Саду купичівського священика — всього кілька місяців. Отець Миколай Супоровський заклав його лише цієї весни. Невисокі, до метра, яблуньки впевнено тягнуться угору, а тонкі патички фундуків, які ростуть повільніше, майже сховані між польовим різнотрав’ям. Місце за селом, у напрямку Озерян, не надто привабливе для саду. Проте два гектари землі, на якій не вдалося перед цим розгосподарюватися одному з місцевих фермерів, — єдина ділянка, яку сільська рада зі своїх земельних запасів змогла виділити таким великим шматком. А батюшка виявився єдиним садівником на всю округу!
Отець Миколай каже, що земля у Купичеві «слава Богу не облогує». А тому радий ділянці, яка є. Його невгамовна енергія вже уявляє, крім саду, і два чи навіть три ставочки, які можна облаштувати, бо є природні низини. Вже бачить тут місточки, альтанки, різні кущі...
Земний рай отець Миколай хотів починати з насаджень... фундука. Він невибагливий, добре зберігається і має хороший збут. Проте добрий урожай дає лише на четвертий рік. Потім з матушкою міркували, чи не закласти плантацію смородини. Та зупинилися, врешті, на звичних і традиційних для Волині яблунях, хоча окультурена ліщина, котрою і є фундук, отримала у саду своє призначення.
Поліське село Купичів — друга парафія отця Супоровського. Священицьке служіння починав з Петриківського району, що на Дніпропетровщині. І хоча там до храму Божого ходило, може, значно менше, ніж тут, людей, проте глибина віри, її усвідомленість, відзначає, значно глибші. Та відірваність від рідних покликала назад на Волинь. З колишніми парафіянами (а серед них і хресні батьки їхньої першої дитини) батюшка й матушка досі підтримують контакти.
У Купичеві була парафіяльна хата для священика. Отець Миколай каже, що ніколи раніше й не міркували вони з матушкою, аби спорудити власний дім. Не мали для того ні достатніх коштів, ні наміру. Та коли у селі Прилуцьке, що біля обласного центру, на прохання однокласниці освятив новий дім, задумався: його спорудили теж не надто багаті, проте робочі люди.
— Приїхав додому і ощасливив, — сміється отець Миколай, — своїх рідних звісткою, що і ми будемо споруджувати дім.
Нині дім купичівського священика вигідно відрізняється від сусідніх. Хоча будинки у цьому великому й перспективному (бо на трасі) селі переважно просторі, та обійстя отця Миколая у перспективі стане його окрасою. Дім і сьогодні вражає не стільки розмірами, як сучасним дизайном і продуманими деталями. Ще квітують на лужку навколо дикі морква й ромашки, але так і уявляєш асфальтовані доріжки, альпійські гірки, котрі так пасуватимуть цьому обійстю.
Крім духовного начала, у батюшки виявилися ще й неабиякі господарські задатки. Спочатку свій дім вони з матушкою... намалювали. Просто сіли й зобразили на аркуші, яким би хотіли його бачити.
— Думали, де буде вхід. Зробили два: парадний і робочий. Аби прихожани менше бачили, як батюшка у галошах й куфайці несе свиням відра, — жартує отець Миколай.
— А ви й свині тримаєте? — запитую, бо чомусь споконвіку вважається, що батюшки мають жити переважно духовним.
— Як ото у селі: і свині, качки-кури, корівка. Місцевий священик споконвіку в Купичеві тримав корову і ми так само.
Корову доїть матушка Ольга, лучанка за походженням. А дім споруджували переважно за допомогою родини та самі.
— Ці стіни гіпсувала матушка, а кутки вже я виводив, — показує. — Дошки на підлогу я нарізав, а лакувала її матушка...
Сад спочатку мався бути тільки біля хати. Проте сімейні клопоти — троє ж дітей! — змушують думати про хліб насущний. Про працьовитого батюшку з Купичева мені розказали в сусідніх Озерянах: аби придбати по автомобілю, він з колегою з Озерян кілька років вирощували свині... І якщо в інших селах родину святого отця часто утримує, як і написано у Святому Письмі, парафія (і за її рахунок виростають розкішні священицькі обійстя), то Супоровські покладаються на себе.
— Найважче було накопати ямок під дерева. Треба було зняти дерн, верхній родючий шар, потім відкинути глинку. Кидаєш перегній, садиш деревце, засипаєш родючою землею, далі можна й глинкою. Але ми викопували поруч ще одну ямку, аби саджанець був повністю у родючому грунті. Допомагали рідні, друзі-батюшки, а якщо кого й просив зі сторонніх, то це були люди, близькі до церкви: наприклад, староста, — розказує отець Миколай.
— А що за історія була з викраденими саджанцями, які у вас поцупили просто з подвір’я?
— Було, чого гріх таїти, — погоджується. — Саджанці спочатку прикопав на подвір’ї, то більш як десятку приробили, як кажуть, ноги... Ми з матушкою радилися: чи давати цьому огласку?! Вирішили не давати. Але люди і самі про все дізналися, бо ж саджанець у льосі не посадиш. Порадили звернутися до дільничного. Та раніше саджанці підкинули... Аби не було спокус надалі, я зробив на всіх саджанцях зрізи, які впізнаю, а також позначив синьою фарбою. Вона не шкодить деревцю, та не змивається.
Крадіжок святий отець все ж не відкидає.
— Мені багато хто казав, що у полі дерева покрадуть.
Наразі ж більше потерпає від майбутнього нашестя мишей та зайців, яких у молодому садочку дуже багато. За технологією треба було б плантацію обгородити, проте це надто великі для них нині кошти. На зиму збирається кожне деревце взяти у металеву сіточку, аби не пошкодили звірі.
— Мені здається, що я зайнявся не так бізнесом, як доволі благородною справою, — вважає отець Миколай. — Адже у садівництві багато в чому покладаєшся на Божу милість. Як Господь управить! Кілька хвилин граду можуть знищити річну працю. Зате скільки радості, коли бачиш урожай своєї праці.
Батюшка розказує, що на садівництво його спонукали й духовні книжки. В одній, яка розказує про священництво дореволюційної Росії, прочитав, як благочинний, буваючи на парафіях, цікавився, а який же господар зі святого отця?.. Відзначав, що один має дві тисячі яблунь, в іншого гарна пасіка... А ще велике враження справила книжка про ігумена Никона Воробйова, благочестивого ченця. Він пережив радянські табори. Але, служачи на різних парафіях, скрізь закладав яблуневі сади. Мав розсадник, саджанці з якого роздавав людям.
— Якщо такий відсторонений від мирського життя чоловік займався і цілком земною справою, не вважав її гріхом, то нам і Бог велів це робити! — каже отець Миколай.
