Театральний сезон Національної опери, що минув, крім п’яти прем’єр запам’ятався небувалою кількістю почесних звань і нагород, що були присвоєні й вручені в день закриття ювілейного 140-го сезону. Серед відзначених була солістка опери Катерина Стращенко, власниця яскравого, соковитого, густого й тембрально багатого лірико-драматичного сопрано.
Перший свій виступ уже як заслужена артистка України співачка проведе в Ялті на відкритті Міжнародного фестивалю «Зірки планети». Це буде на зразок «розспівки» перед майбутнім театральним сезоном, який включає й нові постановки, і роботу над поточним репертуаром, і гастролі. Зокрема, на оперну трупу з нетерпіння чекають в Японії з виставами «Турандот», «Манон Леско» і «Травіата». У перших двох операх Катерина Стращенко зайнята в партіях Ліу і Манон.
— Моя сім’я до музики не має ніякого відношення, — зізнається співачка. — Батьки працювали на заводі «Червоний казаняр» у Таганрозі. У п’ять років мене віддали навчатися до музичної школи. Водила на заняття бабуся. З дитячого саду я стала головною співачкою, брала участь у всіх святах. У загальноосвітній школі відчула своє покликання — до музики і співу. Мене часто забирали з уроків на всілякі огляди й концерти, а після школи я почала серйозно займатися вокалом...
— Чому ви вирішили навчатися співу в Києві?
— Тут жила моя тітка, тому батьки відпустили з більш-менш спокійною душею. А можливо, доля вела до мого педагога Євгенії Семенівні Мірошниченко, неперевершеної співачки. До речі, першого року я не вступила до консерваторії, поїхала назад у Таганрог, влаштувалася працювати піонервожатою до своєї школи. І раптом телефонує Євгенія Семенівна, пропонує «стати вільною слухачкою». Виявляється, вона запам’ятала мене на вступному іспиті. А коли почалися заняття, запитує в студентів: «А де Катя?» Їй кажуть, що не вступила. «Як не вступила?!» — закричала Мірошниченко і пішла до приймальної комісії, знайшла в документах наш номер телефону і... вирішила мою долю. Щоправда, незважаючи ні на що вступити на курс мені вдалося лише з четвертої спроби, проте вже відразу на другий підкурс.
— Євгенія Семенівна спеціалізується на підготовці колоратурного сопрано, а вас можна назвати виключенням в її педагогічній практиці.
— У мене виявився широкий від природи діапазон. Приходили слухати багато педагогів, зокрема, Євдокія Василівна Колесник і Віктор Миколайович Курін, щоб визначитися з моїм голосом. Але головним своїм вчителем я вважаю Євгенію Семенівну. Я її обожнювала, хоч у навчанні ганяла вона мене жорстко, часом і до сліз доходило. Деякі студентки не витримували її різкості, йшли. Впевнена, що завдяки її іронічній вимогливості я добре осягала вокальні премудрості.
— До Національної опери ви прийшли, будучи ще студенткою?
— Це сталося на четвертому курсі, 1999 року. Мене запросили на партію Мімі в «Богему». Пропрацювавши майже два роки в театрі, свій держіспит я здавала на його сцені (це була прем’єра «Паяців» — комісія зарахувала партію Недди як випускний іспит). Відтоді я заспівала безліч партій, а найулюбленішими вважаю Тугу і Чіо-Чіо-сан. Дуже подобається Мімі, але чомусь Микола Дядюра, диригент-постановник «Богеми», вбачає в мені іншу, більш вітряну героїню, — Мюзету. Співаю і її, хоч до душі залишається Мімі. Навряд чи знайдеться співачка, яка може похвалитися тим, що заспівала все, про що мріяла. Та й рано говорити про мрії, що не здійснилися. Але все одно існують у репертуарі театру вистави, до яких я готова, але поки що не вдається їх заспівати. Мрію про «Норму», над якою зі мною працювала Євгенія Мірошниченко. У «Манон Леско» мене ввели через два роки після прем’єри. На гастролях в Японії, як сказав наш імпресаріо Ямамото, в одному з міст на «Манон» на мою участь зроблене спеціальне замовлення. Я ще не знаю, чи радіти подібним речам, але самолюбство тішить...
— На яких сценах ви ще виступали?
— У Казані співала Тоску. У Баку запрошували на «Паяців» і «Богему». Такі поїздки цікаві можливістю попрацювати з вокалістами найрізноманітніших шкіл. У минулому сезоні в мене було два концерти в Національній філармонії: пам’яті диригента Стефана Турчака і на честь ювілею маестро Дж. Пучині. Концертна діяльність дозволяє розширити свої виконавські можливості, доповнювати оперний репертуар камерними творами. Хочу записати свій перший диск французької музики, що складатиметься з арій і пісень Клода Дебюссі, Моріса Равеля, Мануеля де Фальі. Програма вже готова, залишилося знайти спонсора, що для класичної музики нині не так-то просто.
— Ви не лише співачка, але ще дружина й мати. Чи легко поєднувати богемне та сімейне життя?
— Нашій чотирирічній дочці Лізі дісталася артистична сім’я. З чоловіком, солістом нашого театру Юрієм Аврамчуком, ми познайомилися в консерваторії, працюємо на одній сцені. Часті поїздки та специфічний графік роботи змушує наймати для дитини няню. Певні труднощі, звичайно, існують. У театр дочка любить ходити, але більше віддає перевагу балету, а оперу готова слухати тільки якщо я виступаю на сцені. Коли Лізі було всього два місяці, в Австрії ставили «Мадам Батерфляй» (контракт я підписувала, будучи вагітною, але дирекції нічого не сказала), то довелося нам їхати вдвох. Організатори надали мені двокімнатні апартаменти, оскільки з дочкою була няня. Так що нашому малятку з колиски доводиться «кочувати», а ми з чоловіком стараємося весь вільний від роботи час проводити разом...
