Слабке здоров’я так званої демократичної коаліції у Верховній Раді було очевидне з моменту її створення. Але, як відомо, a creaking door hangs long on its hinges — скрипучі двері довго висять на своїх петлях. Так і коаліція цілком могла протягнути, наприклад, до весни або до того моменту, коли б набрала сили президентська передвиборча кампанія. Однак домашні розрахунки в умовах інфляції, що все збільшується, не зійшлися з цінами на політичному базарі. У справу втрутився зовнішній чинник у вигляді швидкоплинної кавказької війни.
Якщо в минулих парламентських виборчих кампаніях вплив ззовні не грав істотної ролі, через різні причини, що часто від нас не залежали, то нині ситуація корінним чином змінилася. Україна опинилася в центрі гри іноземних політичних сил, і це послужило каталізатором зовні латентної політичної кризи. Через зрозумілі причини в зміні розставлення політичних сил в Україні, насамперед, зацікавлена Москва. Війна й подальше визнання незалежності Південної Осетії та Абхазії на значний час визначили її дипломатичну та можливу фінансову з економічною ізоляцію. Країни, що входять до ШОС та ОДКБ не визнали нові кавказькі державні утворення, на що сподівалися в Кремлі, не поспішають це робити й інші приятелі від Білорусі до Венесуели. Мало що змінює в цій ситуації і визнання з боку Нікарагуа, яке ще повинне бути затверджене місцевим парламентом. З урахуванням вельми плачевного становища економіки країни, незважаючи на масивну допомогу з боку Уго Чавеса, таке визнання може дорого коштувати правителям в Манагуа в найближчому майбутньому. Малоймовірно, що це залишить без уваги Вашингтон незалежно від того, яка адміністрація буде в американській столиці після виборів у листопаді.
Не виправдалися надії на підтримку арабських країн. Характерно, що вже 15 серпня у впливовій міжнародній арабомовній газеті Al-Sharq Al-Awsat, що виходить у Лондоні, опублікована стаття президента Грузії Саакашвілі, названа в її арабському варіанті «Війна, розв’язана Росією, найгірший виклик». Разом із тим жодних матеріалів від офіційних осіб Росії ні ця, ні інша впливова арабська міжнародна газета Al-Hayat не публікували. При цьому варто врахувати, що газета Al-Sharq Al-Awsat видається фондом, що очолює саудівський принц Фейсал бен Сальман, і певною мірою відображає погляд не лише саудівського, але й інших помірних арабських режимів. Хоч у Сирії та частково в Лівані та Йорданії раділи успіхам Росії на Кавказі, але далі слів справа не йшла.
ДОВЕЛОСЯ ПОСПІШАТИ
Певно, що рух України в бік НАТО, що дуже непокоїть Москву, представлявся там справою вельми віддаленою також і у зв’язку з конфліктом у серпні. Недаремно в переможному ражі записні російські політологи однозначно підкреслювали, що тепер із можливим приєднанням до ПДЧ у грудні в Києва та Тбілісі нічого не вийде. Однак дуже скоро награні веселощі припинилися. Виявилося, що ситуація прямо протилежна. Трохи оторопілий Альянс все більше і все частіше став приходити до висновку, що на шляху можливого розширення меж держави російської потрібно терміново зводити бар’єр і досить великої висоти. Менше за все в Першопрестольній чекали такого висновку від Берліна та Парижа. Вдалося домогтися лише неприйняття прямих економічних і фінансових санкцій, хоч у майбутньому вони цілком можливі в дещо іншій формі. Але в західних столицях чудово розуміють, що залишити без жодних наслідків такі самовільні дії не можна, оскільки в найближчому майбутньому подібні ексцеси поставлять під пряму загрозу не лише безпеку Європи та всього західного світу, але й позначаться на його позиціях в інших вельми чутливих регіонах. Значною мірою в багатьох столицях Європи сталися психологічні зміни. Хиткість своєї безпеки насамперед почали відчувати нейтральні держави, які такої політики дотримувалися вже багато десятиріч. У Швеції можливість приєднання до НАТО стала активно обговорюватися в суспільстві.
Уряд закликав унести корективи у всю політику безпеки та оборони країни, зокрема, в доповідь парламенту щодо цих питань на 2009—2012 роки. Розглядається можливість збільшення військових витрат, які й так були зовсім не маленькими. У м’якшій формі проблемами безпеки клопоталися і у Фінляндії. Активізувалася дискусія про можливості приєднання до НАТО.
У таких умовах у Москві вирішили за необхідне терміново загальмувати негативні для Росії тенденції, що прискорюються. Займатися Грузією абсолютно безперспективно, після відомих подій там просто немає проросійських сил і проблема приєднання до НАТО не викликає жодних дискусії, у тому числі і серед опозиції. Тому, як найзручніший об’єкт для реалізації цього плану була обрана Україна. А зробити це легше всього за допомогою розхитування внутрішньополітичної ситуації. Якщо коаліція розвалиться юридично і в країні пройдуть дострокові парламентські вибори в грудні, то певно, що на зустрічі міністрів закордонних справ країн Альянсу в грудні поточного року питання приєднання України до ПДЧ буде знову відкладене. А це quod erat demonstrandum. А потім почнеться нова передвиборна кампанія і питання приєднання до ПДЧ відсунеться до грецьких календ. Проблема України в НАТО має для Росії самостійне значення, але з ним найтіснішим чином пов’язана доля Чорноморського флоту.
Рішучість Президента Ющенка яскраво продемонструвала, що це питання має однозначне вирішення в майбутньому, але і в теперішньому часі нинішній статус повинен бути переглянутий. Можна нескінченно затягувати переговори, але в принципі це мало що змінює. Тому виходом для Москви є кардинальна зміна розставлення політичних сил в Україні і створення умов для можливого продовження його базування на невизначений термін. Річ не лише в суто військових аспектах, хоч і вони мають серйозне значення. Набагато важливіше політичне значення можливого відходу з Криму. Якщо таке станеться, то простір для можливого втручання у внутрішні справи України практично скоротиться до нуля. Не кажучи вже про те, що загалом позиції Росії на Чорному морі сильно ослабшають. Уже зараз поява в його акваторії усього лише кількох військових кораблів країн НАТО викликала буквально паніку в Москві. Як пише московське видання «Независимое военное обозрение», «За великим рахунком, ми продовжуємо втрачати свої позиції у Чорноморському басейні. І військово-політичному керівництву Росії, як уявляється, варто б терміново звернути на це увагу». Ось воно і звернуло, провокуючи політичну кризу в нашій країні.
ПОТРІБНА ВСЯ УКРАЇНА
Останнім часом наші північні сусіди якось менше стали говорити про можливий розкол України на захід і схід. І це, звичайно, не з любові до своїх південно-західних сусідів. Там цю легенду про розкол вигадали і вона так сподобалася, що із задоволенням у неї повірили. Від довгого та частого повторення вона вже дещо приїлася, але відмовилися від неї через зовсім інші міркування. По-перше, в Москві в якийсь момент зрозуміли, що реальних сепаратистів в Україні немає. Ті, хто відпрацьовує російські гроші, не рахуються. Бажаючих експлуатувати тему та взагалі російську карту, хоч греблю гати, але їхня поведінка повністю змінюється, як тільки закінчується передвиборна кампанія, і вони реально приходять до влади. Наша Партія регіонів тому найкраще підтвердження. Крику багато, а шерсті мало, казав чорт, обстригаючи кішку. Це французьке прислів’я якнайкраще ілюструє реальність з уявним розколом та любов’ю до Росії, що декларується.
По-друге. Навіть через крихітну Південну Осетію й не дуже велику Абхазію в Росії дуже багато міжнародних неприємностей, щоб знову затівати такі ігри з набагато більшою Україною. Світ не збирається мовчки проковтувати кавказьке сепаратистське блюдо, а подати ще й Україну, то точно буде нетравлення шлунку. Тим більше, що сепаратистські утворення вимагають дуже багато, насамперед, великих фінансових витрат. Поки що це не дуже відчутно, але ціна на нафту падає, а з нею може піти в минуле і нинішнє благоденство. Якийсь час можна протягнути на Стабілізаційному фонді, але на довго його не вистачить. Отримати ще одну велику й проблемну територію щастя, як вирішили в Москві, не дуже велике, а наслідки дуже важко піддаються прогнозуванню.
По-третє. За великим рахунком, розкол України не вирішує стратегічне завдання контролю шляхів доставки енергоресурсів до Європи. Адже труба проходить переважно саме центральною та західною частинами України, а надій на їхнє приєднання до Росії немає навіть у найбільших оптимістів та політичних фантазерів. Шунтування української газотранспортної системи у вигляді північних і південних потоків стикається з великими проблемами та відсовується на невизначений термін. Та й у разі їхнього пуску реально вони зможуть зменшити прогін через Україну десь на 15—20%. Так що розколом найважливіші цілі не досягаються, а труднощі зростають у геометричній прогресії. Ось тому кремлівські планувальники й почали другу фазу спецоперації в Україні. Першу вони спробували провести 2004 року, але осічка вийшла. Відтоді щось хотіли зробити різними способами, але без особливого успіху. Настав час спробувати ще раз.
Як уявляється, легенду про розкол залишать штатним пропагандистам типу Леонтьева або Маркова, кримським плакальникам за єдиною та неподільною, Наталії Вітренко, щось підхоплять і регіонали. Але це, як говорять у радіотехніці, просто білий шум. Гучний, але він інформації не несе. Реально напрямом дій буде пошук і приведення до влади українських політиків, які за економічні та фінансові преференції погодяться вести країну в фарватері російської політики. Знайти в Києві місцевого «бацьку Лукашенка» навряд чи вийде, але щось подібне дуже б хотілося.
Однак надій на це мало. Тактично чогось і можна домогтися, але в стратегічному значенні навряд чи. Тому розігрується карта перманентної кризи, де тимчасові правителі в Києві вимушені будуть шукати підтримки в Москві для розв’язання своїх миттєвих проблем. У такій ситуації їх легше змусити приймати вигідні Кремлю, але антиукраїнські за суттю рішення. Саме в цьому й полягає найважливіша частина спецоперації з приведення України в російське стійло, що проводиться на наших очах. Для цього ніяких грошей не жаль, потім можна буде їх відбити, і з великим прибутком. Насамперед, політичним.
Нинішня парламентська криза набагато небезпечніша для майбутнього країни, ніж усі попередні разом узяті. Якщо деякі українські політики цього не розуміють, то країну потрібно від них позбавляти. Такі «сліпі» при владі їй не потрібні. Французький державний діяч та історик Франсуа Гізо сказав: під час суспільного неладу кожний байдужий стає незадоволеним, а кожний незадоволений — ворогом. Народ втомився від нескінченної боротьби за владу, і, як показали події 2004 року, може зажадати зміни політичної варти. Хоча б для порятунку країни.
