Оголошення переможців у змаганні за цьогорічну премію Американської кіноакадемії «Оскар» особливих несподіванок не принесло. Кращим фільмом передбачувано визнали «Старим тут не місце», що отримав статуетки в категоріях «кращий фільм», «режисура» (Джоел та Ітан Коени) і «адаптований сценарій» (вони ж), краща чоловіча роль другого плану (Хавьєр Бардем).
Режисура і сценарна майстерність Коенів дійсно близькі до віртуозних. В певний момент акцент зміщується з одного персонажа — якого ми вже практично звикли вважати головним — на другий, потім на третiй тощо; це чимсь схоже на імпровізаційний джаз, коли час від часу починає солірувати той чи iнший інструмент, але ніколи із впевненістю не можна сказати, що ось саме він визначатиме кінцевий результат. Значну частину фільму режисери вдало зконцентровують увагу на протистоянні між ветераном В’єтнаму Ллевеліном Моссом (той, хто взяв гроші наркомафії, у виконанні Джоша Броліна) та його переслідувачем, безжальним вбивцею Антоном Чігуром (Хавьєр Бардем). Зрозуміло, що перший — хороший хлопець, а другий — дуже поганий, і симпатії мають бути на боці розумного та мужнього Мосса, котрий подолає лиходія і повернеться до коханої дружини з грошима. Але ж це і історія Чігура також. Бардем — прекрасний актор, з чудовою європейською школою, його роль у «Внутрішньому морі» іспанця Алехандро Аменабара відзначена як краща на Венеційському фестивалі в 2004 році. Партія Чігура теж варта нагород — це такий сучасний самурай, усміхнений і безжальний, азартний гравець з долею — своєю і своїх жертв, — котрий, як зрештою з’ясовується, і сам така ж іграшка Фатуму. Краса цього фільму полягає в тому, що в кожного тут своя правда, тому нема правих і винних.
Найбільш серйозним суперником фільму Коенів була драма «Нафта» (режисер — Пол Томас Андерсон); у підсумку, знов-таки прогнозовано, статуетку віддали Деніелу Дей-Л’юїсу як кращому виконавцеві чоловічої ролі.
Стосовно «Нафти» чомусь згадуються такі класичні сюжети, як «Дон Жуан» чи «Макбет». Бо йдеться про сильну людину — нафтовидобувника Деніела Плейнв’ю (Деніел Дей-Льюїс), що поставила себе над законами і людськими і божими. Ми спостерігаємо за його поступовим підйомом до багатства і влади з самих низів. Безумовно, «Нафта» — то монодрама, епос одного героя, зіграного Дей- Льюїсом. Цей британський актор у 1990 році отримав «Оскара» за роль хворого на церебральний параліч у ірландсько-британській картині «Моя ліва нога: історія Хрісті Брауна», помітною була його роль бандитського ватажка Біллі-м’ясника в «Бандах Нью-Йорка» Мартіна Скорсезе. В Андерсона він зберіг схожий типаж — все той же вусань iз густими бровами, пильними очима і небезпечною посмішкою. Йому нецікаво з людьми, він бачить їх наскрізь з усіма їхніми інстинктами; знаючи, що нема правди на землі, він, вочевидь, упевнений, що нема її й вище. Та ось що дивно — при всьому тому, що Плейнв’ю іде по головах, що він легко порушує обіцянки, убиває, зрікається власного сина, в ньому є щось таке — і це рівною мірою заслуга і режисера і виконавця — що зачаровує, притягує погляд, змушує співчувати. Для Дей-Льюїса ця роль, безумовно, є найвищим надбанням, вона ставить його в ряд з такими іменами, як Брандо та Аль Пачіно. Повстання Деніела триває до останнього, він йде навіть на хитрощі, стаючи удавано побожним, зразковим громадянином — але лише для того, щоби під кінець нанести свій найпотужніший удар по всій тій фальшивій моралі, яку він так ненавидить. Можливо, то донжуанівський бунт проти Бога чи макбетівське жадання влади, котре не рахується з жодними жертвами; але, скалічивши і віднявши не одне життя, Деніел у своїх ризикованих іграх зберіг власну сутність — якою б суперечливою вона не була.
Мабуть, єдиним справжнім сюрпризом стала відсутність серед основних переможців британсько-французької мелодрама «Спокута» (режисер Джо Райт), котра висувалася одразу в семи номінаціях, а отримала нагороду лише за оригінальний саундтрек (Даріо Маріанеллі). Мінімалістична музика Маріанеллі, інколи настійлива та тривожна, інколи надзвичайно емоційна, навіть трагічна, дійсно вражає; до того ж у картини і чудовий акторський склад, і впевнена режисура. А втім, розподіл нагород здається справедливим: проти «Нафти» і «Старим тут не місце» шансів у «Спокути» було мало.
З імовірних семи призів кримінальній драмі «Майкл Клейтон» випав лише один: жіноча роль другого плану (Тільда Суінтон). Суінтон грає головну інтриганку, директора злочинної корпорації, і робить це у притаманному їй нервовому і витонченому стилі; цього незвичайного «боса» героїню роздирають внутрішні протиріччя, проте це не заважає їй віддавати злочинні накази.
Школярсько-підліткова комедія «Джуно» канадійця Джейсона Рейтмана, котра претендувала на перемогу в кількох важливих номінаціях, дістала приз за кращий оригінальний сценарій (Дьябло Коді). Вочевидь, це є свого роду заохочувальний приз для небезталанних авторів картини, бо, насправді, якихось надзвичайних кінематографічних якостей у «Джуно» нема.
«Оскар» за найкращу жіночу роль дістався Маріон Котійяр за перевтілення в Едіт Піаф у стрічці «Життя у рожевому світлі». Образ легендарної французької співачки виконаний Котійяр дійсно глибоко, переконливо, з усіма необхідними драматичними нюансами.
Не можна не згадати про ще одну цікаву картину, що дістала три номінації, а у підсумку отримала нагороду за кращу роботу художника-постановника. «Суінні Тодд, демонічний перукар iз Фліт-стріт» (Тім Бертон) — то унікальне поєднання мюзіклу з фільмом жахів. У фільмі маса цікавих колористичних рішень — котрі завжди були сильною стороною режисури Бертона; цілком достойною виявилася і робота художника Данте Ферреті та костюмера Колін Етвуд — завдяки костюмам та зачіскам герої виглядають як мешканці неоготичних кошмарів, тож злодіяння демонічного перукаря Тодда поміщено в дуже ефектну візуальну раму.
Отже, на часі не блокбастери, а в прямому сенсі високохудожні драми, що залишаться в історії кіно і після роздачі призів. Нинішній набір переможців є гідним 80-річного ювілею нагороди.
