Наприкінці минулого року відбулася дуже важлива суспільна подія — у Парламентському видавництві вийшла в світ книга «Україна: політична історія. ХХ — початок ХХI століття». Це збірник матеріалів двадцяти трьох науковців Інституту історії України та Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса: Володимира Барана, Олександра Бойко, Владислава Верстюка, Степана Віднянського, Володимира Греченка, Владислава Гриневича, Георгія Касьянова, Марії Кармазіної, Віктора Коваля, Віктора Котигоренка, Станіслава Кульчицького, Володимира Кучера, Юрія Левенця, Олександра Лисенка, Олександра Майбороди, Миколи Михальченка, Лариси Нагорної, Руслана Пирога, Олега Рафальського, Олександра Рубльова, Валерія Смолія, Валерія Солдатенка і Юрія Шаповала. (До обов’язку журналістів входить подання списку авторів, хоч яким би довгим був цей список.)
У «Передмові» Валерія Смолія говориться, що «реальний перебіг змагань (в політиці) споконвічно різниться з повсякденними пересічними уявленнями (людей)... І що саме політична історія стає одним із найефективніших інструментів ілюзорної «фабрики мрій» у суспільстві... Але за всієї суперечливості розвитку України за останні 16 років ми здобули, як мінімум, одну найважливішу якісну зміну: отримали можливість написати безцензурну політичну історію України». (Дозволимо собі зауважити, що «безцензурна» зовсім не завжди еквівалентна «правдивій» історії.)
Книга «Україна: політична історія. ХХ — початок ХХI століття» — то є колективна монографія, автори якої, вочевидь, не мали наміру систематичного дослідження історії України за останні понад сто років — деякі важливі події й особистості не ввійшли в нову книгу, інші досліджуються не одним, а кількома авторами (в статтях різного напрямку). Усе це вилилося у понад 1000 друкованих сторінок тексту і не залишило місця для ілюстрацій (хоча «історичні картинки» вельми пригодилися б майбутнім читачам «України...»).
Нова книга складається з п’яти великих частин, які охоплюють 25 параграфів. Це «На зламі епох», «Вітер революції», «Українці в УСРР, УРСР та за її межами», «Друга світова», а також «Фінал сталінізму, «Відлига», «Застій», «Незалежність». (Мимохідь відзначимо, що «Список основних скорочень» зовсім не завжди відповідає деяким загадкам тексту).
Зробити глибокий і розлогий аналіз книги «Україна: політична історія» — то праця не одного дня і не одного історика- науковця. Наше завдання набагато скромніше — воно полягає у тому, щоби познайомити читача з трактуванням авторами нової книги історичних (новітня історія) подій, пов’язаних iз церковними проблемами нашої країни у заданому відтинку часу.
Перш за все відзначимо, що цій тематиці присвячено всього 12 сторінок (із 1000) у двох параграфах. По-перше, це параграф «Церковне життя в Україні, стан освіти і культури», де аналізуються події 1939—1945 років. (Із якихось невідомих читачеві причин бурхлива церковна історія України часів революції та 20 х років минулого століття докниги «Україна: політична історія» не ввійшла, що дещо гальмує розуміння читачем подальших церковних подій). У параграфі «Церковне життя в Україні, стан освіти і культури» розповідається — вельми стисло і не вельми систематично — про православні справи в так званому Генеральному губернаторстві, де з приходом німецьких військ відновилося українське церковне життя. (До речі, саме в цей час був висвячений — за згоди німецької окупаційної влади — єпископ Української автокефальної православної церкви Іван Огієнко). Помітно пожвавішало православне життя також на східних землях України.
Як пише Володимир Кучер, пожвавленню українського православного життя посприяв рейхскомісаріат «Україна», зокрема, начальник СД Гейдріх рекомендував вищому керівництву «не чинити ніяких дій проти прагнення православної церкви до поширення свого спливу на маси. Чого треба уникати, так це уніфікованої церкви (тобто об’єднання церков)». Більше того, після наради у Гітлера німецька окупаційна адміністрація отримала директиви, які зобов’язували «зупиняти кожний вияв російського православ’я та його священиків, а богослужіння на заселеній українцями території здійснювати тільки українською мовою»(!).
У листопаді 1941 року було санкціоновано відновлення Української автокефальної православної церкви — на рівні з іншими конфесіями. (Як відомо, УАПЦ була повністю зліквідована радянською владою 1930 року).
Опис церковних українських справ часів війни подано дещо фрагментарно; найбільше уваги приділено православ’ю (у том числі ситуація в румунській зоні окупації), хоча на Заході України найбільш потужною церквою була УГКЦ, яка мала у своєму складі 4370 тисяч вірних і 3040 парафій. «Україна: політична історія» наводить уривок із пастирського листа митрополита Шептицького (1941 рік): «Український народ мусить у цій історичній хвилі показати, що має досить почуття авторитету і життєвої сили, щоби заслужити на таке положення серед народів Європи, в якім міг би розвинути усі Богом дані сили. Карністю, солідарністю, совісними сповненням обов’язків докажіть, що ви дозріли до Державного життя».
У частині п’ятій, параграф 5, «Політика щодо церкви», церковним справам відведено всього дві сторінки. Мова там йде, зокрема, про державну церковну політику Москви в роки війни та після її закінчення. Так, у 1943 році була утворена Рада у справах релігійних культів при Раднаркомі СРСР, а також дещо пом’якшена політика стосовно Руської православної церкви — з того часу ця церква має в країні особливий статус.
Ще до закінчення війни Сталін схвалив проект ліквідації УГКЦ, у чому неабияку роль зіграла Руська православна церква (цю роль вона «грає» й сьогодні). Почалися цькування в ЗМІ, переслідування духовенства, а в 1946 році було інспіровано горезвісний Львівський «собор» (без єдиного владики), який начебто «відкинув постанови Берестейського собору 1596 року, відірвався від Ватикану і повернув віруючих до Православної церкви». Тоді ж було зліквідовано відновлену під час німецької окупації Українську автокефальну православну церкву; потерпіли й інші церкви — католицька, протестантські.
Як на нашу думку, то ті два параграфи у книзі «Україна: політична історія», в яких описується церковне життя в Україні в ХХ му та на початку ХХI століття(у такі важливі і складні — як для церкви, так і для народу — історичні моменти), аж ніяк не відповідають значенню релігійного чинника у житті українського суспільства (як тоді, так і сьогодні). Дуже прикро також, що автори цих двох коротких нарисів — Володимир Кучер та Олег Рафальський — не вважали за потрібне відтворити на сторінках книги хоча б декілька «словесних портретів» головних дійових осіб на підмостках часу. Адже там діяли, і діяли шляхетно, неординарні особистості, зокрема Андрій Шептицький. Як відомо, цей впливовий греко-католицький ієрарх організовував акцію протесту проти штучного Голодомору в Україні, виступав проти переслідування православних на Волині, захищав і переховував євреїв у часи окупації. Не менш помітною історичною особою був і митрополит Йосип Сліпий, який після розгрому Греко-католицької церкви провів у радянських в’язницях i таборах майже 20 років (його спасав від каторги не тільки Римський Папа Іван ХХIII, але також президент США Джон Кеннеді). Видатною особистістю був також професор Іван Огієнко, який ще до того, як був висвячений на православного єпископа в 1939 році, фантастично поєднував екстраординарну наукову ерудицію з церковними справами.
Іноді (часто) здається, що сучасних українських істориків аж ніяк не цікавлять люди — особистості, без яких голобля історії, можливо, повернула би у зовсім іншому напрямку. Може, через це важко іноді розуміти логіку вчинків тих чи інших історичних типажів. Йдеться не тільки про минуле. Як відомо, в політичному житті незалежної України церковний фактор відігравав, відіграє і мабуть ще довго відіграватиме неабияку політичну роль (згадати тільки останній політичний хід — відкриття каплиці однієї з православних церков у приміщенні Верховної Ради!). Але це майже не знайшло відображення у книзі «Україна: політична історія».
Зрештою, дозвольте торкнутися дуже важкої і важливої для українців теми, яка в новій книзі, як і в багатьох інших українських виданнях, усе ще ховається під «вуаллю» або виступає на світ Божий у пригладженому і невпізнанному вигляді. Мова йде не тільки про те, як подають історики відомі погроми на початку німецької окупації, в яких, на превеликий жаль, брали участь українці, але також про тісну співпрацю частини українців iз вермахтом, про що дуже стисло пишуть автори книги «Україна: політична історія». До того часу, коли такі історичні теми будуть у тіні, не будуть публічно аналізуватися, вони залишаться в історії спокусою, виправданням, а головне — приводом для нових безчесних катаклізмів.
То ж скільки поколінь українців робитимуть вигляд, що «нічого такого не трапилося»? Може, краще зробити так, як це зробили в Німеччині, не кажучи вже про поляків? А не йти шляхом росіян — людей, які «ніколи ні в чому і нікому не винні»?
