Одностайне схвалення Радою СОТ протоколу про набуття Україною членства у відповідній організації — принциповий крок до логічного завершення процесу системної інтеграції української економіки у світовий економічний простір. Офіційно проголосивши відповідну мету ще у 1993 р., Україна крок за кроком долала цей шлях довгих 15 років. Не слід сперечатися з приводу того, хто (який уряд) зробив більше для реалізації відповідної мети. Зазначимо лише конче значущі події — підписання двосторонніх протоколів з ЄС (2003 р.) та США (2006 р.), а також прийняття ВР попереднього скликання низки законодавчих актів, які остаточно розблокували реалізацію відповідного процесу. Показовою у цьому є позиція народного депутата Сергія Терьохіна (БЮТ), який в одному із своїх інтерв’ю визнав, що «більше всього для просування до СОТ зробили попередні уряди Віктора Януковича».
Потрібно розсіяти будь-які сумніви щодо стратегічної значущості відповідного рішення для української економіки. Ринкова економіка формує свої стимули на основі конкурентних механізмів. Вступ до СОТ — відчутний додатковий стимул посилення відповідних механізмів, зміцнення позицій найбільш дієздатних її суб’єктів і «вибраковки» недієздатних, тих, хто «забруднює» національний економічний простір. Те, що Україна тривалий час залишається на найнижчих щаблях світового рейтингу конкурентоспроможності, що (за даними Держкомстату) серед чинних підприємств промисловості до інноваційно активних належать лише 4,8% їхньої загальної кількості, а за весь 2006 р. освоєно тільки 918 (2000 р. — 1352) найменувань інноваційної продукції й лише 786 (2000 р. — 631) нових видів техніки, є переконливим доказом явної недостатності відповідних стимулів. У 2001 р. в Україні було започатковано інвестиційну модель економічного зростання. Однак, як засвідчує наведена статистика, жодному з урядів (попри всі намагання) не вдалося трансформувати відповідну модель у інноваційно-інвестиційну. Підтверджується відома істина — зазначена трансформація можлива лише на основі органічного поєднання сили ринку й сили держави, у якому реальна конкуренція відіграє домінуючу функцію.
Водночас потрібно бути свідомими того, що «вільне плавання у широтах світового економічного океану» є на порядок складнішим, ніж «змагання» у протекційно обмеженому просторі. Це, в свою чергу, потребує не лише принципово нової економічної політики держави, а й нової, на порядок вищої кадрової підготовки, культури економічного мислення. Виникає запитання: чи здатна практично недієздатна нині влада піднятися до «тонкощів» такої політики? Так склалося: 15 років ми зосереджували увагу на вирішенні переважно процедурних засад нашого вступу до СОТ. Водночас дуже мало робилося для того, щоб пристосувати економічну систему держави до функціонування у відповідних умовах.
Сьогодні повсюдно, у т.ч. й на шпальтах ЗМІ, акцентується увага на упередженні негативних наслідків нашого членства в СОТ. Між тим першочергової ваги набуває інше — визначення принципів та механізмів державної політики, спрямованої на максимальне використання в інтересах національної економіки потенційних можливостей багатосторонньої торговельної системи, яка функціонує в межах СОТ. Значна кількість цих переваг — це не «манна небесна», а такі, що потребують кваліфікованого їх використання. СОТ створює можливості для розширення експорту, але не гарантує такого розширення; вона сприяє успішному розв’язанню суперечностей (у т.ч. й антидемпінгових), але також не гарантує їх автоматичного усунення, якщо ми не будемо мати найсучаснішу інституційну, організаційну та кадрову підготовленість до таких дій.
У нас сьогодні почали вести мову про надмірність спеціалістів економічних спеціальностей, які випускаються нашими ВНЗ, натомість левова частка працівників навіть центральних економічних інституцій — це так звані економісти- практики, рівень фахової підготовки яких обмежується набутими ще у 90-ті роки знаннями бартерних оборудок. Для України вкрай важливо невідкладно здійснити комплекс заходів щодо системної адаптації економіки до умов членства в СОТ. Це природна процедура, яку проходять усі країни. СОТ дала Україні 5-річний термін адаптації. Його потрібно ефективно реалізувати. Свого часу нами порушувалося питання про прийняття комплексної державної програми підвищення конкурентоспроможності української економіки в умовах нашого членства в СОТ. Сьогодні, як ніколи раніше, відповідне рішення на часі. І ще одна принципова позиція — недоречність ще одного раунду спекуляцій навколо «нової» позиції України щодо набуття членства в СОТ Росією. З урахуванням того, що на РФ припадає близько 30% нашого зовнішньоторговельного обороту і що ця частка останнім часом відчутно зростає, ми об’єктивно зацікавлені у якнайшвидшому набутті нашим північним сусідом членства в СОТ, і повинні максимально сприяти цьому. Будь-які дії на протилежне — це міщанське політиканство, якого ми ніяк не можемо позбутися. Вступ України до СОТ є вагомою передумовою утвердження нашої стратегічної мети — створення зони вільної торгівлі з ЄС. Однак водночас це й хороший сигнал для відповідної політики на східному векторі — реалізації зони вільної торгівлі на зазначеному економічному просторі (за умови якнайшвидшого вступу до СОТ Росії, Казахстану та Білорусі). Світова спільнота, у т.ч. й ЄС, об’єктивно зацікавлені у такій подвійності зовнішньоекономічного курсу української держави. Правила СОТ не лише не заперечують, а й по суті стимулюють таку подвійність.
І останнє. Суспільство сприйме як вияв «пещерного мислення» позицію парламентських сил, які в силу своєї політичної заангажованості блокуватимуть прийняття Верховною Радою рішення про ратифікацію підписаної 5 лютого у Женеві сотівської угоди. Особливо небезпечним може стати такий крок для Партії регіонів, яка в цьому випадку продекларує свою остаточну інтегрованість у тенета «комуністичного опікунства». Хочеться сподіватися, що недолугі заяви окремих регіоналів з приводу такої можливості — це всього лише вияв «особистої позиції» окремих політиків.
