Напередодні вихідних у містечку Вишгород Київської області відбулася неординарна подія — відкриття скульптурного пленеру, присвяченого 1020-річчю хрещення Русі та закладення капсули на місці майбутнього пам’ятника святим Борису і Глібу.
«Ідея організувати скульптурний пленер народилася давно, — говорить головний редактор журналу про мистецтво «Аура» і куратор пленеру Юрій Комельков. — Адже востаннє на Київщині він проводився рівно 20 років тому. Однак ми все не могли визначитися з його тематикою. Та коли почалося відзначення ювілею хрещення Русі-України на державному рівні, тема окреслилася сама собою. Щоправда, думали: може, провести захід на березі Дніпра... Проте вирішили, що там людно тільки у вихідні. І раптом спало на гадку історичне містечко Вишгород, тим більше, що мій задум поділяв голова Вишгородської районної ради Ярослав Москаленко. Місто вже багато чого досягло. Проте нині це вже зовсім інша якість його розвитку. Воно прагне ставати все затишнішим і красивішим. А в красивому місті хочеться жити».
Вишгород, який, фактично, тепер є передмістям Києва, — одне із найстаріших міст України. Перша згадка про нього датується 946 роком. Він був найближчою до столиці резиденцією великих київських князів. За часів Ярослава Мудрого став духовним осередком. З 1020 року тут перебувають останки перших українських мучеників Бориса і Гліба. Із 1072 році збудовано дерев’яний храм на честь цих святих. А 1115 року онуки Ярослава Святополк, Володимир Мономах та чернігівський князь Олег Святославович спорудили великий кам’яний собор-мавзолей та оздобили поховання князів золотом і коштовностями.
Капсулу на місці майбутнього пам’ятника Борису і Глібу заклали посеред великого цьогоріч реконструйованого майдану, схожого на ті, де колись українці збиралися громадою на віче. За словами міського голови Віктора Решетняка, з часом там буде споруджено історично-меморіальний комплекс із монументами тим державним діячам, які у різні історичні часи були причетні до становлення і розвитку Вишгорода, зокрема, княгині Ользі, князям — Святославу, Володимиру, Ярославу Мудрому... А поки майдан обрамлюють десять модерних скульптур. Така собі галерея сучасного мистецтва з постійно діючою експозицією просто неба! Очевидно, логічно розпочинати оглядини з роботи «Райське дерево» Василя Ярича, тобто з початку створення світу. А далі один за одним відтворено ключових біблійних героїв та сюжети, а також міні-історію вже християнської Русі-України. Назви композицій говорять самі за себе: «Мати і дитя» Олександра Дяченка, «Повернення» Івана Салевича, «Княгиня Ольга» Леоніда Козлова, «Кирило і Мефодій» Андрія Дацка, «Антоній і Феодосій Печерські» Петра Глемазя, «Молитва» Миколи Білика, «Дорога до світла» Григорія Кудлаєнка... Роботи зроблені із кримського каменю, що має властивість із часом зі світлого ставати темнішим. Ще століття-два тому із нього будували замки в Україні та Європі. Кожна робота із настанням сутінок підсвічується. І навколо стає так затишно! «Ввечері ці скульптури виглядають навіть якимись містичними, — говорить радник голови Вишгородської районної ради Лідія Кордон. — До них хочеться підійти. Біля них хочеться побути. Вони — ніби сильні позитивні енергетичні згустки».
А може — символи? Чи дороговкази? Куди нам іти? І як далі бути? Як от, наприклад, твір Івана Салевича «Повернення», в якому відразу читається притча про блудного сина. «Це — моя пластична версія притчі про блудного сина, — розповідає автор. — Мистецтво — це мислення, тобто як митець мислить в об’ємі і просторі й наскільки він може тими засобами виразності, що характерні для скульптури, створити переконливий образ, інакше кажучи, виразити тему. «Повернення» — непроста у сприйнятті композиція, зрештою, як і інші, адже всі — нестереотипні. Вони спонукають глядача до співтворчості. Ті скульптури — ніби звернення до нашого ірраціонального начала, підсвідомості. І тому, чим багатший має людина внутрішній світ, тим більше дана скульптура даватиме їй поживи для розвитку фантазії. Повернення — вічна тема, у якій сконцентровано християнську мораль — прощення. Але в ній для нас, українців, звучить ще один, на мою думку, важливий аспект — повернення до духовних цінностей. Потрібно перестати лукавити перед самими собою та іншими, як це роблять багато державних мужів перед народом і, врешті-решт, почати чесно й відповідально жити».
