24 липня
Шестирічного Юру привозять із сусіднього села до бабусі Люби, бо дитячого садка у Козаровичах немає. Тож тоді раненько по господі у сусідів дзвіночком дзвенить його голосок, бо хлопчик живий, непосидючий і небайдужий до всього навколо. І допомагає він не тільки дідусю та бабусі, а й мені. Ось сьогодні ми разом відводимо кози на пашу, бо моя внучка Катя вчора довго перед сном читала «Гаррі Поттера» і тому ще міцно спить, доброзичливо пригріта кицькою в постелі. Юрчик веде наймолодшу і найжвавішу кізку Тусю, яка раптом біжить із дамби вистрибом. Хлопчик упав, забив коліно, а чистенька сорочечка стала зеленою від трави. Я допомагаю йому піднятись, сварю негідницю-козу. Хлопчик готовий би і розплакатися, бо бабуся сваритиме його за вимазану одежу, та я, як можу щиріше, співчуваю і заспокоюю його. Домовляємось, що поки я поприв’язую кіз, він посидить, і ніжка перестане боліти, а бабусю ми удвох умовимо не сваритися. Отже, це не горе. Переживеться! Юрчик згоджується, раптом якось не по-дитячому зітхає: «Це не велике горе, — згоджується він. — Найбільше горе, коли мама з татом сваряться...».
