Президентська кампанія у США триває так довго і ведеться настільки активно, що виникає відчуття, ніби вона проходить у якомусь коконі, і її учасники не звертають уваги на зміни, які виникають і через які потрібно міняти початкові посилання у передвиборчій боротьбі. Наочний приклад цього — це дебати з питання виведення американських військ з Іраку.
Торік багато хто пропонував визначити точну дату виведення. Прихильники цієї пропозиції стверджують, що точна дата виведення змусить іракський уряд прискорити політичний процес примирення, приведе до швидкого закінчення війни і дасть можливість Сполученим Штатам сконцентрувати зусилля на важливіших у стратегічному плані районах — таких, як Афганістан. Найголовніше, зауважують вони — війна програна, і виведення військ стане найдешевшим способом виходу з цієї катастрофічної ситуації.
Але реальні події спростовують такі посилання. Майже всі об’єктивні спостерігачі погоджуються з тим, що на кожному з трьох фронтів іракської війни досягнуто значного прогресу. Сили сунітів — прибічників джихаду з «Аль-Каїди», яких вербують до її лав переважно за межами країни, зазнають в Іраку поразки. Заколот, власне, іракських сунітів, що намагалися відновити своє панування, в основному пригнічений. А уряд шиїтської більшості в Багдаді підпорядкував собі, принаймні, тимчасово, тих шиїтських бойовиків, які кидали виклик його владі. Після кількох років розчарування нам необхідно в думках перейти на іншу передачу і замислитися про шанси на успіх, що з’являються.
Звісно, ми сьогодні не можемо сказати, чи мають ці зміни постійний характер, чи вони певною мірою стали результатом рішення наших противників, у тому числі в Ірані, обережніше ставитися до своїх сил, щоб активно ввести в дію їх після відходу адміністрації Буша. Але ми точно знаємо, що результат конфлікту визначить характер ситуації у світі, в якому новій адміністрації доведеться проводити свою політику. А будь-яка видимість того, що сили радикального ісламу завдали поразки США, матиме величезні дестабілізуючі наслідки далеко за межами цього регіону. Таким чином, принципово важливим для нового президента стане рішення про те, як і коли йти з Іраку.
Яким би не було трактування останніх подій, очевидно одне. Сунітська частина Іраку створила місцеві сили для боротьби з «Аль-Каїдою» та власними бунтівниками, і знайшла в цьому підтримку в низці сунітських країн. Вони, в свою чергу, постаралися зняти занепокоєння сунітів із приводу того, що шиїтська більшість відтіснить їх на узбіччя. А іракський Курдистан створив свої власні сили самооборони.
Таким чином, перспективи примирення трьох частин країни — курдської, шиїтської та сунітської — з’явилися не завдяки законодавчим заходам, як це представлено в резолюціях Конгресу з посиланням на американський досвід, а з необхідності та прагнення знайти якусь військово-політичну рівновагу. А оскільки потреба в американських військах для боротьби з масовим повстанським рухом знизилася, вони можуть тепер зосередити зусилля на наданні допомоги іракській владі у протидії тиску з боку сусідів і терактам, що періодично проводяться «Аль-Каїдою» і бойовиками, що діють за підтримки Ірану. В такій обстановці передбачені конституцією Іраку загальнонаціональні та провінційні вибори, які мають відбутися наступного місяця, допоможуть сформувати нові інститути цієї країни.
Тепер Сполучені Штати можуть створити стратегічний резерв серед деяких частин і з’єднань, що перебувають зараз в Іраку. Частину з них можна перекинути до інших небезпечних районів, а частину — повернути до Сполучених Штатів. Таким чином, американська військова присутність перетвориться на елемент геополітичного механізму, а всі поразницькі розмови про складання повноважень будуть припинені. Його кульмінацією має стати дипломатична конференція, що проводиться з метою досягнення офіційного мирного врегулювання. Вперше така конференція відбулася два роки тому на рівні міністрів закордонних справ. У ній брали участь усі сусіди Іраку, включаючи Іран і Сирію, а також Єгипет і постійних членів Ради Безпеки ООН. Таку конференцію слід провести знов, і її завданням повинно стати напрацювання міжнародного статусу Іраку та гарантій його дотримання.
Крім того, здійснюються регіональні зусилля щодо стабілізації ситуації. Туреччина намагається грати роль посередника між Ізраїлем та Сирією. А завдяки катарській ініціативі хоча б тимчасово припинені бойові дії в Лівані.
Визначивши конкретні терміни виведення, ми абсолютно очевидно спустимо донизу всі ці обнадійливі перспективи. Переважно розгромлені іракські угруповання бойовиків будуть намагатися піти в підпілля та затаїтися, чекаючи виникнення сприятливих умов для свого відновлення після відходу американських військ. У «Аль-Каїди» з’явиться можливість планувати у відповідності з термінами виведення військ поновлення своїх повномасштабних операцій. А Іран отримає стимул для зміцнення бази своїх прихильників у рядах шиїтської громади після відходу американців. Призначення дати виведення також зменшить можливості й потенціал дипломатичних зусиль по закінченню війни.
Протиріччя, властиві графіку виведення, що пропонується, ускладнюють існуючі труднощі. В рамках схеми виведення з фіксованою датою бойові частини мають покинути Ірак, але досить могутні сили будуть залишені там для забезпечення безпеки посольства США, для боротьби з «Аль-Каїдою» та для захисту країни від зовнішньої інтервенції. Але для виконання таких задач повинні притягуватися бойові частини та підрозділи, а не сили забезпечення. І цілком передбачувана суперечка з приводу такої неясної відмінності може відвернути всіх від досягнення головної дипломатичної мети. Крім того, вихід з Іраку не є необхідністю, що забезпечує нарощування угруповання в Афганістані. Немає потреби ризикувати нашими досягненнями в Іраку, щоб направити дві або три додаткові бригади до Афганістану. Ці війська можна знайти і за відсутності точних термінів виведення. (Повинен зазначити, що я друг сенатора Маккейна та періодично даю йому поради.)
Головні прихильники точного терміну виведення, включаючи сенатора Барака Обаму, зробили нещодавно позитивний жест, висунувши ідею про те, що і виведення військ, і кількість частин, що залишаються в Іраку, і підрозділів повинні бути чітко зумовлені. Але якщо це так, то для чого взагалі встановлювати якісь терміни? В цьому випадку головна увага в дебатах перейде з питання про терміни на питання про умови виведення.
Цими міркуваннями повністю можна пояснити поведінку іракського прем’єр-міністра Нурі аль-Малікі під час візиту Обами до Іраку. Малікі веде з адміністрацією Буша переговори по угоді про статус військ, які повинні залишитися в Іраку. З урахуванням настроїв у суспільстві та провінційних виборів, що наближаються, він, ймовірно, хотів показати, що американська присутність не планується як постійна окупація. А прибуття кандидата в президенти, який вже виклав свої погляди з даного питання, посилило цей спонукальний мотив. Відкинути план висновку Обами прямо перед величезним скупченням представників засобів масової інформації — це для Маліки означало б налаштувати проти себе ті сили, з якими йому, можливо, доведеться мати справу як президенту.
Американську присутність в Іраку не треба уявляти у вигляді безстрокового заходу. Це не знайде підтримки ані в Іраку, ані в американському суспільстві. Але й обмежувати його жорсткими тимчасовими рамками та конкретними термінами також не треба. Необхідно знайти баланс, який дозволить нашій країні виступити єдиною силою, коли виникне конструктивний результат. 30 років тому Конгрес припинив надання допомоги В’єтнаму та Камбоджі. Сталося це через два роки після виведення американських військ, коли місцеві сили опору були ще сповнені бойового азарту. Тоді внутрішні розбіжності подолали всі інші міркування. Ми не повинні допустити повторення тієї трагедії, яка пішла за цим рішенням.
У наступного президента є величезна можливість стабілізувати Ірак та закласти основи для рішучого повороту у війні з радикальним джихадом за встановлення миру на Близькому Сході. Безумовно, йому доведеться оцінити обстановку, що складається на місці, перш ніж визначати стратегію дій на свій президентський термін. Він не повинен бути обмеженим у своїх діях жорсткими рамками, що вимагають дотримання старих принципів поведінки, якими б здоровими вони свого часу не здавалися. Виведення військ — це засіб. А кінцева мета — це сповнений надіями світ без війни.
Генрі КІССІНДЖЕР — з 1973 по 1977 роки займав посаду державного секретаря США.
