Деякий час тому — задовго до того, як йому вдалося випередити Гілларі Клінтон у гонці за висунення кандидатом від Демократичної партії — Барак Обама звернувся за порадою до одного з найкращих вашингтонських фахівців із зовнішньої політики.
Питання Обами не мало стосунку до самої передвиборної кампанії. Він просив визначити три-чотири зовнішньополітичні проблеми, яким йому доведеться приділяти першочергову увагу в перший рік перебування в Білому домі. Крім того, Обама хотів отримати рекомендації, як налагодити механізм міжвідомчої взаємодії, щоб забезпечити підключення всіх ланок адміністрації до розв’язання цих пріоритетних задавдінь.
Хтось може вбачити в цьому відтінок самовпевненості. Навіть якщо Обама стане кандидатом від Демократичної партії — а такий результат виглядає зараз найбільш імовірним — попереду ще самі листопадові вибори, на яких йому доведеться поборотися з Джоном Маккейном. Можливо, звісно, й більш позитивне для нього тлумачення всієї цієї історії: Обама — передбачливий політик, який прагне продумувати все заздалегідь.
Так чи інакше, поставлене ним питання охоплює суть дилеми, з якою зіткнеться наступний господар Білого дому. Ступінь очікувань щодо спрямованості американської зовнішньої політики, які інший світ пов’язує з відходом зі сцени Джорджа У. Буша, важко переоцінити. Однак новий президент ризикує просто «потонути» в потоці проблем, що потребують негайного прийняття рішень.
В Іраку США виявили, що не є «самодостатньою» державою. Епоха однополярності минула. Проте притому, що чимало в інших країнах раділи приниженню «гіпердержави», у світі залишається й чимало таких, хто досі вважає Америку «незамінною країною».
У столицях на всіх континентах уряди — хто з надією, хто з роздратуванням — чекають результатів виборів у США. Як, подумки протестують ці лідери, нам розробити власний політичний курс, доки ми не знаємо, кому віддадуть перевагу американці? Словом, союзники чекають, противники притихли.
Напевно, не один гай вже довелося зрубати під корінь, аби надрукувати прогнози аналітиків — обізнаних і не дуже, — які намагаються визначити напрямок, яким рушить Америка в січні майбутнього року. Насправді цього не знає ніхто. Достатньо пригадати, як 2000 р. Буш обіцяв знизити активність Америки на міжнародній арені, щоб усвідомити, наскільки перебіг подій може змінити будь-які плани.
Чи такий вже «яструб» Маккейн, як можна судити з його риторики? Чи дійсно підтримка сенатором колективних дій у питанні про зміну клімату зводить нанівець його нетактовну пародію на пісеньку групи Beach Boys: «бом- бом-бомбити Іран»? Що ж до Обами, то невже він дійсно впевнений, що може вивести американські війська з Іраку за 15 місяців? І що конкретно означає його обіцянка: Америка знову згадає про свій «кращий бік»?
Декілька тижнів тому я слухав, як деякі з найкращих умів по обидві сторони Атлантики обговорюють ці питання на ювілейній конференції, організованій фондом Ditchley Foundation. Ці експерти, вчені й практики, зібралися на вихідні в Оксфордширі, щоб визначити переважний курс американської зовнішньої політики.
Під час цього обговорення мене найбільше вразила одна річ — скільки пунктів політичного порядку денного, що ляже на стіл нового господаря Білого дому, матимуть позначку «терміново»! «Іракський» пункт (байдуже, йдеться про виведення військ чи збереження американської присутності) пояснень не потребує; те саме можна сказати про іранські ядерні амбіції, Афганістан та ізраїльсько-палестинські переговори.
У тому ж списку, звісно, є й «війна з терором». Хоч би що думав майбутній президент про це горезвісне формулювання, йому доведеться вирішувати, чи має конфлікт з «Аль-Каїдою» як і раніше займати центральне місце в американській зовнішній політиці. А ось іще одне термінове питання: як слід сприймати Китай, що перетворюється на наддержаву, — як партнера чи як суперника? Не варто забувати й про Росію: чи задовольниться Білий дім нинішнім «холодним миром», або ж прагнутиме «відлиги» у відносинах з цією країною?
Крім того, не за горами доленосні рішення, скажімо, про умови, на яких США приєднаються до договору, що прийде на зміну Кіотському протоколу, про долю торгових переговорів під егідою СОТ, про позиції у зв’язку з майбутнім переглядом Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, та про стан трансатлантичного Альянсу.
Уже сам цей список — а я ще не згадав про північнокорейську ядерну програму й взагалі не чіпав проблеми Латинської Америки й Африки — виглядає як спроба запропонувати новому президенту «осягнути неосяжне». Саме з цієї причини чимало експертів стверджують: хоч би там що говорилося під час передвиборної кампанії, зовнішня політика США характеризуватиметься швидше спадковістю, ніж змінами.
Вони стверджують: наступний глава держави — чи то Обама, чи то Маккейн або (а раптом!) Клінтон — нікуди не подінеться від «спадку», залишеного Бушем. Адміністрації з першого ж дня доведеться взяти на себе гігантську ношу. І з цим, на мій погляд, пов’язана актуальність питання, поставленого Обамою. Перше завдання нового президента полягатиме в тому, щоб відділити важливе від термінового. Його вирішення частково пов’язане з підходом Обами: визначити декілька питань, якими адміністрація повинна буде зайнятися на початковому етапі.
Цього, щоправда, буде недостатньо. Значно важливіше, ніж вибір конкретних питань, — призма, через яку президент їх розглядатиме. Головне рішення, яке треба буде прийняти, пов’язане не стільки з позицією, яку США належить зайняти з тієї чи іншої проблеми, скільки з основоположним принципом, що лежить в основі реакції Вашингтона на всі ці питання.
Завдання полягає в тому, щоб вирішувати як термінові, так і важливі проблеми в рамках єдиного підходу, що враховує й передбачає зміни в співвідношенні сил на світовій арені. Можливо, США й залишаються наймогутнішою, непереможною державою, але початковою передумовою для наступника Буша має стати визнання того факту, що Америку не можна вважати ні всемогутньою, ні невразливою.
Це, в свою чергу, означає, що всі конкретні політичні рішення мають грунтуватися на чіткому уявленні, який світоустрій дозволяє якнайкраще підтримувати американське лідерство й забезпечувати американські інтереси. Характер майбутньої міжнародної системи багато в чому залежатиме від того, яким курсом підуть США в найближчі вісім років.
Чи передбачає Вашингтон, що в майбутньому нас очікує нова епоха міжнародного суперництва, в рамках якого йому доведеться створювати стримування й противаги «зльоту» Китаю й інших «нових великих держав»? Чи він планує створити «єдиний фронт демократій», що має зіграти роль хвилелому на шляху авторитарного капіталізму? А може, США прагнутимуть розвинути й скоригувати ліберально-правову міжнародну систему, яку вони самі розробили півстоліття тому?
Будучи шанувальником повоєнного світоустрою, я сподіваюся, що наступник Буша вибере саме цей, останній варіант. Ідеалізм і реалізм, принцип колективних дій і національні інтереси — не взаємовиключні поняття. Геніальність Рузвельта, Трумена, Ачесона й інших державних діячів тієї епохи полягала в умінні їх поєднувати.
Зараз найважливіше, щоб наступний президент мав у руках компас, що дозволяє прокладати курс у мінливій міжнародній ситуації. Пан Обама правий, намагаючись визначити, які проблеми мають стояти для нього на першому місці. Але це залежить від відповіді на запитання: в якому світі Америка хотіла б жити?
