Понад чверть сторіччя приймає глядачів Київський академічний театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра. За цей час дещо змінилися глядацькі симпатії, сприймання мистецтва та культурні пріоритети. Незмінним залишився високий рівень роботи «лівобережців» (так із любов’ю називає сучасний глядач «тубільців» театру). А все тому, що весь цей час художнім керівником театру є справжній майстер — народний артист України, народний артист Росії, лауреат театральної премії ім. С. Данченка, професор Едуард Маркович Митницький. Він вірний своїм творчим і загальнолюдським принципам. Митницький має активну життєву позицію, не залишаючись байдужим до іноді не зовсім втішних культурних трансформацій. Вони, власне, й стали одним із головних предметів нашої з Едуардом Марковичем бесіди.
КУЛЬТУРНО-АМОРТИЗУЮЧИЙ ШАР ПРОДІРЯВИВСЯ
— Едуарде Марковичу, ви часто ділитеся в пресі своїми далеко не оптимістичними роздумами про стан вітчизняної культури та суспільства загалом. Читаючи, сумно стає і, як кажуть, «за державу образливо». Але, чи не здається вам, що та сама девальвація духовних цінностей, зміна пріоритетів сучасної людини, руйнування етичної структури — недуга, яка охопила не лише Україну, але й усі європейські країни і, звичайно ж, Америку?..
— Дійсно, така загальна ситуація, але нам від цього легше не стає — безглуздо втішатися цим фактом. Переплавлення психіки почалося з часів, які передували Другій світовій війні, після якої багато що в світі змінилося. Що стосується пріоритетів нашого суспільства — вони трагічно трансформувалися з ХХ сторіччя. Фетишизація грошей існувала завжди, але правила доброго тону регламентували рекламацію валютних надбань: не випинали матеріальний достаток, не афішували золотими ланцюгами і хрестами на шиї. Хіба що — купецтво. Сьогодні ж гроші — бог, якому поклоняється все більше й більше планетян. І — напоказ! У результаті людина стає ненаситною, цинічною, небезпечною та злою.
Культурно-амортизуючий шар продірявився: згори — озонові діри, на землі — духовні, в душі — душевні.
— Разом із тим, сьогодні практично в усіх театрах нашої столиці — аншлаги (пригадайте напівпорожні зали років 15 тому). Значить, все ж таки сучасна людина щось шукає в цьому храмі мистецтва. Адже не від нічого робити він відвідує театр...
— Як не парадоксально, але це також підкреслює дефіцит духовності. У нашій країні і в обсягах колишнього Союзу, як психічно, так і фізично, люди настільки зайняті зароблянням грошей, що в них не залишається ні сил, ні часу відкрити книгу. Але організм людини, окрім хліба, слава Богу, зорієнтований і на видовище, потреба в якому закладена майданною культурою предків. Генетичний код минулого, так чи інакше, дає про себе знати, і в життєвому «меню» людини запрограмовано емоційні мікростреси. Кому — театр, кому — цирк, кому серіал вдома... Людина здогадується, що потрібно тримати тон, щось пізнавати, окрім телевізійної вульгарності. А театр і покаже, і побавить (не завжди, щоправда, розтлумачить) — не потрібно напружуватися. А ось те, що естетичний багаж залежить від рівня театру, багатьом і невтямки. Таким чином, так чи інакше, компенсується відсутність інтересу і фізична можливість читати. І, якщо раніше ми претендували на статус найбільш читаючої країни в світі, то, гадаю, сьогодні нам нема чим похвалитися. І дивуватися нічого. Зверніть увагу, який низький рівень сучасної літератури, і на якому підніжному драматургічному кормі існують наші театри. Захоплення висміюванням минулого — це справа нехитра. Ось, осмислення сучасності — глибинних проблем, конфліктів, суперечностей — набагато складніше; політичні, економічні, психологічні завали, і розгрібати їх на художньо-образному рівні для драматургів і театрів — незорана цілина.
Але людині необхідна якась віддушина — якось відволіктися від щосекундного зіткнення з неблагополучним світом і буттям. І ми ховаємося за розважальні жанри. Драматурги також навчилися «робити гроші», як, проте, і режисери. Тому, «дух, що тіло рве до бою», наразі перебуває на запасній колії, як бронепотяг із популярного хіта радянських часів. Сьогодні панує форма. Театр зовнішній! І очевидна схильність до вульгарного підтасовування авторського змісту до режисерських «фіоритур». Ми часто експонуємо режисерські «попурі» на, іноді вельми віддалені, теми п’єси. І, простимо, якщо робиться це талановито, але талант не стане вскакувати на плечі автора...
Ми не схильні пропускати через себе думки та страждання класиків, які виношуються їхніми душами багато років. Театр усе більше дублює телебачення, а телебачення, — немає слів у словнику... Відомо, що рівень сценічного твору визначається, передусім, проникненням до задуму автора. Якщо тобі автор не цікавий, не потрібно з ним мати справу.
— До речі, кажучи про телевізійні жанри, ми часто лаємо наших акторів і режисерів, які хапаються за будь-яку можливість заробити в дешевій «мильній опері», не зважаючи на художній рівень майбутнього «витвору». Часто їм навіть доводиться йти на певний професійний компроміс. Разом із тим, чи не можливий у даній ситуації двосторонній зв’язок: чи не внесуть такі грамотні, професійні режисери, як, наприклад, Олексій Лісовець (який захопився «серіальною» роботою) до телеіндустрії елементи театральної естетики?
— Гадаю, що ні, оскільки від них, власне, нічого не залежить. Всім керують ті, хто дає гроші. А їм потрібні, знову ж таки лише гроші. Тому, якщо такий розумний і досвідчений режисер, як Лісовець, продовжуватиме роботу в телевізійних серіалах, скоріше, ця «індустрія зла» поглине його, ніж він внесе будь-які рішучі зміни...
— Чи помічаєте ви зміни в роботі акторів театру драми та комедії, які скуштували, так би мовити, більш легкого хліба, знявшись у рекламних роликах чи телевізійних серіалах?
— Так, помічаю: процес перетворення на балбесів стрімкий і безальтернативний. Адже від них багато чого не вимагають: ось тобі текст — і зовсім не обов’язково знати минуле й майбутнє цієї історії. Якось зіграти свій шматок вони вже спроможні. Деякі в такому екстремі згадують, чого їх навчив театр, а інші згодом і це забувають. Мені розповідали, як один серіал знімало чотири режисери, бо наступного дня потрібно було здавати роботу.
Порахуйте, скільки в Києві — столиці величезної держави — професіонально грамотних режисерів (я не кажу вже — талановитих), з вихованим смаком, умінням вибудовувати акторові роль, що уміють «прочитати» автора, знайти адекватне смислові сценічне розв’язання, а не мліти від захоплення, залишивши від автора надмогильну плиту: тут покоїться... А серіальний потік — це раптовий творчий суїцид...
«ПАСТКА ДЛЯ НЕЗРІЛИХ РОЗУМІВ»
— А де наша молодь, куди діваються випускники, які отримали фах «режисер драми»? Адже ми все ще за звичкою називаємо молодими досить досвідчених і зрілих майстрів...
— Виховання режисера — досить складний і тривалий процес. Не стає людина професійним режисером, немовби за помахом чарівної палички. Є, звичайно, в історії світового театру свої винятки: Пітер Брук, наприклад до 20 років поставив шість вистав на професійній сцені. Але він — геній, тому така точка відліку неправильна. Щоб стати професійним режисером, потрібно «набратися віку» (досвід, уміння) і, співіснуючи, чинити опір часові. У моєму останньому випуску є декілька перспективних кандидатів у режисуру: Ксенія Холоднякова — режисер зрілої вистави «Дні пролітають зі свистом» за п’єсою Н. Коляди в театрі драми та комедії, Тамара Трунова в театрі «Київ» поставила дипломну виставу за п’єсою О. Єрньова «Вечір із гарненькою і самотньою» (зараз у нас ставить виставу «Том Соєр»), Ігор Матієв «прописаний» нині в Івано-Франківську. Ці люди грамотні, і для них головне — добування «квадратного кореня» з твору. Автор — висота, яку потрібно підкоряти все режисерське життя. А взагалі, це шалено складна, «поліглотна» професія, і, якщо з випуску — 5–6 осіб — хоча б один відбудеться, вже нормально.
— Чи змінився ваш студент із плином років?..
— Змінився: здрібніло поле, на якому можуть вирости режисерські та акторські обдарування. Починаючи з 17 року, культурний «чорнозем» спливав у нейтральні води, вивозився під конвоєм до місць вельми віддалених. Відмашка: «патронів не жаліти» в таборах і, звичайно, війни виснажили національний ѓрунт до нульової позначки... Який урожай пожинати на випаленому полі? У мене зараз третій акторський курс. Від стану психіки й волі залежить їхнє професійне майбутнє.
— Але для розвитку сьогодні більш сприятливі умови, та й можливостей значно більше...
— Ще один парадокс нашої дійсності. У порівнянні з радянськими часами, у молодих людей незрівнянно більше можливостей розвиватися, ось лишень потреби, мені здається, поменше. Нинішнє покоління значно самостійніше, діловитіше. Вони комп’ютеризовані й завдяки багатьом джерелам інформації, набагато самовпевненіші. Вони замкнуті й недовірливі, зазначу: їх не дуже хвилює, що пишуть про їхні роботи. Вони далекі від наших оглядачів, рецензентів і театральних журналістів. Я не випадково не вживаю звичне «критики». Завжди підозрював у цьому слові пастку для незрілих умів: деякі театрознавці сприймають цей термін без частки гумору.
Сьогодні «громадська думка» не створює естетичного середовища й не напружує режисерський корпус, і для театру не має значення, що написано в пресі. Але немає й авторитетних спеціалізованих видань, які провокують і заохочують творчу полеміку та дискусію.
— Чому, на ваш погляд, у нас немає «жіночої режисури»?
— Гадаю, якщо чоловіки навчаться відтворювати потомство, вести господарство, виконувати весь комплекс нескінченних жіночих обов’язків, — розквітне «жіноча режисура». А, якщо серйозно, «жіноча режисура» — термін дискримінаційний. Час невблаганно трансформує наше життя майже в усіх сферах людської діяльності та буття. Жінок наразі немає на флоті і в шахтах.
Катаклізми ХХ сторіччя — війни, суспільні та природні стихії — позбавляли жінок чоловічої опори, і виживання стало справою «потопаючих», що драматично стрімко емансипувало і біологічно, і психічно природу жінки. А материнське начало — могутній енергетичний чинник у цьому саморятувальному русі — мобілізував усе багатство жіночого організму. І, якщо жінки сьогодні ворочають капіталами, гадаю, що жіноча режисура вже цілком конкурентоспроможна.
— Чи спроможний, на ваш погляд, театр формувати глядацький попит і вносити корективи до структури суспільних цінностей?
— Гадаю, що ні: настільки сильні протиотрути! Нам хотілося б відчувати себе володарями дум, але це, на жаль, не так.
«ПОЖИВА» ДЛЯ РОЗДУМІВ
— Чим Київський академічний театр драми і комедії житиме наступного сезону?
— Театр житиме, передусім, авторами, які дають режисерові поживу для найсерйозніших роздумів, можливість зіставляти минуле з сучасним і робити висновки загальнолюдського порядку. Я маю намір випустити «Трьох сестер» А. Чехова, Андрій Бєлоус ставить виставу за п’єсою В. Шекспіра «Ричард ІІІ» і Олексій Лісовець запропонує свою інтерпретацію маловідомої п’єси Луїджі Піранделло «Ліола». Про виставу для дітей за твором Марка Твена «Том Соєр» ми говорили вище. Зазначу, що автор п’єси — Ярослав Стельмах.
— Режисерів із інших країн запрошувати не плануєте?
Це дуже дорого. Щоправда, ведуться переговори з московським режисером Юрієм Погребничко, оскільки він через «дружбу» не бере ті суми, на які має право. Погребничко поставив у нас три вистави, і зустріч із ним завжди художньо результативна — ми багато років граємо його вистави.
