В експозиції, котра триватиме до 25 лютого в Музеї книги та друкарства Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника, представлено 65 картин (акварель, живопис, аплікації з тканини). Роботи художниці нині прикрашають галереї багатьох країн світу — Великої Британії, США, Ірану, Німеччини, Канади. Протягом останніх десяти років у Любові Міненко пройшло більше 20 персональних виставок. «Щоб жить — ні в кого права не питаюсь. / Щоб жить — я всі кайдани розірву. / Я стверджуюсь, я утверждаюсь, / бо я живу», — ці слова Павла Тичини якнайхарактерніше відтворюють самобутність та вільний дух картин Міненко. ЇЇ неповторність та наснага — це, у першу чергу, образи природи та життя її рідного міста — Канева.
— Ця виставка — немов пісня, слухаєш її й не хочеться спинятися. Під час перегляду робіт Любові Міненко душа наповнюється світлом та теплом, — ділиться із «Днем» своїми враженнями Микола Гламазда, заступник директора з науково- дослідної роботи Музею книги та друкарства.
— Те, що демонструється на виставці, — абсолютно новий стиль художниці, що тяжіє до іконно-візантійського, — підкреслив Анатолій Горовий, мистецтвознавець, старший науковий співробітник Національного Києво- Печерського історико-культурного заповідника. — Щоб осягнути світ творів Міненко, треба зрозуміти та пізнати сам Канів — її рідне місто, «походити по ньому» ніжками. Канів дав Україні багато особистостей, і Любов Міненко не є виключенням. Щодо самої постаті художниці, то її дівоче прізвище — Шульга — говорить саме за себе (це досить вперті, вільні люди, котрі не вміють «ходити парадом», а завше обирають свою — власну стежку життя та творчості). Міненко інтуїтивно обирає постаті своїх майбутніх полотен. Її твори такі ж живі, як і природа навколо та вона сама. Для художника його картини — це засіб спілкування з людьми, так само, як для поета — вірші, для композитора — музика... Загалом, уся творчість Л. Міненко проникнута національним духом, і, можливо, її малярство варто називати «національним живописом», в якому переплітаються й гайдамацька непокора, і християнське смирення, і дивні ліричні спогади.
— Як на мене, то світ полотен Любові Міненко — ірраціональний, — каже публіцист, письменник, доктор філософії Євген Сверстюк. — Через її картини потрапляєш у казковий світ тепла й радості. Для мене стали несподіванкою ті картини, котрі виникли через брак фарби (твори зроблені за допомогою аплікацій із тканини). Дуже тонка робота... Полотна Міненко якісь дуже свої, з притаманною лише їй формою викладу та бачення навіть якихось побутових речей. Я їх можу порівняти з героями «Лісової казки» Лесі Українки, картини відкривають перед нами щось первісне, невідоме, що живе в нашій підсвідомості. Власне, Любові Міненко вдалося створити те «магнетичне поле», що приводить, притягує нас до заглиблення в дух тієї епохи, підкреслює неповторність та унікальність нашого етносу.
— Так співпало, що в день відкриття експозиції Любові Міненко під назвою «Стрітення» за календарем було православне свято Стрітення, — зазначила Олена Богун, директор Музею книги і друкарства України. — Її картини — це щось неймовірне. Ви подивіться на полотно, де зображена мама поруч із батьком, одразу відчувається запах свіжого молока, теплота батьківських рук. Любов Міненко своїми творами «рятує» та прославляє Україну далеко за її межами.
«Дню» вдалося поспілкуватися i з самою художницею — Любов’ю Міненко:
— На становлення мене як особистості вплинули досить потужні та великі постаті, у першу чергу, це, звісно, батьки, директор канівської школи І.Скоропуд, Т.Яблонська, І.Гончар, архітектор Довженко, М.Стороженко, котрі не просто впливали, а формували мене як митця, художника. У мене в житті був період, коли я повністю віддавала себе лише сім’ї. Тривав він близько десяти років. Проте якось удосвіта я поїхала до Канева. Згодом чоловік і діти збагнули, що вчинити по-іншому я на той час не могла, бо не могла далі бути просто жінкою, коли душа нуртувала, задихаючись від неможливості самореалізуватися... Після понад тридцятилітньої розлуки я повернулася до Канева.
