Після опублікування «Аналітичних оцінок розвідувальних служб» США, згідно з якими Іран припинив свою програму розроблення ядерної зброї, перспектива військової конфронтації з адміністрацією Буша знизилася. Але небезпека ще не минула, бо Іран не відмовився від створення ядерної зброї, для якої може бути використаний отриманий ним збагачений уран.
Всі сторони повинні знайти формулу для розв’язання цього питання, поки воно знову не переросло в потенційний конфлікт. В останні роки головним об’єктом зусиль західної дипломатії був президент Ірану Махмуд Ахмадінежад, якого на Заході вважають ключовою фігурою для розв’язання кризи. Але це безперспективний підхід.
Давайте пригадаємо долю двох безпосередніх попередників Ахмадінежада. Мухаммад Хатамі (1997—2005рр.) старався здійснити значні політичні реформи, тоді як Акбар Хашемі Рафсанджані (1989— 1997рр.) старався відкрити іранську економіку для Заходу. Обидва зазнали невдачі, бо іранські президенти не керують країною. Розв’язання ядерної проблеми, як і будь-якої іншої проблеми у сфері зовнішньої політики і міжнародних відносин, перебуває в руках верховного лідера, аятолли Алі Хаменіі.
До повноважень Хамені відносяться: роль головнокомандуючого збройними силами, контроль над розвідувальними службами і призначення директорів національних засобів масової інформації. Його ставленики фактично контролюють більшість міністерств і великих міст Ірану.
У сфері дипломатії Хаменії діє хоч і розумно, але в характерній для нього манері. Він посилає на переговори кілька дипломатів із суперечливими інструкціями. Кожний із них стверджує, що діє за вказівкою верховного лідера, але, в кінцевому результаті, вони не можуть укласти угоду, бо не мають чіткого уявлення про те, що хоче Хаменіі. Після деякого часу їх змінює нова група представників.
Для того, щоб домінувати в процесі прийняття рішень, Хаменіі віддає перевагу слабким президентам; і Ахмадінежад — не виключення. Його політична база порідшала через економічну кризу в Ірані, що посилилася внаслідок конфлікту із Заходом щодо ядерного питання. На майбутніх парламентських виборах у березні він, схоже, отримає особливо слабку підтримку, що, безсумнівно, обрадує західних спостерігачів. Але результати виборів не мають значення: парламент також не здатний вплинути на зовнішню політику Ірану.
Деякі Західні дипломати розуміють роль верховного лідера. Однак на практиці Західна дипломатія має тенденцію ігнорувати Хаменіі, який саботує будь-яку спробу обійти його як головного арбітра іранської політики. Це може частково пояснити, чому Хаменіі з недовірою ставиться до переговорів із Заходом. Захід, схоже, не розуміє, хто приймає рішення в Ірані. Дійсно, деякі аналітики вважають, що зусилля колишнього президента Америки Білла Клінтона з метою досягнути прориву у відносинах з Іраном зазнали невдачі, бо були направлені на адресу іранських президентів.
Захід повинен дістати урок із прикладу російського президента Володимира Путіна, який не погоджувався відвідати Іран доти, доки йому не була надана можливість зустрічі з Хаменіі, під час якої, як повідомляється, Путін запропонував йому покласти кінець ядерному глухому куту. Відповіді на цю пропозицію поки що не надійшло, хоч останнім часом спостерігаються зсуви у відносинах між Росією та Іраном у сфері надання ядерного палива для іранських реакторів.
Потрібно зазначити, що Хаменіі неохоче погоджується на зустріч з іноземними лідерами немусульманських країн. Але це не повинно перешкодити Заходу звертатися прямо до нього або наполягати на тому, щоб він публічно призначив представників для ведення переговорів із Заходом.
Одним з американських політиків, що розуміють, як потрібно працювати зі структурами влади Ірану, є колишній конгресмен Лі Гамільтон, який нині очолює Центр Вудро Вільсона. Коли науковий співробітник Центру Вільсона Халех Есфандіарі була заарештована в Ірані, Гамільтон написав Хаменіі лист із проханням про її звільнення через гуманітарні міркування. Хаменіі відповів (кажуть, це була його перша відповідь американцю), і Есфандіарі була звільнена протягом кількох днів.
Хаменіі буде складно ігнорувати пряме запрошення з боку США до переговорів щодо насущних проблем і потреб Ірану. Його явним пріоритетом є збереження Ісламської республіки, а не доля певних іранських політиків. У той час як апокаліпсичне бачення Ахмадінежада ускладнює відносини з ним для країн Заходу, Хаменіі не хоче військової конфронтації із Заходом, що може дестабілізувати Іран і призвести до падіння режиму.
Для розв’язання всіх поточних питань з Іраном Захід повинен мати справу з єдиною людиною, яка володіє достатньою владою для того, щоб приймати рішення і йти на поступки. Цією людиною є Хаменіі, а не Ахмадінежад.
Мехді ХАЛАДЖІ — шиїтський теолог, який навчався 14 років у семінаріях у Кумі (Іран), є запрошеним науковим співробітником у Вашингтонському інституті близькосхідної політики.
