Мова (не стільки як прагматичний засіб спілкування, скільки як духовний всесвіт, що в ньому існує кожна людина, певна ідейна система координат, обумовлена і соціально, і генетично) є винятково важливим чинником державної політики, вагомою складовою національної безпеки України. І нам всім необхідно чітко розуміти, що максимально ефективне функціонування української мови в державному управлінні, в офіційному усному та письмовому спілкуванні, в законодавчих, виконавчих, судових органах, в освіті, науці, культурі, друкованих та електронних засобах масової інформації є необхідною умовою розвитку України як незалежної й суверенної держави.
Отож, тут маємо справу з цілим комплексом надзвичайно складних, болючих (і в той же час — справді невідкладних!) проблем. Круглий стіл «Державна мовна політика: український і світовий досвід», що відбувся 20 лютого в Українському інституті національної пам’яті, був скликаний з метою бодай окреслити коло основних проблемних питань, без розв’язання котрих неможливо — будьмо відверті! — припинити абсолютно нетерпимий для нас трагічний процес «розукраїнізації України».
Відкриваючи обговорення, директор Інституту національної пам’яті академік Ігор Юхновський особливо наголосив на тому, що належне (абсолютно узгоджене з європейською практикою) утвердження української мови як реально (не лише декларативно, як зараз) єдиної державної є основним засобом консолідації нашого суспільства. І альтернативи цьому немає. Академік Ігор Юхновський нагадав присутнім, що ще в нині діючій редакції закону «Про мови в Українській РСР» (прийнятий цей закон був у жовтні 1989 року і явно безнадійно застарів — цей факт визнають навіть відверті політико-ідеологічні супротивники) було передбачено поступовий та еволюційний перехід (до 1998 року) до перекладання на українську мову всіх сфер публічного, громадського життя та спілкування. Реальний же стан справ сьогодні, у році 2008- му, відомий усім. Якби було законодавчо закріплено, зауважив Ігор Рафаїлович Юхновський, що в робочий час кожний державний службовець зобов’язаний спілкуватися державною мовою (а такі законопроекти свого часу багато разів готувалися й подавалися), то це, безперечно, відчутно вплинуло б і на ситуацію в областях. Окрім того, підкреслив академік Юхновський, якщо українська мова стане домінуючою в таких сферах, як армія та освіта, це майже автоматично означало б утвердження її реального державного статусу.
Заступник директора Інституту національної пам’яті, доктор історичних наук, професор Владислав Верстюк (до речі, один з ініціаторів круглого столу) акцентував увагу на унікальній ролі української мови як універсального природного комунікатора суспільства. Тим не менше, ситуація, на жаль, є такою, що відчувається можливість певних елементів конфронтації між людьми, які розмовляють близькими, проте різними мовами... Очевидно, є речі (можна назвати їх індикаторами), які заважають українській мові належним чином ефективно функціонувати. Завданням круглого столу є аналіз таких індикаторів, підкреслив професор Верстюк.
З докладною доповіддю щодо засад державної мовної політики в Україні виступила доктор філологічних наук, завідувач кафедри української мови Національного університету «Києво-Могилянська академія» Лариса Масенко. Треба чесно визнати, наголосила вона: ми не маємо зараз чіткої політики держави у цій сфері, хоч існують (але чи діють?) згаданий вже закон 1989 року, фундаментальна 10-та стаття Конституції України, що визначає статус української мови як єдиної державної, і, нарешті, відповідні роз’яснення Конституційного суду України. Одначе, по суті, ситуація зараз пущена на самоплив — відчувається повна відсутність контролюючих органів, які забезпечували б реальне, дійсне дотримання конституційних норм у мовній сфері. І європейський досвід (зокрема Чехії за часів президента Масарика, Фінляндії) свідчить про те, заявила професор Масенко, що тут вкрай необхідною є демократична, але тверда позиція, адже побудова національної держави на базі єдиної державної мови повністю відповідає європейським демократичним стандартам. Але, попри дуже тривожні фактори (повна здача національного інформаційного простору, несинхронізований мовний розвиток різних частин України), свій виступ професор Лариса Масенко завершила доволі оптимістичними даними соціологічних досліджень: на запитання «Чи престижно, на вашу думку, зараз розмовляти українською мовою?» позитивну відповідь в цілому по державі дало 73,2% опитаних (для порівняння: російською — 64,3%, англійською — 71,5%).
Не настільки втішними були, на жаль, цифри щодо ситуації у мовній сфері, що їх навів професор Олександр Вишняк (Інститут соціології НАН України). Читачам «Дня», гадаємо, теж буде цікаво знати ці цифри (до речі, вони викликали вельми жваву полеміку серед присутніх). Отже, за даними на травень 2007 р. згідно з опитуваннями, результати яких оприлюднив пан Вишняк, позиціонували себе як люди, що спілкуються виключно українською мовою, 29% респондентів, переважно українською — 9%, змішаною мовою — 20% (до речі, зміст терміну «змішана мова», як і терміну «рідна мова», теж став предметом жвавої дискусії в залі). Таким чином, решта 42% опитаних спілкуються переважно або винятково російською мовою. Звичайно, зауважив пан Вишняк, ситуація є різною в різних регіонах (захід, центр, південь, схід). Проте вкрай тривожним є те, що триває процес деукраїнізації України (навіть у сімейному спілкуванні!) На думку професора Вишняка, проблема у цілковитій неефективності діючої державної політики, а не в державному статусі конкретної мови. Слід при цьому мати на увазі, що наша масова свідомість не є зараз ані логічною, ані альтернативною (красномовне свідчення тому — цікаві результати ще одного опитування: серед тих, хто виступає за надання російській мові статусу другої державної, тим не менше 34% чомусь одночасно підтримали б єдиний державний статус мови української!)
Дуже гострим, полемічним і в позитивному сенсі бойовим був виступ відомого юриста, посла України, професора Володимира Василенка. Слід усвідомлювати, наголосив він, що немає ніякої конфронтації між україномовним та російськомовним населенням. Є конфронтація між соціумом в цілому й тією частиною псевдоеліти, яка намагається нав’язати нам відмову від національних засад держави. І тут треба діяти рішуче. Відмова від володіння українською мовою будь-яким держслужбовцем має розглядатися як підстава для звільнення його з посади. Може, тоді наші чиновники замислились би, в яку школу їм віддавати дітей. Це був би конкретний крок, зауважив Володимир Василенко, — адже саме запропонувати такі конкретні кроки покликаний наш круглий стіл.
Не буде української мови — не буде й держави, й народу, буде певна «біомаса». Допустити таке — злочин перед предками нашими і нащадками. Слід, проте, мати на увазі, що питання мови та її престижу — це питання довіри до сучасної української держави, атрибутом якої вона є. Тому тут необхідно діяти системно, і, безперечно, необхідна політична воля. У цьому були спільні всі учасники круглого столу, присвяченого державній мовній політиці в Україні.
