Відхід зі своїх державних посад кубинського лідера Фіделя Кастро збігся у часі з дискусією в газеті «День», що виникла спонтанно, про майбутнє одного з останніх уламків світової комуністичної системи. Проте суперечка про сьогоднішній день і перспективи держави ветеранів партизанської війни на Кубі, яка закінчилася 1959 р. вступом в Гавану військ повстанців і встановленням на острові режиму, такого як режими СРСР, Східної Європи, Китаю і Північної Кореї, вивела учасників дискусії на більш грунтовні проблеми. Зокрема, чи можливий тоталітаризм з «людським обличчям»? Чи можлива демократія в умовах однопартійності та диктатури одного політичного лідера? Чи можливо захищати інтереси народу, ігноруючи закони економіки і затикаючи рот тому ж самому народу?
На жаль, у нас в Україні полеміка дуже часто перетворюється на з’ясування стосунків і боротьбу особистих амбіцій, коли про предмет суперечки непомітно забувають, охоплені бажанням сильніше «врізати» опоненту. А істина залишається десь за кадром. Оскільки будь-які моральні заклики мають цінність лише тоді, коли той, хто закликає, сам їх реалізовує, то я почну з себе і, сповнившись християнського упокорювання, намагатимусь нічим не «зачепити» своїх опонентів на особистісному рівні. Тільки лише дозволю собі заздалегідь про дещо їх поінформувати. Враховуючи, що з їхнього боку були сумніви щодо моїх лінгвістичних здібностей, повідомляю, що кубинську газету «Granma» (і, зрозуміло, не в перекладі) я читав ще з часів найорденоноснішого з радянських генсеків, та й і з фундаментальним твором аргентинця Ернесто Геваро Лінч де ла Серна (він же Че) «La Guerra Guerilla» («Партизанська війна») я також ознайомлювався в оригіналі.
Щодо аргументу про право висловлюватися про події лише в тій країні, землю якої ти топтав власними ногами, то тоді потрібно закрити всі історичні кафедри, де історики пишуть про часи, коли не тільки їх особисто, але навіть далеких предків цих істориків не було на світі. Ефект присутності далеко не завжди гарантує розуміння. Чи багато зрозуміли у сталінській системі Анрі Барбюс і Леон Фейхтвангер, особисто побувавши в СРСР і навіть поспілкувавшись із самим «батьком і вчителем»?
А Бернард Шоу, відвідавши СРСР в період нашого Голодомору, заявив, що ніякого голоду в Україні немає, тому що його, Бернарда, годували так, як ніколи в житті.
Щодо порад поговорити з простими кубинцями, то це дуже нагадує пораду відомого персонажа Ільфа і Петрова: «А вы поезжайте в Киев и спросите, кто такой Паниковский!» Можна поговорити. І в Гавані, і в Пхеньяні. Як і у нас при Брежнєві будь-який янкі міг підійти до простої радянської людини і спитати, як той оцінює життя в СРСР. І що б янкі почув? «У нас все є, ми нічого не потребуємо. Звичайно, є певні недоліки, але партія працює над виправленням». Чого вже там казати, якщо навіть за горбачовських часів у студії телемосту з Америкою така собі дамочка перелякано заявила: «У нас в СРСР сексу немає».
І минуло не так мало часу, поки колишні радянські громадяни перестали шарахатися від іноземців і привчилися більш-менш вільно і небоязко висловлювати свою думку.
На жаль, дуже складно сперечатися по суті там, де переважно оперують емоціями і апеляціями до моралі. Мораль мораллю, але як бути з економікою і політикою?
Так, кубинці нині платять не тільки за своїми, але і за нашими рахунками. Кубинці «вляпалися» так само як і ми, виявившись після 1917 р. жертвами втілення утопії. Але життя безжалісно демонструє, що економіку ошукати не можна, історію ошукати не можна.
Ось читаю зараз статтю з російського інтернету, написану 15.05.2007 р. Стаття називається «Про честь, гідність і почуття вдячності». Автор бадьоро рапортує, що «за 2006 рік кубинський ВВП збільшився на 12 %». Але під рукою у мене є інша стаття, з іспаномовного інтернету, підписана Рафаелем Альфонсо «El peor ano de la crisis de Cuba», де ситуація вимальовується зовсім не такою радісною. Хоч у мене і не має сумніву в лінгвістичній обдарованості моїх опонентів, на всяк випадок перекладу: «Найбільш поганий рік кубинської кризи». Виявляється, «всім задоволені кубинці» вже починають публічно протестувати, а номенклатура, хоч і розуміє необхідність змін, — нічого не робить. Сафра — збирання цукрової тростини — провалена, зібрати вдасться мінімум. Як заявив Фідель Кастро, студенти не зможуть допомогти, оскільки немає транспорту, щоб їх відвезти в сільську місцевість, та й годувати їх немає чим. Сполучення між багатьма містами і селищами острова перерване внаслідок транспортного колапсу. Немає м’яса і молока, і Рауль Кастро говорить про потребу імпортувати молоко, щоб забезпечити їм хоча б дітей до 7 років. Інший офіційний діяч заявив про те, що 2007 року на Кубі було зроблено 1 мільйон операцій іноземцям за долари в спеціальних медичних клініках, але самих кубинців обслуговуватимуть безкоштовно (питання тільки в тому, як). Стверджують, що молоді комуністи вимагають всеосяжних реформ, у Сантьяго-де-Куба студенти організовують протестні демонстрації, а деякі студентські функціонери публічно говорять про необхідність університетської автономії (скандал для комуністичної країни, чи не правда? ).
Судячи з усього, у країні відбуваються заворушення, а влада поступово втрачає минулий тотальний контроль над масами. Верхівка номенклатури вимушена визнати проблему голоду на Кубі. До речі, сам Рауль Кастро був вимушений сказати: «Aqui el problema no es el imperialismo, el problena es el hambre». («Ця проблема — не імперіалізм, ця проблема — голод»).
Куба ще раз підтвердила, що комуністична диктатура, хоч як би оспівували її люди певного складу мислення, з рештою завжди приводить у економічний глухий кут. За майже 50 років, з яких 30 припадають на колосальну всебічну допомогу СРСР, так і не вдалося створити економіку, яка б елементарно годувала кубинців вволю. Жити надголодь довелося б і нам в СРСР у хрущовсько-брежнєвські роки, якби не нафтодолари.
І навіть за відносно благополучних часів, коли радянська допомога рікою текла на Острів Свободи привид голоду постійно маячив перед кубинцями. Пам’ятаю, як моя колега з кафедри етики і естетики Київського університету, професор Олександра Іванівна Фортова (царство їй Небесне), повернувшись після кількох років викладання на Кубі, у вузькому кафедральному колі розказувала, як під час годування радянських товаришів у столовій, іноді до неї та іншим підходили кубинці з обслуговуючого персоналу і делікатно, намагаючись зберегти гідність, просили: «Якщо ви не будете їсти все, то, будь ласка, залиште їжу на краєчку тарілки». Так, гідність хронічно голодної людини — це особлива категорія. Але Куба тут не виняток. Іноді світова преса повідомляє про найважчий голод у Північній Кореї. Голод був звичайним явищем в КНР, поки китайський народ під керівництвом компартії не розпочав будівництва капіталізму (там це називають «соціалізмом з китайською специфікою»). І сьогодні китайці починають від’їдатися уперше за багато років.
Ще коли я ознайомлювався з історичними матеріалами про війну 1918—1921 рр. на території колишнього СРСР, то звернув увагу на один примітний факт: в джерелах щодо територій, контрольованих комуністами, постійно звучала тема голоду. Але чомусь, це не торкалося територій, контрольованих Білою армією. Чомусь у Колчака, Денікіна, Врангеля, Юденича, Дутова голоду не було. Білий терор, розстріли й шибениці були, а голоду не було. Принаймні такого, щоб люди масово вмирали, як у червоних.
Ну, а що стосується Петлюри, Петрушевича, Скоропадського і Махна, то тут Ілліч з неприхованою неприязню і роздратуванням писав: «Сита Україна»... Проте з українською ситістю більшовики дуже швидко розібралися, і незабаром від неї залишилися одні спогади, аж до початку доби радянських нафтодоларів.
Та ідеологія, яку захищають мої опоненти, отримавши для реалізації своїх прожектів все ХХ сторіччя, ніде, у жодній країні світу (адже цим шляхом пішло кілька десятків країн, хто більше, а хто менше) не змогла реалізувати тезу Ілліча про те, що соціалізм, щоб бути економічно обгрунтованим, має забезпечити більш високу продуктивність праці, ніж капіталізм.
Не забезпечив. Ніде і ніколи. Звичайно, можна сконцентрувати кошти на якомусь одному напрямі й досягнути очевидних успіхів, як це сталося на Кубі у сфері медицини. Але і здоровим людям кожний день їсти хочеться. Але ось поруч з Кубою є острови-держави, де тривалість життя така ж, як на Острові Свободи або навіть більше. Цікаво, як їм це вдалося без комуністів?
Ніде у світі в ХХ столітті не виходило створити комуністичне суспільство, яке б відзначалося демократизмом, терпимістю до інакомислення і широкими правами і свободами людей, не кажучи вже про високий рівень життя.
Дивно, що мої опоненти намагаються представити Кубу деяким винятком з цього правила. І критичне ставлення до режиму, зовсім не є виявом неповаги до народу. Особисто мені кубинці дуже симпатичні.
Але з роками я починав дізнаватися не тільки про світлі, але й інші нюанси кубинських подій 50— 60-х років минулого століття. Наприклад, великим зворушенням для мене було, коли я дізнався, що мій кумир команданте Че 1959 р. в гаванській фортеці Ла-Кабанья особисто керував розстрілами полонених солдат і офіцерів диктатора Батисти, давши цьому цілком комуністичне пояснення: мовляв, народ їх так ненавидить, що розірве на шматки, так краще ми їх «культурно» розстріляємо... Досі мені цікаво, що сталося з героєм партизанської війни команданте Каміло Сьєнфуегосом, літак якого безслідно зник після того, як у Каміло була велика сварка з Фіделем. Чого реально домагалися повстанці-антифіделісти під командуванням Умберто Матоса? І, зрештою, чому Че Гевара розірвав з Фіделем, а той, по суті справи, кинув його напризволяще в горах Болівії? Яка справжня доля кубинських генералів, що воювали в Африці, і кубинських дисидентів? Гадаю, що коли-небудь ми дізнаємося справжню історію кубинської революції, як тепер стає відомою справжня історія «великого Жовтня». Ну, а кубинський народ, який витратив так багато сил на будівництво суспільства-фантома і дійсно неодноразово виявляв найшляхетніші людські якості, безумовно, заслуговує кращого життя і кращої долі.
Р.S. Саме у момент написання цієї статті російська редакція «Радіо «Свобода» повідомила, що кубинська влада випустила з в’язниці політв’язня, профспілкового лідера-дисидента. Залишилося таких там за найскромнішими підрахунками правозахисних організацій — 75 осіб. І терміни їм дають цілком сталінські — 25 років, «четвертак»...
Тоталітарний режим спроможний спотворити навіть найсимпатичніші людські обличчя, як він спотворив обличчя молодих красенів-бороданів, вождів повстання, що вступили у січні 1959 р. до кубинської столиці. Перетворивши їх на добре знайому нам номенклатуру...
