Найзагадковішою особистістю серед російських імператорів був все-таки Павло I. Незважаючи на його коротке царювання — чотири роки і чотири місяці — до сьогодні історики сперечаються про достоїнства й вади його політичної програми, пропонують різко протилежні погляди — від визнання його душевнохворим, реформи якого призупинили розвиток Росії, до наділення Павла I рисами царя-демократа. Загадковості сину Катерини додають художні історичні романи відомих письменників — романіста і драматурга Р. М. Зотова (1796—1871), поета-філософа Д. С. Мережковского (1865—1941), письменника-історика Є. П. Карновича (1823—1885), не говорячи вже про історичну прозу Г. Л. Оболенського. Зверненням до цієї історичної постаті й ті й інші намагаються з’ясувати, чому так химерно поєдналися високі поривання верховної влади з інтересами станових корпорацій. Чому імператор, який мав мільйони підданих і міг змінити долю народів і карту Європи, як писав невідомий сучасник початку XIX століття, не зумів захистити себе від придворної камарильї?
Син імператора Петра III й імператриці Катерини II Павло мав, незважаючи на восьмирічний вік, успадкувати трон. Однак його посіла Катерина II, причому двір ніколи не забував цієї обставини й намагався використати її у власних інтересах. Більшість сановників, шкодуючи про її смерть 1796 р., все ж розуміли, що завершальні роки царювання Катерини II не були подібними до плідних початку та середини, бо в останнє десятиліття державні порядки занепали, розквітло зловживання, а розкіш розбестила розум і совість багатьох можновладців. Хто розумівся на державних справах, той покладав велику надію на Павла, який, за свідченням князя Ф. М. Голіцина, тоді куратора Московського університету, мав всі необхідні дані, аби його царювання стало щасливим для Росії. Павло критично оцінював наступальні військові дії Катерини II, не схвалював завоювання нею Криму, а також поділів Речі Посполитої. Недаремно ж імператриця 1794 р. оголосила про його усунення від престолу з передачею трону старшому внуку Олександру Павловичу, але не зустріла підтримки з боку вищих державних мужів. Тож лише смерть Катерини II 6 листопада 1796 р. відкрила дорогу до царювання 42-річному Павлу, який обійняв довгоочікуваний трон з повним усвідомленням своєї місії, з більш-менш продуманою політичною програмою дій.
Як й інші царевичі, Павло початкову освіту отримав у вихователя (обер-гофмейстера), яким у нього був М. І. Панін; вивчав також історію, географію, російську і німецьку мови, математику, астрономію, фізику, мистецтво, згодом — державне управління, що передбачало знання основ державної комерції із заснуванням мануфактур і фабрик, державних справ, внутрішньої та зовнішньої політики, сухопутних і морських воєн, які йому викладав гр. Г. М. Теплов. Із форм правління найкращою вважав монархію і поділяв поширений у XVIII ст. просвітницький лозунг європейський монархів «блаженство каждого и всех». Під впливом свого наставника М. І. Паніна був переконаний, що Катерина II узурпувала трон, який повинен був дістатися йому. Цим та звинуваченнями матері у вбивстві батька, Петра III, Павло пояснював для себе усунення його від державних справ і усамітнення у подарованому Гатчинському маєтку, позбавленому придворної пишноти. 1762 р. Катерина II присвоїла йому звання полковника та призначила утримання в 120 тис. руб. Там, влаштувавши свій «світ», межі якого зводилися до військової справи, спадкоємець трону займався муштрою батальйонів, практикував запровадження нової форми пруського зразка, яку із включенням гатчинських військ до складу гвардійських частин увів у всій російській армії. Там же обдумував політичну програму майбутнього власного царювання. Багато читав просвітницької літератури, зокрема, французьких авторів (Вольтер, Монтеск’є, Блекстон, Юм та ін.), але віддавав перевагу пруській моделі поліцейської держави з її військовою й адміністративною системою, яку запровадив Фрідріх II. Підготував «Рассуждения о государстве вообще, относительно числа войск, потребного для защиты оного и касательно обороны всех пределов» (1774 р.).
Павло одружувався двічі: перший раз 1773 з принцесою Гессен-Дармштадською Вільгельміною, яка з прийняттям православ’я отримала ім’я Наталії Олексіївни. Після її смерті (1776) одружився з вюртемберзькою принцесою Софією-Доротеєю (у православ’ї — Марія Федорівна), яка стала матір’ю всіх його дітей — Олександра, Костянтина та Миколи.
Незважаючи на нетривале царювання, Павло I змінив практично всі сфери внутрішньої політики держави, намагаючись привести устрій Росії у відповідність до власної моделi влади, взаємовідносин самодержавства і суспільства, зокрема, із місцевим самоврядуванням. Програму державної діяльності Павло виклав у записці про головне управління, й неухильно запроваджував її в життя. Основними засадами ставали централізація, яка досягалася переходом з колегіального управління на одноосiбне, міністерське, а також зростання ролі верховної влади, регламентація та бюрократизація. Гарантію законності імператор вбачав у запровадженні та дотриманні всіма основних державних правових актів. Бажав управляти внутрішньополітичним життям особисто, при допомозі центральних органів і місцевих повновладних губернаторів, а тому вважав, що в особі монарха мають зосереджуватися функції законодавства, управління і верховного суду. Імператор впорядкував вищі органи влади, зокрема, Вища («Высочайшая») рада займалася законодорадчими справами в міжнародній, фінансовій, управлінській та судовій сферах (за словами Павла, «государь, будучи человеком, за всем усмотреть не может...»). Сенат ставав вищою адміністративно-судовою установою, яка все ж продовжувала з’ясовувати питання законодавчого характеру, не зважаючи на те, що Павло I намагався надати йому саме статусу вищого судового органу в Російській імперії.
За Павла I було змінено галузеве управління, котрим хоча й опікувалися все ті ж колегії, які мали зовнішню схожість iз катерининськими, однак, по суті, нагадували міністерства з переважанням особистого управління та особистої відповідальності міністрів перед верховною владою. Павло I не схвалював запроваджених Катериною II таких управлінських принципів, як колегіальність, відносна самостійність державних установ, місцеве управління, що формувалося на виборному принципі. А тому намагався замінити виборних представників чиновницьким апаратом, незалежним від станових інтересів, проте здатним виконувати його монаршу волю. Монарх не сприйняв ідей Французької революції, протиставив їй зміцнення самодержавства; чітке й справедливе, на його переконання, регламентування всіх життєвих ситуацій, що сприятиме законності, — а тому було запроваджено повсюдний контроль за життям громадян. Глава держави здійснював рішучі заходи в боротьбі з корупцією, інфляцією, зубожінням народу, вимагав від всіх чиновників відданої служби, чіткого виконання своїх обов’язків.
Павло I провів адміністративну реформу, для чого 12 грудня 1796 р. видав указ про новий розподіл держави на губернії, кількість яких була зменшена з 51 до 42, змінивши їхні кордони. З українських губерній були ліквідовані Брацлавська, Вознесенська, Чернігівська, Таврійська; деякі з губерній були укрупнені, зокрема, утворювалася Малоросійська губернія із Чернігівської та Новгород-Сіверської. Територіальних змін зазнали Волинська, Київська, Новоросійська (замість Катеринославської), Подільська, Слобідсько-Українська (замість Харківської) губернії. Указом від 22 грудня 1796 р. цар ліквідував посади намісників та при них виконавчі органи правління. Він відмовився від трьохступеневої системи управління державою (імператор — генерал- губернатор — губернатор) і перевів державу на двоступеневу: імператор (сенат — губернатор), причому губернатор безпосередньо підпорядковувався столиці, зосереджуючи в своїх руках адміністративно-поліцейські, військові й фінансові справи губернії. Зріс також контроль за дворянськими зібраннями. Не довіряючи губернаторам і генерал-губернаторам Катерини II, Павло I провів чистку кадрового складу місцевого управління, замінивши місця їхньої служби. Внаслідок губернської реформи 1796 р., нового адміністративно-територіального перерозподілу, ліквідації середніх ланок, заміни в адміністративно-управлінській системі виборного принципу на систему призначень було зміцнено управлінську централізацію та здешевлено бюрократичний апарат. При цьому південні, південно-західні та північно-західні губернії Російської імперії отримали особливий статус.
Імператор піддав сумніву становий поділ, який запроваджувала та вдосконалювала Катерина II. Павло I почав проводити антидворянську станову політику, для чого переглянув принципи дворянських вольностей 1762 р. Цар частково відмінив, а частково призупинив чинність Жалуваної грамоти дворянству 1785 р. Він повертав дворян до обов’язкової державної служби, особливо військової, заборонив записувати дворянських малолітніх дітей у гвардію. Монарх скасував губернські дворянські зібрання, хоча посаду предводителя дворянства зберіг, натомість підняв значення повітових зібрань, на яких відбувалися вибори місцевих посадовців; ввів фізичне покарання для дворян, відмовив їм у праві колективних звернень до губернатора, Сенату і верховної влади. Кара за ці порушення була суворою, аж до конфіскації маєтків. Імператор переклав з держави на дворян фінансування місцевого чиновницького апарату, для чого запровадив особливий збір з власників маєтків. Були ліквідовані станові судові установи — верхній земський суд, губернський і городовий магістрати, верхня й нижня розправа, совісний суд, а також припинена діяльність установ громадської опіки та дворянської опіки. З чинів місцевої прокуратури залишилася лише посада губернського прокурора. Повітовий суд із станового дворянського перетворено в загальностановий для всього населення повіту, крім міщан. Курс на бюрократизацію державного управління призвів до повного витіснення виборного станового елементу із губернських і повітових установ.
У релігійних та церковних питаннях Павло I значно підняв вимоги до рівня освіченості духовенства, аби священики навчали паству згідно з християнськими догматами, а не супроводжували службу забобонами. 1796 р. духовенство було звільнено від фізичних покарань, піднято таксу на треби, були переглянуті штатні розклади. Дотримуючись віротерпимості, Павло I прийняв звання великого магістра католицького ордену св. Іоанна Єрусалимського. Цар демонстрував вселенську роль російського самодержавства, вважав себе захисником всього християнства: і православного, й католицького. На прохання мальтійських рицарів він прийняв посаду протектора, а згодом і гросмейстера Мальтійського ордену.
На відміну від Катерини II, Павло провадив політику, спрямовану на обмеження кріпосного права. Указами від 5 квітня 1797 р. було запроваджено триденну (на тиждень) панщину для поміщицьких селян, від 16 жовтня 1798 р. — заборонено продаж «малоросійських селян» без землі, 19 січня 1800 р. — не дозволено розривати сім’ї при переході селян від одного власника до іншого. Павло I заборонив поміщикам примушувати кріпаків працювати в неділю та дозволив скаржитися на поміщиків в разі утисків. Було полегшено відбуття рекрутської повинності внаслідок скорочення чисельності армії з 500 до 350 тис. осіб; замінено сплату хлібного податку грошовим збором, зменшено розміри підводної, шляхової, мостової, поштової повинностей. Імператор вдався до найширшого відкриття запасних хлібних магазинів та ліквідував 1797 р. недоїмки (7 млн. руб.), що їх не сплатили міщани, державні й поміщицькі селяни як подушний податок. Було дещо послаблено паспортний режим для селян з можливим переходом до міщанського та купецького стану. Запроваджено для державних селян адміністративно-територіальне волосне управління із селянським виборним самоврядуванням (1797 р.). Разом iз тим Павлу I була притаманна непослідовність у селянському питанні, бо він фактично поширив кріпосне право на селян приєднаних територій — Криму, Кавказу, Кубані.
Велику увагу Павло приділив упорядкуванню престолонаслідування в Російській імперії — він відмінив петровський указ про призначення спадкоємця на престол. Згідно із законом від 5 квітня 1797 р. встановлювалася чітка система престолонаслідування: царювання передавалося від батька до сина, жінки позбавлялися права на трон. На основі цього закону імператорська фамілія отримала статус одного з інститутів державної влади.
У сфері освіти монарх дотримувався принципу якнайширшого її запровадження без станових обмежень. Сприяв заснуванню Дерптського університету, Петербурзької та Московської медико-хірургічних академій. При сенаті було відкрито юнкерську школу-колегію для підготовки чиновників для статської служби, за допомогою якої цар намагався підняти якісний рівень бюрократії. При проведенні військової реформи Павло I спирався на модель пруської, однієї з найкращих у Європі, армії, зміцнював її, бо вважав військо гарантом від соціальних потрясінь і зовнішньої революційної небезпеки. Він запровадив серед військових, і найперше, серед гвардійців, жорстоку дисципліну, уніфікацію обов’язків армійських чиновників, нову пруську військову форму. Із армії було виключено до 20 тис. офіцерів, записаних до неї з дня народження. В 1796—1797 роках в армії були введені нові військові статути.
Щодо імперської політики, то Павло I продовжував експансію Росії на Кавказі, внаслідок якої остаточно було приєднано Грузію. 18 грудня 1800 р. він підписав маніфест «О присоединении Грузинського царства к России», яким ліквідовував російський протекторат як основний принцип Георгіївського трактату 1783 р. У багатьох губерніях (12) Павло I відмінив запроваджені Катериною II принципи управління, що сприяли інтеграції цих територій, і надав їм особливий статус («на особых правах состоящих»), серед них були Малоросійська, Волинська, Київська, Подільська. Тут відновлювалися деякі місцеві установи, зокрема, судові (у Київській губернії замість судових палат введено Головний суд, у Малоросійській — Генеральний суд), поновлювалася чинність литовських статутів, в українських правобережних губерніях Павло відновив польську мову як державну. Севастополь було перейменовано у Ахтіар, Катеринослав — у Новоросійськ. Однак повного повернення колишнього устрою не відбулося. Не справдилися сподівання українських автономістичних кіл, що Павло I послабить централістську політику і що відновиться гетьманство на чолі з сином Павла I великим князем Констянтином і регентом А. Гудовичем.
У зовнішній політиці Павло I також не був послідовним. 1798 р. Росія вступила в так звану другу антифранцузьку коаліцію з Великобританією, Австрією та Туреччиною. За участю російських військ під командуванням О. В. Суворова була звільнена від французького панування Північна Італія. Загострення суперечностей між Росією та її союзниками призвели до розвалу коаліції й сприяло зближенню Павла I з Наполеоном Бонапартом. Перед своєю загибеллю імператор почав організовувати донське військо для завойовницького походу в Індію. Незважаючи на несхвалення свого часу розподілу Речі Посполитої, він все ж ратифікував Петербурзьку конвенцію 1796 р. про ліквідацію її як держави.
Тож слід говорити, що Павло I мав більш-менш чітку програму діяльності, яку не завжди можна пояснити тезою, що вона здійснювалася всупереч політиці Катерини II. Однак впроваджував її імператор досить швидко, нервово й неврівноважено («нервически»), що відповідало його характеру. Ці його риси були зведені противниками Павла I в абсолют і часто-густо, особливо радянською історіографією, використовувалися для конструювання комедійно-опереточного образу імператора. Особливо жорсткими були заходи Павло I, коли йшлося про посадові зловживання. Була проведена ревізія губерній 1799 р., і це виявило масове збагачення чиновників за рахунок місцевого населення. Внаслідок цього імператор посилив нагляд за діяльністю адміністрації, намагався запровадити системний її контроль. Серед його заходів гідний уваги дозвіл подавати прохання на Височайше ім’я. Для цього у Зимовому палаці діяло спеціальне «вікно», куди кожний міг подати звернення про зловживання чиновників посадовими обов’язками. Повернувся Павло і до відродження фіскалів, змушуючи їх відстежувати факти «притеснения обывателей».
Павло I був убитий 11 березня 1801 року у власній спальні Михайлівського замку внаслідок змови, у якій брали участь придворні сановники, зокрема, гвардійський генералітет, незадоволений його внутрішньою політикою, спрямованою на обмеження привілеїв дворянського стану. Серед змовників були Аграмаков, Панін, Бенігсен, Зубов, Пален. Причин перевороту було декілька, серед яких варто першим виділити наступ Павла I на права й привілеї дворянського стану, на його непомірні корпоративні інтереси. Також слід згадати непослідовність курсу, порушення традиційної соціальної стабільності й спадкоємності у політичній сфері. Запроваджуваний ним фактично деспотичний характер правління після Катерини II вже не сприймався російським дворянством. Оскільки офіційного розслідування обставин смерті не велося, то дослідники не мають у своєму розпорядженні достовірних документів, а посилаються на спогади учасників, які, однак, не позбавлені політичної кон’юнктури. Проте саме вони переконують, що на фізичне усунення Павла I від трону було отримано дозвіл від Олександра Павловича (Олександра I), який розумів, що без вбивства переворот здійснити неможливо. Це було останнє в історії Росії насильницьке усунення від трону, яке організовувалося безпосередньо двором, бо його інтереси не співпадали із заходами верховної влади. Сама подія є трагічним, винятково промовистим фактом, що дозволяє говорити про обмежену самостійність самодержавства та його залежність від правлячої еліти. Хоча розпочаті Павлом I реформи були мимоволі продовжені — як у царювання Олександра I, так і навіть Миколи I та Олександра II.
