29 лютого в Національному театрі російської драми імені Лесі Українки відбудеться 150-й показ моноспектаклю «Олександр Вертинський. Бал Господній...»
Саме цим спектаклем про життя та творчість легендарного Олександра Вертинського чотири роки тому відкрилася нова експериментальна сцена «Під дахом». Відтоді спектакль пройшов перевірку часом і випробування глядачем — кияни полюбили спектакль про свого славетного земляка. Цій постановці аплодувала публіка в Москві, Мюнхені та інших містах. Постійні аншлаги свідчать про те, що спектакль міцно став на шлях довгожителів, яких чимало в Театрі ім. Лесі Українки. До речі, зовсім нещодавно театр відзначав 150-й показ спектаклю «Останній палко закоханий»...
Спочатку деякі шанувальники та знавці творчості Олександра Миколайовича Вертинського декілька насторожено поставилися до інформації про те, що в Російській драмі розпочали репетиції спектаклю про славетного артиста, якому вдалося створити новий естрадний жанр. Сам артист говорив: «Я був більше, ніж поетом, більше, ніж актором. Я пройшов нелегкою дорогою новаторства, створюючи свій власний жанр». На щастя, всі побоювання розвіялися відразу ж після перших показів спектаклю, в якому дуже точно відтворено атмосферу, дух творчості, а також особистість великого «співака російського шансону».
В основі сценічної композиції — пісні та вірші, уривки прози та листа, мемуари Олександра Миколайовича. Автор композиції та постановник спектаклю Ольга Гаврилюк відштовхувалася, здебільшого, від автобіографічної книги Вертинського «Дорогою довгою», в якій він згадував свій перший вихід на сцену в Києві, від’їзд до Москви, відверто розповів про любов публіки та жінок. Сценічна композиція дозволяє в півторагодинний спектакль умістити той «величезний життєвий простір», на якому, за образними словами співака, «можна вишивати, як на безкінечному рулоні полотна все, що завгодно». У назві спектаклю рядок із раннього вірша Вертинського «Бал господній», у який режисер Ольга Гаврилюк вклала інше значення, ніж поет. Це «бал» життя самого Вертинського. Однак міф і легенда про яскравого представника російського декадансу не стали головним у спектаклі. Постановник прагне зрозуміти та розкрити загадку людини, яка, незважаючи на фантастичну популярність, так і не змогла реалізувати себе до кінця. Так, його концерти завжди збирали аншлаги, але, на жаль, за житті співака не було випущено жодної платівки, його не крутили по радіо...
Євген Лунченко — виконавець ролі Вертинського, практично співавтор спектаклю, точно відтворює трагедію людини та артиста, що втратила та знову знайшла Батьківщину. Образ Вертинського зримо вимальовується з поетичних рядків, пісень, спогадів, що проймають ностальгією та гіркотою нерозуміння. Ця роль не випадкова в творчій біографії Лунченка. Коли Євген учився в естрадно-цирковому училищі, його педагог з вокалу запропонувала виконати пісню Вертинського «Мадам, уже падає листя». Саме з цієї пісні актор почав вчитися співати, творчість О.М.Вертинського завжди була йому близьким.
Відомо, що часом Олександр Миколайович доводив публіку до екстазу, але актор Євген Лунченко не прагне зовні зіграти харизматичного художника, легендарного артиста та кумира жінок. Адже це відтворити неможливо, тим більше, що нині збереглися тільки записи голосу Вертинського і назавжди зникла його пластична майстерність. Але Лунченко знайшов дивно точну міру того, наскільки Вертинський упізнається. Він використовує деякі моменти зовнішньої схожості, пластику, міміку, елементи костюму, стилю епохи. У піснях відчутні характерні інтонації співака, але це не копіювання. Одночасно існує деяка шаноблива відстороненість актора від образу... Одна історія змінює іншу. Глядачів приголомшує мініатюра про відому актрису та горбатого румунського скрипаля, що підкорив красуню «концертом Сарасате». У моноспектаклі звучать не тільки шлягери «В бананово-лимонному Сінгапурі», «Ваші пальці пахнуть ладаном», «Дочечки», «Час лікує людей», але й також маловідомі вірші та пісні Вертинського. Наприклад, дуже точно «стріляє» в сьогоднішній день пісня «Хлопчики» — «Я не знаю, зачем и кому это нужно, кто послав их на смерть недрожащей рукой?»...
Театральна, загадкова атмосфера спектаклю створюється за допомогою лаконічних засобів виразності, що використовуються в сценографії (художник Олена Дробна). Оформлення просте: гримувальний столик, афішна тумба, що перетворюється в сцену, портрети Олександра Вертинського, мерехтіння свічок. Протягом усього моноспектаклю звучить жива фортепіанна музика у виконанні автора музичного оформлення, акомпаніатора та аранжувальника Миколи Сазоненка.
Згодом спектакль «Олександр Вертинський. Бал Господній...» набув нових штрихів і нюансів. Больові точки долі та творчість артиста, проблема «художник і час» завжди хвилюють глядачів.
