1. ЯПОНІЯ Й РОСІЯ НЕ МОЖУТЬ МАТИ ДІЙСНО НОРМАЛЬНИХ ВІДНОСИН БЕЗ РОЗВ’ЯЗАННЯ ПРОБЛЕМИ ПІВНІЧНИХ ТЕРИТОРІЙ
Повернення Північних територій є ключовим моментом самого існування нашої країни, це питання гідності та цілісності Японії. Той факт, що острови досі не повернуті, є головною причиною, з якої японці ставляться до Росії з недовірою. Росія часто виступає з пропозицією розвивати двосторонні відносини в тих сферах, де можна досягнути прогресу, наприклад, у зовнішній торгівлі, що створить передумови для підписання мирного договору. Істинна причина цього гранично проста — відкласти вирішення територіальної суперечки в «довгу шухляду».
Це очевидно — в той час коли економічні відносини двох країн зміцнюються, позиція Росії щодо мирного договору стає більш жорсткою. Проте, і за цих умов, політика японського уряду, починаючи з трьох принципів, проголошених Хасимото і закінчуючи сьогоднішнім японо-російським Планом дій, базується на тому, що пропонує Росія, тобто — на розвитку двосторонніх економічних зв’язків.
Однак Японія й Росія не зможуть мати нормальних відносин, заснованих на довірі, не вирішивши проблему Північних територій. Японія має зробити так, щоб це зрозуміли всі й за кордоном, і всередині країни. Коли Росія пропонує розвивати економічні зв’язки навіть без розв’язання територіальної проблеми, Японія повинна чітко дати зрозуміти Росії що: 1)відсутність рішення призвела до серйозного почуття недовіри; 2) ця недовіра обмежує японські інвестиції в Росію і співпрацю з нею; 3) лише розв’язання проблеми спонукатиме Японію докладати зусилля для повномасштабної економічної співпраці.
2. СЬОГОДНІШНЯ ПОЗИЦІЯ РОСІЇ: НІЧОГО НЕ ЗМІНЮВАТИ, А ЩЕ РАЗ ПІДТВЕРДЖУВАТИ СВОЮ ПОЧАТКОВУ СУТНІСТЬ
Росія повернула собі статус великої держави завдяки цінам на енергоресурси, які зросли. Колапс Радянського Союзу й економічна криза 90-х років принизили росіян, проте вони розпрямили свої спини, і лідери держави посилено працюють над концентрацією більшої влади в руках уряду, над поверненням країни на міжнародну арену. Зусилля Росії стати військовою наддержавою, її бажання суперничати зі США, загалом протистояти Заходу, — все це складається в прагнення відновити статус великої держави. Ось чому Росія відмовляється від допомоги інших країн, наполягає на принципі взаємодії і сама готова допомагати іншим країнам. Всередині країни зростає державний контроль при посиленні центрального уряду, а свобода слова та демократизація суспільства втрачають ґрунт під ногами. Відносини із Заходом псуються через зростання націоналізму та позиціонування себе як великої держави. Як частина цієї еволюції позиція Росії щодо Північних територій також стає більш жорсткою.
Японський уряд і народ повинні усвідомити, що нинішній підхід Росії не означає змін, а є відновленням її справжньої сутності.
Період Горбачова й Єльцина був ознаменований тим, що Росія стала поділяти із Заходом одні цінності, почалася розрядка міжнародної напруженості, але ці дні, насправді, стали винятком із загального історичного контексту розвитку названої країни. Цінності російської молоді, а також вплив нової бізнес-еліти унеможливили повернення країни назад до Радянського Союзу. Але, незважаючи на це, в найближчому видимому майбутньому не спостерігається надія на те, що Росія створить уряд і суспільну систему, аналогічну тим, які існують на Заході та в Японії. Тому Японія має приєднатися до критики з боку світової спільноти за відхід Росії від демократичних позицій.
3. СТВОРИТИ ЯСНЕ РОЗУМІННЯ ПРОБЛЕМ, ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ СУВЕРЕНІТЕТОМ ЯПОНІЇ
Пересічні японці мають дуже нечіткі уявлення і не виявляють особливого інтересу до питань державного суверенітету своєї країни. Звичайно, було необхідно позбутися того виду націоналізму, який домінував у довоєнній Японії. Проте ідеали, прийняті післявоєнним поколінням японців, а також освіта, яку вони отримали, призвели до заперечення японської державності або ігнорування проблем національного суверенітету. Ця тенденція дещо слабшала в світлі напруженості у стосунках із КНДР і Китаєм, але навіть і тепер деякі політики та урядовці, чия робота полягає в управлінні державними справами, часто роблять заяви і здійснюють вчинки, які показують, що вони не повністю усвідомлюють питання суверенітету Японії. Наприклад, деякі політики давали зрозуміти, що Японія відклала територіальне питання в «довгу шухляду», або ж схиляється до пропозиції повернути лише два з чотирьох островів. Протягом декількох років колишній прем’єр-міністр Коїдзумі не спромігся відвідати щорічні національні збори, де висувалися вимоги повернути Північні території. З іншого боку, він відвідав церемонію, проведену в Росії з нагоди 60-ї річниці перемоги союзницьких сил над нацистською Німеччиною. Дії та жести Коїдзумі були явно примирливими, незважаючи на те, що японсько-російські проблеми, які виникли внаслідок Другої світової війни, сьогодні досі ще не вирішено. І це, незважаючи на те, що президент США розкритикував Ялтинську угоду під час візиту до Європи, президенти Естонії та Литви проігнорували запрошення на цю церемонію, а президент Латвії, взявши в ній участь, піддав критиці радянську окупацію прибалтійських країн.
Деякі члени парламенту й японські політики схильні ігнорувати проблему й забувати її історію. Через ці дії та заяви, природно, починає здаватися, що і японський народ втрачає своє тверде бажання повернути острови. Уряд і політики повинні використати освітні і PR-кампанії, а також форум, який запропонував парламент, щоб японський народ повністю усвідомив той факт, що територіальна проблема зачіпає не лише японсько- російські відносини, — це фундаментальне питання зачіпає сам суверенітет нації. Більше того, для того щоб молоде покоління не було неграмотним у цьому питанні, в шкільній програмі потрібно приділити йому більшу увагу, прямо зав’язавши з питанням національного суверенітету.
4. ЗРОЗУМІТИ, ЩО ЗАКЛИК ПОВЕРНУТИ ЛИШЕ ЧОТИРИ ОСТРОВИ САМ ПО СОБІ Є ПОСТУПКОЮ
Росія часто заявляла, що як переможець у війні вона має право на захоплення й утримання японської території. Японія повинна оспорювати цей аргумент. Дійсно, за часів Російсько-японської війни (1904—1905 рр.), переможець мав законне право вимагати території і/або репарації. Це право було визнане світовою спільнотою. Однак після Першої світової війни світова спільнота дійшла до консенсусу і стала відкидати право на територіальну експансію. Окрім того, пакт Бріана-Келлога (1928 р.) заборонив саму війну як злочин. Після Другої світової війни міжнародний порядок набув параметрів Атлантичної хартії (1941 р.), Каїрської декларації (1943 р.) та Хартії ООН (1945 р.), кожна з яких базувалася на принципах пакту.
Каїрська декларація обіцяла те, що «Японія буде позбавлена всіх територій, які було отримано шляхом насильства і пожадливості». Після війни Японія дійсно пішла з Маньчжурії і відмовилася від претензій на Тайвань, Корейський півострів та інші території. Але, зрештою, Японія не отримувала територію Курильських островів (Тісіма) шляхом «насильства і пожадливості». Згідно з Каїрською декларацією, союзники «не бажають отримати вигоду й не думають про територіальну експансію». Умови капітуляції Японії для Радянського Союзу були обмежені умовами, які було позначено в Потсдамській декларації (1945 р.), і Росія — спадкоємиця СРСР, також визнала цю декларацію, і змушена тому виконувати «умови Каїрської декларації» (що випливає з Потсдамської декларації). Ялтинська угода, якою СРСР легітимував окупацію островів, порушує принципи, закладені в Атлантичній хартії та Каїрській декларації. Та і в будь-якому випадку Японія не є учасником цієї угоди. Японія відмовилася від усіх претензій на Курильські острови за Сан-франціським мирним договором, незважаючи на те, що вона була не зобов’язана цього робити, але СРСР не був учасником цього договору, тому його спадкоємиця, Росія, не повинна використовувати цей факт як аргумент на свою користь. Японський уряд закликає повернути лише чотири острови, що є найважливішою поступкою. Виходячи з почуття реалізму, ми підтримуємо цю позицію японського уряду, але дозвольте також заявити щодо цих чотирьох островів — з погляду історії та міжнародного права, Японія абсолютно не повинна відмовлятися від них, а Росія не має ніякого виправдання для їх окупації. Японський народ повинен ясно зрозуміти логіку японської позиції, і японський уряд повинен рішуче закликати міжнародне співтовариство погодитися з цим розумінням.
5. ЧІТКО Й АРГУМЕНТОВАНО СПРОСТОВУВАТИ СПОТВОРЕННЯ ФАКТІВ РОСІЙСЬКОЮ СТОРОНОЮ
В останні роки, щойно йдеться про проблему Північних територій, Росія впирається. У своїх нещодавніх заявах російський президент, міністр закордонних справ, представники уряду, глава комітету Державної думи з міжнародних справ й інші кидають виклик історичним фактам і явно суперечать колишнім двостороннім угодам і навіть колишній позиції Росії щодо даного питання.
Японія повинна відкрито спростовувати і критикувати нелогічні думки Росії, висловлювати своє невдоволення й зайняти більш жорстку позицію з цього питання національної значущості, не боячись при цьому тимчасових ускладнень у дипломатичних та економічних відносинах. Коли російські офіційні особи наводили абсурдні доводи або безпідставні висловлювання, розраховані для внутрішнього вживання, японський уряд пішов дипломатичним шляхом, заявивши, що пред’явлення кожного разу контраргументів означає перехід дискусії на більш низький, дитячий рівень. Але ці кроки неправильно тлумачаться на міжнародній арені. Більше того, коли такі публічні заяви робляться в Росії та друкуються в місцевій пресі, протестів лише на дипломатичному рівні недостатньо. Японський уряд не повинен кожного разу їх спростовувати, а замість цього необхідно постійно наполягати на здоровій логіці японської позиції щодо даного питання та продовжувати відстоювати ідею про те, що Японія не може йти на компроміс у справі, яка зачіпає суверенітет країни. Схоже, що Росія безтурботно вірить у те, що має право спотворювати історію, оскільки японський уряд не виступає єдиним серйозним фронтом. Вона також вважає, що двосторонні відносини не постраждають, навіть якщо зайняти більш жорстку позицію щодо даного питання.
6. ДОКЛАДАТИ ПОСТІЙНИХ ЗУСИЛЬ ДО ПРИЙНЯТНОЇ УГОДИ, УНИКАЮЧИ ПОСПІШНИХ, НЕЕФЕКТИВНИХ КРОКІВ
Умови для підписання російсько-японського мирного договору поки ще не дозріли. За сьогоднішніх обставин японському урядові буде неналежно робити все заради надії на те, що компромісну ухвалу буде все ж таки прийнято. Росія розцінить ці кроки як знак слабкості й буде ще більше впиратися. Насправді, подібний переговорний метод матиме прямо протилежний ефект. У Росії, як потенційній наддержаві, спостерігається піднесення націоналізму та національної гордості, силовики прибирають до рук все більше влади — будь-яка людина, яка об’єктивно мислить, може зрозуміти, що ситуація зараз складається не на користь японської позиції. Президент В. Путін, відомий як ярий прихильник досягнення угоди з Японією в питанні Північних територій, закликає обидві сторони до компромісу. Але для сьогоднішньої Росії «компроміс» означає повернення, найбільше, Шикотана і Хамобаї. Але навіть і в цьому випадку додаватимуться додаткові умови. Іншими словами, немає приводу для оптимізму в найближчому майбутньому, особливо поки В. Путін залишається при владі. Також немає гарантії того, що новий уряд після Путіна запропонує кращі умови. Японія повинна базувати свій підхід на Токійській декларації про російсько- японські стосунки (1993 р.), визнаючи при цьому Спільну декларацію СРСР і Японії (1956 р.), прагнучи відтворити базисні рамки для переговорів щодо укладення мирного договору. У той же час, Японія не повинна мати ілюзії щодо того, що всього можна досягнути в найближчій перспективі. Але цей підхід і не означає того, що Японія відкладає розв’язання питання. Навпаки, вона готуватиме сильну та творчу ініціативу для відповідного моменту, коли з’явиться можливість. У разі постійного тиску на позицію Росії щодо Японії, ця можливість може з’явитися набагато раніше. У той же час уряд Японії та ділові кола повинні докладати постійні зусилля до того, щоб цю проблему не було забуто і щоб вона не ігнорувалася тими в країні, хто до цього прагнутиме.
7. ІРРАЦІОНАЛЬНІСТЬ СПРОБ ДОМАГАТИСЯ ПОВЕРНЕННЯ СПОЧАТКУ ЛИШЕ ДВОХ ОСТРОВІВ
Іноді висловлюється думка про те, що, якщо Росія дійсно прагне дотримуватися укладеної Радянським Союзом угоди «передати Японії групу островів Хабомаї та острів Шикотан... після укладення мирного договору між Японією та Союзом Радянських Соціалістичних Республік» (Спільна декларація СРСР і Японії, 1956 р.), чому б тоді не отримати ці два острови й не продовжити потім переговори про повернення ще двох — Ітурупа та Кунашира? Проблема полягає в тому, що Росія не віддасть назад гряду Хабомаї та острів Шикотан доти, доки мирний договір не підписано, але з іншого боку, підписання мирного договору означатиме розв’язання всіх двосторонніх післявоєнних проблем, що унеможливить проведення переговорів щодо статусу двох інших островів. Росія інтерпретує Спільну декларацію таким чином, що повернення Хабомаї та Шикотана є повним розв’язанням спірної проблеми. Є в Японії й ті, хто думає, що положення про продовження переговорів може бути включене до тексту мирного договору, або ж на цю тему можна укласти окрему додаткову угоду. Такий погляд абсолютно нереалістичний — Росія не погодиться з додатковими положеннями, але навіть якщо й погодиться, то під час подальших переговорів вона не підходитиме серйозно до повернення набагато більших за територією Ітурупа чи Кунашира. Таким чином, немає ніякого сенсу домагатися спочатку повернення за Спільною декларацією Хабомаї та Шикотана. Більше того, Японія повинна зберігати свою вимогу про повернення всіх чотирьох островів і провести щодо цього переговори, базуючись на Токійській декларації про японо-російські відносини, згідно з якою за столом переговорів обговорюються не два, а всі чотири острови. У будь-якому випадку, якщо для остаточного урегулювання проблеми буде потрібна політична ухвала, така ухвала має виникнути в ході переговорів.
Зараз не місце, перед початком ґрунтовних переговорів, метушитися з пропозицією компромісів.
8. НЕОБХІДНО ПАМ’ЯТАТИ Й ПРО ПЕРЕВАГИ ДЛЯ РОСІЇ, ЯКІ НЕСЕ ПОЛІПШЕННЯ ДВОСТОРОННІХ ВІДНОСИН
Дехто вважає, що єдиним інтересом Росії до Японії був інтерес фінансовий, і що зараз цей інтерес пропав, оскільки економіка країни відновилася, і вона буквально «купається в грошах». Це не той випадок. Неправильно також буде вважати, що потреба Японії в енергоресурсах робить її залежною від Росії, або що Росії не потрібна Японія. Нова широко представлена національна стратегія Росії полягає в розвитку економіки, незалежної від експорту природних ресурсів, і ця стратегія має на увазі більший інтерес до Японії, інтерес, який призводить до «нового відкриття» нашої країни. Росії добре відомо, що Японія володіє всіма необхідними їй технологіями та промисловим досвідом для раціонального використання енергії, впровадження високих технологій, високошвидкісними залізницями, атомними електростанціями, технологіями зріджування природного газу і багато чим іншим.
Прагнення Росії співпрацювати з Японією пояснюється її бажанням стати державою з опорою на промислове машинобудування, а не пошуком капіталу. Росія вже володіє достатнім накопиченим капіталом, і тепер шукає надійні шляхи його інвестування, наприклад — у Японію. Японія ж може запропонувати Росії багато переваг, особливо після того, як російсько-китайські стосунки дещо охолонули (див. рекомендацію 9).
Економічні передумови змушують Росію зайняти більш доброзичливу позицію щодо Японії, однак це не означає, що з’явилася можливість легко вирішити проблему Північних територій, або що Росія готова йти на політичні поступки. Бажання зміцнити відносини з промислово-розвинутими країнами для розвитку власного наукового та технологічного потенціалу може бути як завгодно великим, але, в той же час, Росія зараз переживає період зростаючого націоналізму і прагне знову набути статусу великої держави. Перед обличчям цього зростаючого гіганта Японія не повинна поводитися боязко й поступливо — ми повинні зберегти рівний із Росією статус і зайняти тверду позицію з питань нашого національного суверенітету.
9. ВЕСТИ МОНІТОРИНГ І БУТИ ГОТОВИМ ДО ЗМІН У КИТАЙСЬКО-РОСІЙСЬКИХ ВІДНОСИНАХ
Будь-які зміни у відносинах Росії з Китаєм здійснюють прямий вплив на її відносини з Японією. Розкол між Росією і країнами Заходу збільшується через те, що Росія все більше й більше зміцнює свої дипломатичні та стратегічні зв’язки з країнами Азії, особливо з Китаєм. Росія, багата природними ресурсами, і Китай, з найбільшим світовим ринком систем озброєнь, швидко розвиває свої економічні та торговельні зв’язки. Для Росії Китай завжди був найважливішою країною в Азії. Співпраця з Китаєм у військовій сфері зростає, а Шанхайська організація співпраці все більше стає військовою організацією. Росія нарощує експорт систем озброєння до Китаю і поглиблює двосторонні військові зв’язки, і Японія повинна, прямо висловлюючи своє глибоке занепокоєння з цього приводу, виробити власну адекватну стратегію.
Японії необхідно також вивчати й інші аспекти китайсько-російських відносин. Росія розуміє, що швидкозростаюча економіка Китаю, його військовий розвиток і його величезне населення несуть потенційну загрозу. Обидві країни є членами ШОС, але це не означає, що вони завжди доходять до згоди щодо напрямку діяльності цієї організації. Окрім того, Китай суперничає з Росією за вплив і ресурси в Центральній Азії. Обсяги китайсько-російської торгівлі стрімко зросли, але це ж призвело й до зростання торговельних суперечностей. Нова національна стратегія розвитку Росії передбачає виведення економіки на рівень вище, аніж опора на багаті природні ресурси. За іронією долі, Росія перестає залежати від зростаючого експорту своїх ресурсів до Китаю і більше залежить від імпорту з цієї країни готових продуктів. Ці тенденції суперечать цілям нової стратегії і призводять до виникнення відчуття кризи в Росії. Її торговельний баланс із Китаєм змінюється з великого позитивного сальдо на дефіцит, а спроби змінити структуру торговельних поставок зустрічають негативну реакцію з боку Китаю. Торговельні розбіжності необов’язково призводять до натягнутих стосунків на державному рівні, але обидві країни вже мають історію взаємної недовіри. Ці тенденції призвели до бажання Росії більш тісно співпрацювати з Японією, залучаючи її до проектів розвитку Сибіру та інших східних частин її території. Зростають російські інтереси і в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, що цілком природно призводить до того, що й Японії в цих планах відводиться все більша роль. Японія має враховувати всі ці тенденції при виробленні своєї нової політики щодо Росії.
10. ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ЯПОНСЬКОЇ ДОПОМОГИ РОСІЇ Й БЕЗВІЗОВИХ ОБМІНІВ
Настав час переглянути ті види допомоги, які Японія надавала Росії з 1990-х рр. Зараз Росія не потребує допомоги — вона хоче встановлення міцних партнерських стосунків. Японська допомога включала в себе гуманітарну допомогу для шкіл, медичні засоби та генеруючі станції для чотирьох островів, у цей час окупованих Росією, але така допомога більше не потрібна в світлі поліпшень, досягнутих у російській економіці. У будь-якому випадку, спільні економічні проекти не повинні здійснюватися на чотирьох островах, на яких було порушено японські суверенні права. Не потрібно говорити про те, що Японії потрібно запропонувати надавати тут гуманітарну допомогу Росії в разі виникнення катастроф, великих аварій, а також першої медичної допомоги й подібного.
На гуманітарних засадах Росія запропонувала створити безвізовий режим для того, щоб народи обох країн могли подорожувати між Японією та чотирма островами, обидві країни дійшли згоди в цьому питанні в світлі особливого статусу суверенітету чотирьох островів. Безвізовий режим не повинен бути припинений, але тривалість і процедури потрібно модифікувати. Наприклад, урядам обох країн потрібно розширити безвізові поїздки для таких цілей, як охорона довкілля, океанологічні дослідження, культурний і студентський обмін.
Продовження такого роду безвізових обмінів потребуватиме нових каналів взаємодії, щоб замінити нинішні, вже застарілі. Місто Немуро, що лежить у безпосередній близькості до островів, сприяє міжострівному обмінові, і зусилля Японії, спрямовані на його інтенсифікацію, також сприятимуть подальшому розвитку і самого Немуро.
Японські центри, сім із яких здійснюють свою діяльність у різних частинах Росії, повинні також бути радикально перебудовані на організаційному рівні. Сьогодні одна з їх головних функцій — організація семінарів із корпоративного менеджменту і навичок ведення бізнесу, і якщо такого типу семінари ще потрібні, то вони повинні проводитися або приватним японським бізнесом, або, принаймні, на комерційних засадах. Центри потрібно трансформувати в інститути культурного обміну, які сприяють більшому вивченню Японії та підвищують інтерес до нашої країни. Японський уряд і місцеві органи влади повинні запропонувати свою активну допомогу для розширення двостороннього культурного та наукового обміну, розвитку програм обміну серед молоді, взаємодії на регіональному рівні, тим самим сприяючи подальшому поглибленню взаєморозуміння між двома країнами.
