Десять років тому, в 50 урічницю створення Ізраїлю, мирний процес, що розпочався новаторськими угодами в Осло, досягнутими владою Ізраїлю й Палестини 1993 року, встановив законність національного існування двох народів на їхній спільній батьківщині на основі територіального компромісу. Побутувала думка, що цей тривалий конфлікт було розв’язано.
На жаль, останні десять років свідчать про болісний спад у багатьох сферах. Люди й народи можуть терпіти труднощі, якщо мають передчуття, що майбутнє стане кращим, а конфлікти будуть розв’язані. Але раптовий регрес може викликати відчай, який ми й відчуваємо сьогодні.
Чому конфлікти, значно складнішi, ніж арабо-ізраїльський, — апартеїд у ПАР, розподіл Німеччини або розпад Радянського Союзу — були розв’язані (причому, як правило, без кровопролиття), тоді як близькосхідний конфлікт через більш ніж століття вимагає з кожним днем дедалі більших жертв?
Однією з причин цього є те, що цей конфлікт не має аналогів у історії людства. Немає іншого такого прикладу, коли народ зміг повернутися після 2000 років відсутності на територію, яку він ніколи не припиняв вважати своєю батьківщиною. Тому недивно, що араби, особливо палестинці, досі не можуть зрозуміти, фiзично чи духовно, що ж сталося.
Повернення євреїв до Ізраїлю не було колоніалізмом, як вважали араби. Євреям не лише бракувало батьківщини, але в Європі вони, до того ж, жили як чужа нація й зазнавали вигнання й винищування. Євреї прийшли не для того, щоб експлуатувати ресурси Палестини або поневолювати її жителів з метою отримати якісь економічні вигоди. Вони також не прийшли подібно до американських або австралійських поселенців, які створили нові нації й асимілювали корінних жителів.
Сіонізм ставив собі за мету відродження й зміцнення колишньої ідентичності. Від самого початку не було наміру заподіяти шкоду ідентичності корінних арабів або об’єднувати її з традиційною єврейською ідентичністю. Оскільки в арабів не було відповідної історичної моделі, що могла б підказати їм, як слід поставитися до цього явища, що заскочило їх зненацька, вони спробували витлумачити сіонізм як колоніалізм і вважають, що боротьба інших націй з колоніалізмом може стати моделлю для опору.
Таким чином, законність права Ізраїлю на існування залишається відкритим питанням. Узагалі, питання про законність ніколи раніше не було таким істотним у конфлікті двох націй.
Незважаючи на те, що визнання ізраїльської національності дедалі більше поширюється, навіть серед більшості націй Близького Сходу, цьому як і раніше перешкоджають два тісно пов’язаних (і небезпечних) поняття. Перше — це дедалі помітніший перехід на Близькому Сході й у країнах інших регіонів від відкидання законності Ізраїлю до відкидання законності сіонізму. Друге — це посилення тенденції серед палестинців, інших арабів і багатьох європейців віддавати перевагу двонаціональній палестино-ізраїльській державі, а не первинній ідеї двох окремих держав.
Представники ХАМАСу говорять не про «ізраїльтян», а про «сіоністів», як і президент Ірану Махмуд Ахмедінеджад. Обговорення «десіонізації» Ізраїлю можна також почути в університетах у всьому світі й навіть серед єврейських лівих. Навіть в Ізраїлі є люди, хоч їх і небагато, які називають себе «постсіоністами» або «несіоністами».
Але єдине практичне вираження сіонізму в наші дні — це закон про повернення, який є не расистським, а етичним законом. Коли народи світу ухвалили рішення на користь створення незалежної єврейської держави, вони не призначали її лише для 600 тис. євреїв, які проживали в той час в Ізраїлі. Вони, швидше, мали на увазі, що Ізраїль допоможе вирішити проблему євреїв у всьому світі, даючи можливість кожному єврею, котрий хотів покинути діаспору, зробити це.
Ідея двонаціональної палестино-ізраїльської держави являє собою небезпечну ілюзію того, що нібито два народи, які мають кардинальні відмінності в мові, релігії, культурі та історії, розділені глибоким економічним проваллям і пов’язані зі своїми особливими внутрішніми світами (палестинці — з арабським світом, а ізраїльтяни — з іншим світом євреїв), можуть бути об’єднані в рамках однієї держави. До того ж, це два народи, які були активно залучені в кривавий і важкий конфлікт протягом минулого століття.
І палестинці, й ізраїльтяни, будучи двома різними націями, заслуговують на свою власну державу. Між ними має бути чіткий кордон. В Ізраїлі ізраїльська арабо-палестинська меншiсть має повноправне громадянство, нехай навіть багато чого ще треба зробити, щоб надати їй повну соціальну й економічну рівноправність. Можливо, що в палестинській державі буде невелика єврейська меншина, що складається з поселенців Західного берега, чия прихильність до біблійної батьківщини настільки сильна, що вони схочуть жити під палестинським правлінням, за умови, що палестинці нададуть їм палестинське громадянство.
У перші роки сіонізму великий єврейський вчений Гершом Шолем, який народився в Берліні, сказав, що євреї вирушають у важку подорож, мета якої — повернення до історії. Іншими словами, євреї, які засновували свою ідентичність в діаспорі на міфологічних часах і пам’яті, тепер поверталися до її яскраво виражених елементів: території, визначеної кордонами, та детального хронологічного розуміння своєї власної історії.
Через шістдесят років арабо-ізраїльський конфлікт нагадує нам, що подорож євреїв назад в історію триває.
А. Б. ЙЕХОШУА — один із найвідоміших в Ізраїлі прозаїків і есеїстів. Його останній роман «Жінка в Єрусалимі» удостоївся премії «за найкращу книжку» від газети Los Angeles Times за 2006 рік.
