродження культури. Знову ж таки, більш ніж очевидно, що невід’ємною частиною сучасної культури є, наприклад, кіно, яке за своїм впливом на маси поступається, хіба що, новому винаходу невгомонного людства — інтернету.
Так ось, влада наша, яка багатьма своїми діями примушує дивуватися весь світ, якимось чином хоче відродити національну самосвідомість без національного кінематографа, на розвиток якого в неї не знаходиться коштів.
Тим часом проблема ця особисто мені сьогодні бачиться набагато ширше й драматичніше: в нашу варварську добу глобалізму, яка примушує нас відчувати себе шестірнею величезного світового економічного механізму, ми дуже сильно потребуємо відродження не те щоб національної, а людської самосвідомості. І в цьому, так необхідному для виживання homo sapiens знайдення розуміння, що то є людина, сьогодні можна обійтися і без національного кінематографа — благо, в інших країнах знімають багато і, що важливо, добре. Від нашої влади в цьому випадку вже не потрібно підтримки національного кіновиробництва. Ми були б їй вдячні, якби вона, якщо вже не може підтримувати навіть прокат некомерційного, фестивального, артгаусного, зрештою, справжнього кіно — як сьогодні називають картини, які вчать думати та співпереживати, — то хоч би йому не заважала. І не примушувала жалкувати про минулі, нехай і не найкращі, радянські часи, в які, хоч і існувала цензура, але культурі приділялося незрівнянно більше уваги, ніж за нинішньої доби суцільних гендлярів, бухгалтерів і менеджерів.
Усупереч просторікуванням про національні пріоритети, інтереси нашої влади, на жаль, розходяться з національними інтересами. Наприклад, уже який рік поспіль київська адміністрація, хоч за цей час урядовці в її кабінетах помінялися, намагається прибрати до рук кінотеатр «Жовтень». Найстаріший у столиці кінотеатр хочуть продати, щоб на його місці звести ще який-небудь торговельний центр і «рубати» гроші. Начебто киянам ніде витратитися на весь цей ширвжиток, який і створено для того, щоб спустошувати наші гаманці.
Тим часом, киянам сьогодні, якщо повернутися до кіно, сьогодні майже ніде подивитися добрі фільми. І «Жовтень», на відміну від багатьох мультиплексів, які розташувалися в торговельних центрах, таку можливість нам дає. У кінотеатрі, де раніше було лише дві зали, сьогодні працює цілих п’ять. Днями там відкрилася кінокав’ярня «Солодке життя», в якій гурманам, що не задовольняються попкорном і колою, будуть запропоновані більш серйозні страви і напої, а разом із ними програма фільмів про відомих рок і поп співаків і музикантів.
Але навіть не в цій, новій кінозалі полягає родзинка «Жовтня». Дві кінозали в ньому, поки що в двох інших показують світові блокбастери, без яких кінотеатрові тепер не вижити, щодня працюють на справжнє кіно. Подібна практика давно існує на Заході, де фільми, які перемогли на престижних кінофестивалях демонструються в невеличких залах 50, 70, а то й 100 тижнів.
Тобто, якщо ви, наприклад, досі не подивилися «Візит оркестру» ізраїльського режисера Ерана Коліріна, то зможете це зробити, з’їздивши до кінотеатру, розташованого на Подолі. А піти на цю картину, в якій розповідається про військовий оркестр, що заблукав в ізраїльському провінційному містечку з Александрії варто не лише тому, що вона отримала Гран-прі Токійського міжнародного кінофестивалю, була удостоєна відразу трьох нагород міжнародного кінофестивалю в Каннах, була відзначена призами Європейської кіноакадемії і, нарешті, перемогла на торішній «Молодості». Навіть якби авторитетне журі в усьому світі її прогавило, «Візит оркестру» варто подивитися, щоб раз і назавжди зрозуміти: ніяка політика і ніякі політики не варті того, щоб ми заради них жертвували теплими людськими стосунками. Для того, щоб сталася любов, заради якої ми й приходимо в цей світ, нам не потрібні політики з їхньою кровожерливістю, з їхньою спробою поділити світ між собою. Ця думка тим більше цінна, що вона входить до серця глядача завдяки чудовій грі акторів, і в першу чергу, Сасона Габая, удостоєного європейського «Оскара» в номінації «кращий актор року».
Досі кияни можуть подивитися в «Жовтні» «Елегію» іспанського режисера Ізабель Куаксе — мелодраму з інтелектуальною підкладкою, в якій головні ролі виконують Бен Кінгслі і Пенелопа Крус. Фільм цей може задовольнити як глядача, що намагається заповнити в кіно брак особистого кохання, так і тих, хто шукає відповіді на «прокляті запитання». Інтелектуал, мистецтвознавець, викладач коледжу та ведучий присвяченої культурі радіопрограми та театральної колонки в престижній нью-йоркській газеті, западає, як сказали б сьогодні, на свою студентку. Проте студенток цей Дон Жуан нового часу спокушає давно. Але Консуело, героїня Пенелопи Крус, змусила старіючого професора, який більш за все цінує свою рівновагу і незалежність, втратити і те, й інше. За цією банальною, якщо відстежувати лише фабулу фільму історією, приховується дуже багато розумних і корисних думок про сенс життя, про кохання, про старість, яка, якщо людина зберегла здатність думати, рано чи пізно примусить підбити підсумки. Здається, що на зйомки цієї картини, відеоряд якої витримано в приглушеній, брунатно-жовтій гамі осені — періоді життя, в якому рефлексують головний герой і його друг-поет, режисера надихнула пушкінська «Елегія», з її тугою за молодістю, яка раз і назавжди пішла:
«Безумных лет угасшее веселье
Мне тяжело, как мутное похмелье.
Но, как вино, — печаль минувших дней
В моей душе чем старше,тем сильней.»
