Цього тижня відбулися збори Російської академії наук. Значущості їм додавала присутність прем’єр-міністра В. Путіна. Але резонанс у ЗМІ викликав не цей факт, а вибори до РАН. У цьому плані матеріал відомого російського журналіста Леоніда Радзіховського є вельми повчальним. Ще й тому, що змушує замислитися: а які виклики й загрози існують для нашої Академії наук? Саме до цієї розмови ми б хотіли запросити українських вчених. Чекаємо ваших відгуків.
Більшість журналістських коментарів із приводу виборів у РАН зводяться до беззлобного зубоскальства: мовляв, ха-ха, навибирали якихсь «кнутів» (один із найбільших у світі фахівців із програмування, Дональд Кнут із Стенфордського університету обраний іноземним членом РАН), шредерів та губернаторів ішаєвих.
Я розумію, як така «підлітково-завзята журналістика» має злити академіків — вона злить навіть мене, який не має до РАН жодного відношення.
Тим часом усе це зовсім не так смішно. Або, якщо завгодно, — ВЖЕ смішно в тому сенсі, що коли нічого робити, лишається тільки «реготати».
Ну для початку кілька слів про тих самих «хлопчиків для журналістського биття».
З Кнутом розібралися. По- моєму, до речі, благовидне «академік Глазьєв» набагато смішніше.
Ішаєв. Зрозуміло, які його НАУКОВІ заслуги. Незрозуміло інше — які заслуги Хабаровського губернатора перед Далекосхідним відділенням РАН, за яким він обраний. У вельмишановній американській Академії наук і мистецтв у Бостоні (друга за значенням академія у США) є спеціальне відділення. Туди без лицемірства приймають «за філантропічну діяльність» — це і в назві відображено. Там багато великих бізнесменів, серед них, до речі, Сорос (ось уже хто більш ніж гідний бути членом РАН! У 90-ті він реально зіграв величезну роль у спасінні російської науки — і вкладав, до речі, свої особисті мільйони, сотні мільйонів). Якщо Ішаєв допомагає відділенню (а не окремим його членам!), то, що ж, — нормально його обрати. Але по-чесному — в таке ось «філантропічне відділення», не менш почесне, ніж будь-яке інше (адже Нобелівська премія світу не менш почесна, ніж за науку, але Горбачову або Картеру не дали ж — на знак глибокої поваги — премію з фізики!).
Що стосується «друга Герхарда», то це, звісно, зовсім ганебне обрання. Колись Єльцин нагородив Ширака орденом «За заслуги перед Вітчизною I ступеня» (та ще й орденом № 1), простодушно пояснивши, що заслуга «друга Жака» в тому, що той прочитав російською «Євгенія Онєгіна». Та все ж тоді не дарували другові звання академіка РАН... Проте й тут є певна традиція. У багатьох країнах політиків легко обирають до академій. Черчилль був членом Королівського товариства (найпрестижніша академія наук світу — АН Англії). А у Французькій академії (щоправда, не в Академії наук) узагалі засідали ледве не всі маршали Франції, зараз цю Академію прикрашає екс- президент Жіскар д’Естен. І я, хоч і не знаю його біографії, але не впевнений, що тут наукові заслуги більші, ніж у будівника Балтійського газопроводу.
А у XVIII—XIX століттях членами Російської імператорської АН були Фрідріх Великий, Фрідріх-Вільгельм III, Фрідріх- Вільгельм IV, Вільгельм I тощо. Оскільки ми у XXI столітті як уміємо копіюємо-пародіюємо благородні Імператорські порцеляни, то стараємося і в цьому питанні також...
Гаразд, Бог із ними, з дрібними анекдотцями.
Перейдімо до того великого анекдоту, яким є ці вибори. Та — чесно кажучи — великою мірою і сама Академія.
Відома історія, яка, вочевидь, майже буквально відповідає дійсності. 1934 року міністр науки та освіти Третього рейху обергрупенфюрер СС д-р Руст спитав ректора Геттінгенського університету Давида Гільберта: «Чи правда, що ваш університет сильно постраждав від вигнання євреїв?» На що великий математик відрізав: «Ні, неправда. Університет не постраждав. Університету більше немає».
У чому різниця між цією ситуацією та ситуацією в РАН сьогодні?
По-перше, з Росії ніхто нікого не виганяв. Просто з кінця 80 х прихована криза радянськоїнауки (як і всієї системи) перейшла у стадію «відкритого кровохаркання», і на початку 90-х науку годувати перестали, а двері клітки відкрили — «нікого не тримаємо!». У такій ситуації «виганяти» — лише даремно сили витрачати...
По-друге, з Німеччини вигнали справді лише євреїв. І хоч поїхала ще певна кількість «арійських учених» (наприклад, знаменитий математик Г. Вейль, у якого дружина була єврейкою, або творець хвильової механіки великий фізик Шредінгер, котрий ненавидів фашизм), але це були винятки. Ганьба німецьких учених: практично всі вони лишилися на батьківщині. З СРСР- РФ 1989—1992 рр. (етап, коли «мозок линув потоком») поїхало, звісно, немало євреїв, серед них — ті, хто становив золотий фонд російської науки, проте аж ніяк не лише євреї. Зараз серед російських учених, які постійно працюють у США та Європі, — С. Новиков, В. Воєводський, А. Лінде, А. Окуньков, В. Захаров, Л. Горьков, Н. Крилов, Р. Сюняев, Р. Сагдеєв (це я перераховую лише вчених екстра- класу), яких ніхто не «запідозрить» у єврейському походженні.
По-третє, Гільберт НЕ МАВ РАЦІЇ. Так, німецька наука дуже багато втратила від вигнання євреїв (а Гітлер конкретно втратив атомну бомбу, яку ці люди зробили у США та яку б вони, скоріш за все, могли зробити й у Німеччині — тож, вигнавши єврейських учених, Гітлер мимоволі врятував людство). Але німецька наука залишилася дуже потужною наукою. І тоді, у 1930—1940 роки, і сьогодні.
Звичайно, якщо «до Гітлера» німецька наука була «першою в світі» (а за нею йшли Англія та США), то тепер ситуація кардинально змінилася. Безроздільна й цілковита наукова гегемонія США, та й у Європі німецька наука поступається англійській. Тож Гітлер лише «трохи» ослабив німецьку науку — і вона від цього не оправилася і 70 років потому. Як відомо, Толстой говорив, що мистецтво відрізняється від немистецтва всього лише «трішки». Ось це «трішки», що відрізняє науку № 1 від науки з усіма подальшими номерами, Гітлер і зрізав.
Але ось по відношенню до РФ слова Гільберта — яких, на жаль, ніхто не посмів вимовити — набагато більше схожі на правду.
КАТАСТРОФА. Вона трапилася саме тому, що вчених не виганяли ні за расовим, ні за класовим, ні за ідеологічним принципом. Не було ні спалених «єврейських книг», ні «філософських пароплавів». Люди просто самі — тихо, мирно, залишаючи квартири в Москві, російські паспорти і часто навіть посади у своєму НДІ — виїжджали.
Це була найстрашніша селекція.
Не расова, повторюю. Не ідеологічна. А суто ПРОФЕСІЙНА. Хто відчував у собі сили працювати за спеціальністю на світовому рівні — той і виїжджав. А хто не відчував — той залишався (і часто йшов у бізнес).
Ні, я, зрозуміло, не кажу, що це правило без винятків.
Жоден дурень не скаже, що академіки Гінзбург або Алфьоров, Фадєєв або Маслов, покійні Басов і Прохоров — учені не світового рівня. Очевидно, що в будь-якій країні світу їх би з руками відірвали. Як відірвали академіків РАН Гельфанда й Абрикосова, Арнольда та Синая, Новикова та Сагдєєва, Горькова та Сюняєва, Захарова й В.В. Іванова, членів-кореспондентів Маніна і Полякова, вчених, не удостоєних честі потрапити до РАН, — Маргуліса, Зельманова, Громова, Концевича, Окунькова, Воєводського, Дрінфельда, Динкіна, Каждана, Бернштейна, Сусліна, Крилова, Смирнова, Баренблатта, Варшавського, Каца, Клибанова, Пятецького...
Я можу перераховувати ще досить довго. Ці імена, як правило, нічого не кажуть загалу. Цілком зрозуміло — вони не хокеїсти, не Ксюша Собчак і не чиновники. Все це вчені світового класу. Критерій, за яким я, не будучи фахівцем у жодній науці, набрався нахабства їх так називати, простий і досить об’єктивний.
Ці люди — лауреати найпрестижніших міжнародних премій рівня Нобелівської (Філдсовської, Хейнемана, Дірака, Планка, Вольфовської, Кіото, Больцано, Кроуфорда, а Абрикосов — Нобелівський лауреат), члени Королівського товариства, Національної АН США, Французької АН. Тобто люди, які входять до світової наукової НАДЕЛІТИ. Всього вчених такого рівня у світі, тобто у США та Європі (ще трохи в Японії, Канаді, Австралії), — близько трьох— чотирьох тисяч. Але ТІЛЬКИ ВОНИ (їхні колективи, їхні школи) роблять НАУКУ. Інші — мільйони — креслять свої дисертації по лекалам, створеним «першими трьома тисячами»...
Вчених ТАКОГО рівня в Росії залишилося, в тому числі серед 1300 членів і членів-кореспондентів РАН, — на пальцях перелічити. Нобелівські лауреати Гінзбург і Алфьоров, лауреат премій Планка і Дірака Фадєєв, член Королівського товариства Шафаревич, а також лауреат Філдсовської премії Перельман, який навіть не спромігся документи до РАН подати і знай собі викладає математику в середній школі Петербурга... І ще такого ж рівня п’ять—шість осіб, що мають схожі заслуги сьогодні або мали їх учора.
І все. Наприклад, лауреатів Філдсовської премії (вища премія математиків) у Росії — один. Той самий «нелюдимий Перельман». За кордоном — сім лауреатів цієї премії — вихідці з Росії. Маргуліс, Зельманов, Дрінфельд, Воєводський, Окуньков, Новиков, Концевич.
Так, багато хто з наших кращих учених, члени РАН Арнольд, Новиков, Синай, Захаров, Сюняєв, намагаються жити на два доми. Вони професори західних університетів дев’ять місяців на рік, але два-три місяці проводять у Москві (особливо активний, мабуть, Арнольд — один із найбільших математиків світу, що викладає в Парижі, але регулярно буває в Москві). Спасибі й на тому. Але, звичайно ж, це «не те»: їхні школи переважно переїхали на Захід.
Свого часу ходив такий анекдот про Г. Маргуліса — одного з найбільших математиків, лауреата Філдсовської і Вольфовської премій, члена Національної АН США тощо. Вже багато його друзів, значно слабших учених, аніж він, поїхало, а він, маючи запрошення на професорську посаду в кращі університети світу, вперто стирчав у Москві. «Чого ти не їдеш?» — На це питання, що задавалося йому регулярно, повільний Маргуліс подумавши відповідав: «Розумієш, в МГУ така ситуація... Я можу пройтися кількома поверхами й поговорити з усіма потрібними мені фахівцями. Більше цього, мабуть, ніде у світі немає...» А потім він подав заяву на від’їзд до США. «Що ж ти їдеш?» — спитали його. «Розумієш, — відповідав Маргуліс, — така ситуація, що зараз, мабуть, ні з ким стало розмовляти...»
Правдива ця байка застосовно до професора Єльського університету Маргуліса чи ні — я не знаю. Але в принципі тут УСЕ сказано.
До певного часу є густина наукового середовища. Є наукова аура — така, як була в Інституті теоретичної фізики Ландау, на мехматі МГУ, в теоротделе ФІАНу. Потім вона потихеньку розмивається. А в якусь мить — її більше немає.
А значить, нічого немає. Є — вивіски, зарплати (їх зараз різко підвищили), інтриги, статті, дисертації, розподіл коштів, вибори до РАН тощо.
Немає — того, «в ім’я чого» все це робиться. Науки, так би мовити... Була, та вся вийшла.
Прикро.
Ось зараз пройшли вибори до РАН. Різних обрали — понад 150 осіб! Є серед них фахівці хороші й погані, начальники й нормальні працівники. Нікого не хочу ображати.
Але, на жаль! Я уважно дивився список лауреатів сильних міжнародних премій. Я не виявив серед них російських учених, які б а) не були членами РАН і б) але при цьому жили б не на Заході, а в Росії і, отже, могли б балотуватися до РАН. Сподіваюся, що я когось пропустив — але боюся, що не пропустив.
А ось у ті самі дні, у травні, проходили вибори до Національної АН США.
Серед 72 членів Академії (у нас вибори раз на три роки, у них раз на рік, відповідно, обирають удвічі менше людей) обрано 60 річного Андрія ДмитровичаЛінде, професора Стенфордського університету, один із найбільших у світі фізиків-теоретиків, лауреат премій Дірака та Клейна. Колишній співробітник теоретичного відділу ФІАН, доктор фіз.-мат. наук, лауреат Ломоносовської премії АН СРСР, з 1989 року — в Стенфорді.
Боюся, що один А.Д. Лінде на «суто наукових терезах» переважить левову частину шанованих нових членів РАН.
Ось такі нанотехнології...
До речі! Про назву статті.
Сподіваюся, зрозуміло.
У нас свої досягнення: Білан і академік Шредер. Невипадковий збіг, га? У «них» — тим часом — свої досягнення: політ на Марс і академік Лінде. Також невипадковий збіг, розумієш...
Кому краще? Нікому. Всім чудово. Не заздритимемо одне одному — нехай переможе дружба...
