В газеті «День» 10 січня 2008 року опублікована стаття Віктора Вірного під назвою «Лідер нації і шлях нації — один від одного невід’ємні».
Цій же темі в жовтні 2007 року була присвячена стаття В. Вірного «Національний лідер — хто він?»
В останній статті ні слова не сказано про європейський вибір України, роз’єднане православ’я та інші доленосні проблеми. Однак загальним для обох статей є сумнівний аналіз політичної ситуації в Україні, яка ніби характеризується боротьбою одних політичних сил проти інших, що навіть за формальними ознаками їх розрізнити важко, не говорячи вже про змістовні відмінності.
Винуватцем у цьому автор вважає Президента, який «яскраво продемонстрував, що він неспроможний бути «арбітром нації», а минулий рік, на думку автора, був ганебною поразкою В. Ющенка.
Справді, в 2007 році існувала парламентська й політична криза в Україні, але якраз Президент В. Ющенко взяв на себе відповідальність за вирішення проблем, які назріли у взаємовідносинах між гілками влади. Вперше в історії новітньої України спрацювала звична європейська практика подолання політичної кризи шляхом дострокового переобрання парламенту. Перемогу на дострокових виборах одержали демократичні сили.
У 2008 рік Україна вступила з новим парламентом, демократичною коаліцією, новим проукраїнським урядом, уперше створеним за роки незалежності, з бюджетом і урядовою програмою «Український прорив». З перших днів уряд Ю. Тимошенко дотримується виконання даних на виборах обіцянок. На думку Л.Кравчука, це відбувається «вперше в історії української незалежності».
Відносини між гілками влади нормалізуються, з’явилися перспективи узгодженої роботи Президента та прем’єр-міністра, хоча автор статті вважає, що «протиріччя між В. Ющенком і Ю. Тимошенко будуть лише поглиблюватися».
У статті автор справедливо зазначає, що в Україні досі «ігноруються національні і геостратегічні інтереси, мало робиться для здійснення історичної місії української нації». Справді, це стратегічне завдання політичних і державних інституцій. Використовуючи слова автора, «стратегію виписує лідер політичних сил, лідер національного масштабу», — природно, він же й організує виконання цієї стратегії.
З’ясуймо суть стратегії головних політичних сил: «біло-блакитних» і «помаранчевих».
Так звану антикризову коаліцію очолювали П. Симоненко та В. Янукович. Нині — це агресивна опозиція, яка важко переживає утрату влади і мріє про реванш більше, чим про долю України.
Лідер КПУ П. Симоненко досі мріє про повернення радянської форми правління. Незалежність України називає «так званою» і послідовно робить все, щоб довести, що одержана Україною незалежність випадкова і що український народ не здатен до незалежного існування.
Лідеру Партії регіонів В. Януковичу бракує знань справжньої української історії, її літератури, мови, менталітету, він негативно висловлюється про роль попередніх поколінь в розбудові незалежної України. Жодна партія не закликала так відверто, як Партія регіонів, до надання російській мові статусу другої державної, приєднання до ЄЕП, федералізації України, до налагодження особливих стосунків із Росією. Перевагу він віддає економічним і соціальним проблемам, а не загальнонаціональним. В. Янукович вважає, що в Україні національного питання не існує.
Демократичну коаліцію очолюють загальнонаціональні лідери — Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко.
Президент України Віктор Ющенко (він же почесний голова партії «Наша Україна») — представник нової генерації політиків, він має глибоке розуміння історичної місії України, перший у незалежній Україні взяв курс на консолідацію нації, відтворення національної ідентичності, відновлення історичної пам’яті українців. Світове співтовариство високо оцінило дії лідера української нації В. Ющенка, як героя помаранчевої революції.
Юлія Тимошенко — лідер партії «Батьківщина» і БЮТ — не новачок серед політиків України. Вона посідала третє місце в списку 100 впливових жінок світу, у 2005 році визнана людиною року Центральної і Східної Європи, відіграла велику роль під час помаранчевої революції.
Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко ще далекі від того, що зробили для своїх країн Джордж Вашингтон, Шарль де Голль, Тадеуш Костюшко, Вацлав Гавел і інші, але роблять усе, щоб Україна зайняла достойне місце в Європі і світі, згідно з її історичним призначенням і геополітичним становищем.
Хочеться заперечити автору статті, який вважає, що «у кожного з нинішніх політиків, хто претендує на лідерство по-різному, однаковий шанс». А як же бути з критеріями, які визначив автор у першій статті: «Потрібен той, хто здатен відчути себе частиною історії, національний лідер, державник, який спроможний задати напрями розвитку суспільства. Його завдання — віднайти історичну спадкоємність, пояснити злети і падіння, усі перипетії на шляху становлення нації». А назва другої статті автора: «Лідер нації і шлях нації — один від одного невід’ємні».
Автор попав у пастку. На його погляд, і П. Симоненко може бути лідером нації. Він помиляється і в тому, що існуючі політичні сили «навіть за формальними ознаками розрізнити важко». Насправді ж вони різні і мають протилежні стратегічні програми. В цьому головна суть існуючих протиріч між ними.
Віктор Вірний назвав сумнівні пріоритети подальшого розвитку України. Коли Україна зберегла газотранспортні магістралі і не допустила перетворення своєї держави в ворота схід-захід, північ- південь, автор вважає можливим передати наші родючі чорноземи в якусь структуру з Росією і Казахстаном, хоча Росія відмовилася створювати зону вільної торгівлі з Україною.
Далі в статті викладені песимістичні погляди щодо вирішення проблем науки, культури, духовного виховання.
Наприкінці статті автор торкнувся проблем історії України, зазначивши, що «історія України почалася не з 1991 року. Русі-Україні тисячі років. Ми повинні об’єднатися довкола завдань майбутнього. Стратегічна мета — велич України».
Навряд чи автор статті справді думає, що формальним об’єднанням можна забезпечити виконання стратегічної мети, яку він сформулював, — величі України. Напевно, він знає, що відбувалося в минулому, і що відбувається сьогодні в українсько-російських відносинах.
Невже Віктор Вірний справді вірить, що Росія поділиться своєю величчю з Україною?
А проігнорувати наміри Росії щодо реабілітації свого минулого Україна не повинна. Національні лідери і науковці мають терміново очолити процес розробки концепції української історії з початку і до сьогодення і покласти її в основу всієї національно-патріотичної діяльності.
