«Я з нетерпінням чекаю, коли Фідель Кастро зустрінеться із Карлом Марксом», так відгукнувся тоді ще сенатор, нині найвірогідніший кандидат-республіканець у президенти США Джон МакКейн на повідомлення про складну хірургічну операцію, яку переніс кубинський лідер у липні 2006 р. Мабуть, і ті, хто не вірить у потойбічне життя, погодяться, що трансляція такої розмови наживо, коли б це було можливим, за рейтингом аудиторії побила б далеко на майбутнє всі мислимі рекорди...
Бунтівний дух молодого Кастро, напевно, був спричинений офіційним лицемірством. Кожний уряд Куби клявся у вірності ідеалам Хосе Марті — національного героя ХIХ ст., який боровся проти іспанського володарювання та обстоював самостійний і самобутній шлях розвитку усієї Латинської Америки. Насправді, всі ці уряди були не більше, ніж маріонетками, керованими американськими компаніями. Більше 90 відсотків енергетики, добувної промисловості, туристичної галузі, більше половини цукрового виробництва були в руках американських монополій. Тому першою політичною силою, до якої потягнувся молодий Кастро, була партія кубинського народу, відомою ще під назвою «партія ортодоксів», з її «чистим мартізмом» на чолі із харизматичним Едуардо Чібасом, який викривав корупцію та вимагав націоналізувати стратегічні галузі. Його ідеалом була незалежна від США Куба та демократична соціальна держава. Це здавалося повною утопією, оскільки про Кубу на всьому континенті відгукувалися дещо глузливо, мовляв, там усе настільки «схоплено» американцями, що нічого й сподіватися на якісь зміни. У 1951 році Чібас вдався до драматичного жесту — він застрелився прямо під час телевізійного виступу у прямому ефірі, попереджуючи народ, що насувається військова диктатура.
Коли у 1953 році Кастро із не багатьма спільниками пішов штурмом на військові казарми Монада, він узяв із собою записи останніх промов Чібаса. То була не просто відчайдушна атака, то було радше свідомим самогубством заради пробудження суспільства. Навіть у тих, хто вижив у бою, було мало шансів — за наказом диктатором Батисти їх мали живцем закопати в землю. Втім, Кастро пощастило — він дожив до суду, де виголосив свою знамениту промову «Історія мене виправдає». Чи був у Кастро інший шлях? Звичайно! Виходець із багатої родини, із дипломом юриста, із феноменальною пам’яттю та ораторським талантом, він міг би швидко й легко увійти, як у нас нині люблять говорити, в «політичну еліту»: під ті ж розмови про ідеали Марті очолити якусь партію, налагодити корисні зв’язки із американськими компаніями, обратися до парламенту та очолити уряд, або у змові з військовими влаштувати черговий переворот та стати диктатором... Чому такий шлях був йому неприйнятним, Кастро пояснив у суді, коли гудив власний клас і відрікався від нього: «заможні і консервативні верстви нації, яким до вподоби будь-який репресивний режим, будь-яка диктатура, будь-який вид деспотії і які готові бити поклони перед черговим хазяїном, аж поки не розіб’ють собі лоба».
І Куба дійсно пробудилася. Диктатор Батиста вже не наважився стратити бунтівників, навіть був змушений через два роки звільнити їх під амністію. Водночас, ув’язнення не змусило Кастро шукати легших шляхів. У своєму маніфесті «Проти всіх» він пориває з «партією ортодоксів», звинувативши її ватажків у боягузництві. Емігрувавши до Мексики, Кастро шукає спільників, щоб боротися далі. Розмова протягом цілої ночі із аргентинцем Ернесто Геварою де ля Серною визначає їхній подальший спільний шлях. Ернесто вже мав за плечима досвід боротьби в Гватемалі, де він захищав уряд Арбенса, який наважився на земельну реформу і тим викликав гнів компанії «Юнайтед фрут компані» та американського президента Ейзенхауера, який розгледів у цьому наступ світового комунізму. Подібно до Кастро, він — дипломований лікар — не міг миритися з існуючим станом речей. Під час своєї подорожі континентом, відомої сучасникам за дійсно зворушливим фільмом «Щоденник мотоцикліста», майбутній коменданте Че Гевара запише: «я бачив, як люди доходять до такого стану худоби, до постійного голоду та страждань, що вже і смерть дитини для батька здається незначним епізодом...Моїм завданням є прийти на допомогу цим людям».
Ті, хто стверджують, що саме Сполучені Штати зробили із Кастро комуніста, напевно, мають рацію. Хронікальні кадри першого після приходу до влади візиту Кастро до Вашингтона свідчать, що там він говорив про кубинську революцію суто як про національну. До США він приїздив з наміром домовитися про рівноправні відносини. Але з самого початку йому показали, хто таки справжній господар на «задньому дворі» (часте визначення місця Латинської Америки у політиці США): президент Ейзенхауер не схотів зустрічатися, доручивши це Ніксону, який тоді виконував суто представницькі функції віце-президента). Коли Кастро розпочав земельну реформу, тобто розподіл великих латифундій, серед них і власної, США негайно скасували квоту на ввіз кубинського цукру. На подальші реформи вже відповіли бомбардуванням острова (після того Кастро вперше назвав кубинську революцію соціалістичною)... Кастро, звичайно, міг легко передбачити, що буде далі. Невтішний досвід згаданого гватемальця Арбенса та його колег із багатьох країн континенту були, здавалося б, залізною закономірністю: спершу земельна реформа, далі — переворот, інспірований і підживлений ззовні. Вже в порівняно недавні часи ця циклічність дістала просто парадоксальних форм. Коли наприкінці 1980-х легендарний лідер «Фронту імені Сандіно» Нікарагуа Даніель Ортега в результаті виборів мирно віддав владу, рядові «сандиністи» та «контрас», які роками воювали проти Ортеги, разом поїхали захищати селянські кооперативи, чиї землі новий неоліберальний уряд повернув колишнім олігархам...
Звернення Кастро до СРСР та соцтабору було закономірним. Це не було вимушеним пошуком власного порятунку. Як і дуже й дуже багатьом у світі, Радянський Союз здавався не просто альтернативою, не зразком для наслідування, а справжнім другом. Як справжній друг, Гавана одразу погодилася на розміщення радянських ракет на Кубі, що було відповіддю СРСР на розміщення американських на території Туреччини. На користь цієї версії може свідчити поведінка Че Гевари, який на високих посадах з головою поринув у світову дипломатію і зненацька для себе виявив, що навіть друзі грають у щось подібне до «кішки- мишки». Недарма згодом в одному з інтерв’ю Че прямо сказав, що Радянський Союз «торгує інтернаціональною допомогою». Че не схотів жертвувати своїми ідеалами задля «реальної політики», але відмовив у цьому праві Фіделю у своєму знаменитому листі у 1965р., де повідомив, що залишає всі посади і їде з острова: «в революції або перемагають, або гинуть... Зараз в інших країнах земної кулі потрібна моя скромна допомога. Я можу зробити те, в чому тобі відмовлено, тому що ти несеш відповідальність перед Кубою».
І все ж Кастро, змушений рахуватися з обставинами «реальної політики», зробив принципи солідарності та взаємодопомоги стовпом своєї політики. Часто всупереч волі Москві. Загони кубинських добровольців, як із захватом описував ізраїльський письменник Ісраель Шамір, «зламали хребет режиму апартеїду в Південній Африці, влаштувавши «справжній Сталінград» добірним бронетанковим дивізіям расистів у савані Анголи та Мозамбіку. Лише недавно в одній із своїх статей Фідель розповів, що Кремль був проти присутності кубинців в Африці, оскільки це сильно заважало йому в торгах із Вашингтоном (Іще Хрущов говорив, що з Фіделем треба бути обережнішим, бо він надто гарячий). А тепер лідери країн Південної Африки дякують Кубі за надану тоді допомогу. До речі, всі посли Південної Африки дякують й Україні, адже тільки в Одеському сухопутному дістали виучку кілька генералів Африканського національного конгресу, нині міністрів в уряді демократичної ПАР. А екс-президент Мозамбіку Чіссану, якого підтримала Куба, нещодавно — вже як директор студій міжнародних конфліктів університету Мапуту — провів конференцію про український Голодомор...
Солідарність Куби, відомо, це навіть не військова, передусім, гуманітарна допомога. Тисячі безкоштовно зцілених дітей України й Білорусі після Чорнобиля. Це вже мільйон людей, яким повернули зір кубинські лікарі, які роблять безкоштовні операції в Латинській Америці... Не гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» визначається кубинський інтернаціоналізм, а девізом «Кращий світ можливий». Хоча для Кастро пролетарі — це не тільки марксівські робітники з ланцюгами, а й навіть католицьке духівництво із відомого латиноамериканського руху «теологічного визволення». У жалобній книзі на смерть Івана-Павла Другого Фідель написав: «Спочивай в мирі, невтомний борець за дружбу між народами, ворог війни і друг бідних».
Керуючись марксовою тезою, що справжнє багатство суспільства полягає у наявності вільного часу для його членів, Фідель побудував на острові не суспільство, скероване на матеріальне споживання, а такий устрій, що заохочує до навчання, читання, заняття музикою та спортом, нарешті, до просто людського спілкування. Тут разюча відмінність від радянського зразка, де від усіх вимагалася виснажлива праця, аж до самопожертви задля якогось майбутнього ідеального життя вже майбутніх поколінь. Насолоджуватися життям вже зараз, такий підхід панує на Кубі Кастро. «Пушкіну було б добре на Кубі», іронізує вищезгаданий Шамір, і що підтверджують самі кубинці, коли охоче повторюють поговірку про те, що ночі, на жаль, короткі...
Кастро, судячи з його статей, самому цікаво, що сказав би Маркс про сьогоднішні риси глобалізму, який він передбачив. Сам Кастро постійно наголошує на розриві у доступі до знань між багатими та бідними країнами, виступає категорично проти використання продуктів на пальне, проти експансії на ринок генномодифікованих продуктів харчування...
Беззаперечним є те, що глибокі знання Кастро і його готовність говорити на актуальні проблеми без зайвої дипломатії та отої політкоректності притягують до нього навіть непримиренних опонентів, які потім заявляють, що особисте спілкування стало подією цілого життя.
Саме магнетизм Кастро виховав нинішніх лідерів, чия харизма вже перейшла національні кордони і навіть власний континент. Хто міг передбачити ще на початку 90-х років, що колишній десантник із виборчою обіцянкою «смажити голови корупціонерам» Уго Чавес стане теоретиком і практиком «боліваріанської революції», коли безземельні селяни отримали землю, яку олігархи навіть не використовували, коли міська біднота отримала кредити та цеглу на будівництво житла, а більша частина прибутків від продажу нафти іде до держбюджету? Що Бразилія під проводом президента Лулу швидко рухатиметься до клубу наймогутніших держав світу? Що Даніель Ортега повернеться до президентства після тривалого, але провального правління неолібералів і найперше візьметься за освіту та охорону здоров’я? Що президентом найбагатшої за запасами газу Болівії стане індіанець Ево Моралес, чиї нові правила поведінки для іноземних компаній привітає нобелівський лауреат з економіки, екс- радник президента Клінтона Джозеф Стігліц?
Але існує ще й випробування Фіделем. Він сам написав нещодавно про тих, «хто були революціонерами, навіть членами ультралівих рухів, але пізніше у жадобі благополуччя та грошей перейшли з усім своїм багажем в ряди Імперії» (мабуть, єдина данина політкоректності з боку Кастро, який не вживає назву країни у негативному контексті). Кастро має повне право на такі звинувачення. Коли у 1992 році внаслідок припинення поставок з Росії та інших країн колишнього соцтабору (відвертіше сказати, зради) Куба опинилася буквально в темряві та без харчів, будь-який диктатор негайно втік би, прихопивши все із держскарбниці. Натомість, Кастро із кількома охоронцями пішов на набережну Гавани, щоб говорити із тисячами кубинцями, які будь на чому ладні були пливти з острова. Тоді він говорив і слухав кілька годин поспіль. Після чого переважна більшість повернулася, щоб разом із ним долати труднощі «перехідного періоду» до власного кубинського НЕПу. І якщо хтось картає Кубу за обережність, то така обережність у реформах цілком виправдана, коли хочеться уникнути, за Марксом, експлуатації та привласнення доданої вартості, коли навіть найзатятіші опозиціонери як Освальдо Пайя картають російських гайдаро-чубайсів за «прихватизацію» та хочуть зберегти безкоштовні й високоякісні освіту та охорону здоров’я.
Мабуть, має рацію Олівер Стоун, який назвав Кастро «Дон Кіхотом, який і далі вірить у справедливість». Зберегти ці принципи протягом багатьох десятиріч вдається дійсно небагатьом.
