«Ми повинні стерегтися спроб створити таке суспільство, де люди, за винятком політичних діячів або посадових осіб, нічого не вартi; суспільство, де ініціатива не винагороджується, а ощадливість не приносить благ»
Формування кожного нового уряду починається із заяв щодо планів державних рішень. Кожний новий прем’єр-міністр заявляє про намір докорінно змінити ситуацію та поліпшити становище українців в рекордно стислі терміни. Щоразу ці обіцянки залишаються усього лише обіцянками. Якщо добробут громадян і поліпшується, то, швидше, завдяки зростанню реальної економіки, що не залежить від державних директив, а не завдяки діям влади.
І все ж, ми повинні мати можливість оцінювати результати роботи урядів, щоб вибір виборця якомога більше ґрунтувався не на емоційних чинниках, а на раціональній оцінці наслідків державної політики.
У країнах розвиненої демократії питання з критеріями оцінки роботи урядів досить технологічне. Кожний уряд має програму діяльності (причому в багатьох країнах її наявність необхідна для затвердження складу уряду), що містить чіткий логічний ланцюг «навколишнє середовище — ресурси і можливості — пріоритети — цілі — завдання — цільові показники». Загалом, саме такий документ часто і називають стратегією.
За кількістю документів iз назвою «стратегія» Україна може змагатися з багатьма державами. Наша проблема полягає в тому, що цю красиву назву розробники чіпляють до чого завгодно. Це може бути футуристична фантазія про те, як ми посядемо належні нам провідні позиції в Європі та світі, або ж набір запаморочливої кількості красивих гасел, для виконання яких доведеться шукати ту точку опертя, за допомогою якої Архімед мав намір перевернути Землю.
Україна не мала жодного документа, на підставі якого можна було чітко відстежувати результативність роботи уряду. Більшість із них містять формулювання «поліпшити», «підвищити», «поглибити» без будь- яких числових, а іноді навіть і часових параметрів. Таким чином точка зору визначається виключно місцем сидіння: один і той самий результат може бути названий різними спостерігачами і успіхом, і провалом — у залежності від лояльності або нелояльності до влади. Такий стан справ є причиною незадовільної якості політичної змагальності ідей в Україні.
ПРОСТЯГНУТА РУКА: ПАРТНЕРА І УЧАСНИКА, А НЕ ТА, ЩО ПРОСИТЬ
Експертне співтовариство вже який рік вказує на небезпечну тенденцію, яка переважає в державній політиці України. Ми можемо називати її як завгодно: популізм, політика проїдання або підвищення соціальних стандартів. Суть від назви не змінюється.
Ніхто не сперечається з важливістю поліпшення рівня добробуту населення або підвищення рівня соціального захисту малозахищених верств. Але доводиться констатувати, що така політика часто була єдиним стрижнем урядових рішень. З цим пов’язані надто небезпечні ризики для українського суспільства, з виявами яких ми стикаємося вже сьогодні, оскільки породжуємо утриманські настрої.
Серед людей переважає думка, що влада постійно їм щось винна. У таких умовах, якщо до влади в Україні прийде уряд, який з тих або інших причин (наприклад, різке погіршення ситуації на світових ринках) заявить про припинення підвищення соціальних виплат, йому буде дуже важко заручитися підтримкою серед народу. Тоді як більшість розвинених країн світу (навіть такі оплоти соціалізму, як Франція) віддають перевагу політикам, які діють за принципом «давати вудочку, а не рибу», ми абсолютно не піклуємося про розвиток можливостей для заробітку, привчаючи людей чекати благ від влади.
При цьому все це робиться за рахунок тих самих платників податків, адже всі соціальні ініціативи фінансуються з бюджету. До того ж, ми обтяжуємо майбутні покоління, фінансуючи частину державних соціальних витрат боргами, які потім доведеться віддавати. Для порівняння: в таких розвинених країнах, як Велика Британія, уряди неухильно дотримуються «золотого правила»: бюджетний дефіцит може створюватися виключно через додаткові державні інвестиції і в жодному разі не внаслідок збільшення соціальних витрат.
Українському суспільству необхідна принципово нова парадигма взаємовідносин влади з виборцем. Ми повинні переступити через безсторонній образ громадянина, що чекає подачки і що робить на підставі розміру обіцяної суми грошей, що видаються, свій електоральний вибір. Нова філософія, властива розвиненим країнам, полягає в повноправному громадянинові, що бере участь у державній політиці. Причому ця участь не обмежується одним тільки голосуванням на виборах. Ця участь схожа на роль акціонера в компанії: громадянин усвідомлює важливість розвитку країни, готовий вносити свої пропозиції і здійснювати моніторинг дотримання органами влади загальнонаціональної стратегії.
На жаль, більшість урядів України були не готові до такої активної ролі громадян. Набагато простіше управляти самостійно, ні з ким не радячись. Громадські ради та інші консультативні органи при органах влади досі є швидше профанацією, ніж реальною участю громадянського суспільства в житті країни. Ні для кого не секрет, що багато рішень досі ухвалюються за зачиненими дверима.
Опоненти цієї системи взаємовідносин влади із виборцем можуть заперечити, що наше суспільство не готове до такої участі, вказуючи на міф, що культивується про українця, у якого «хати з краю». Однак це зовсім не так. Як показали результати фокус-груп, які проведені «Українським форумом» у грудні 2006 року — січні 2007 року, в суспільстві сформований очевидний запит на стратегію економічного розвитку, яка об’єднувала би суспільство. Респонденти зазначали, що за наявності послідовних кроків і чіткого вектора перетворень вони навіть готові тимчасово миритися з такими хворобливими явищами, як підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги.
БУТИ НА КРОК ПОПЕРЕДУ
Ще однією ключовою проблемою українських «стратегічних» документів є відсутність розуміння динамічності, мінливості навколишнього середовища. Практично в жодному документі не враховуються ті зміни, які будуть відбуватися в геополітичному, геоекономічному, технологічному, екологічному, інформаційному середовищах. Це дуже серйозний недолік.
Ми постійно реагуємо на очевидні «сюрпризи». Підвищення цін на енергоносії, що відбувся у світі протягом багатьох років, стає для нас несподіванкою, і ми починаємо поспіхом, хаотично займатися питаннями енергоефективності (з відповідними результатами). Давно прогнозоване світовими аналітиками обмеження пропозиції продовольства та зростання цін на нього внаслідок високих темпів економічного розвитку в світі, що розвивається, і поширення технологій виробництва біопалива застають нас зненацька, і ми не знаємо, як забезпечити свій ринок сільськогосподарською продукцією. Але це тільки початок таких диспропорцій.
Історія знає дуже багато прикладів невдач держав, що реагували на виклики минулого. В умовах того відставання, яке ми отримали за роки глибокого економічного спаду, ми не маємо права оступитися або забаритися. Світ навколо нас розвивається, причому дуже динамічно. Щоб повернутися до когорти багатих країн світу, ми повинні випереджати його ходу.
Для цього передусім потрібне дуже хороше уміння прогнозувати ситуацію, прораховувати сценарії розвитку зовнішнього середовища, відповідні виклики, можливості та ризики.
Ми пишаємося виробництвом розробок 70—80-х років XX століття (багато які з них дійсно протягом довгих років не мали аналогів у світі), в той час, як увесь світ вже давно живе в XXI столітті (причому його думки зосереджені на перспективі 2030—2050 років). Наша енергетична стратегія пропонує опалювати в 2030 році країну вугіллям, не звертаючи уваги на гіперактивний розвиток розробок, пов’язаних з альтернативними видами палива та економним енергоспоживанням.
У зв’язку з цим необхідний кардинальний перегляд підходів до формування стратегічних документів. Будь-який студент, що вивчав менеджмент, знає, що розробці корпоративної стратегії завжди передують оцінка зовнішнього середовища та прогноз її розвитку. Уряду слід би звільнити Міністерство економіки від непродуктивних функцій тиражування численних документів про «сприяння» і «забезпечення умов для формування» і поставити перед ним завдання проведення у співробітництві з науковими організаціями комплексної оцінки сценаріїв розвитку зовнішнього середовища в довгостроковій перспективі та його впливу на Україну. Без такого аналізу говорити про формування реальних середньо- і довгострокових стратегій для країни просто смішно. Черговим мотивом сподіватися, що це станеться в найближчій перспективі, стала зустріч прем’єр- міністра України Ю. В. Тимошенко з ученими НАНУ. Але чи виправдаються надії цього разу?
УКРАЇНА В 2015 РОЦІ: ЛІДЕР ЧИ АУТСАЙДЕР?
«Український форум» усвідомлює важливість формування національного порядку денного. На сьогоднішній день його створення на майданчиках політичних партій просто неможливий внаслідок браку українського «програмування», про яке йшла мова вище. Тому ми виступили з ініціативою формування пропозицій до програми розвитку України в довгостроковій перспективі, яка не залежала б від поточної політичної кон’юнктури.
Результатом цієї ініціативи стала Національна стратегія розвитку «Україна-2015», створена на основі тритомного дослідження «Стратегічні виклики суспільству та економіці України в ХХI сторіччі» (під ред. В.М. Геєця, В. П. Семиноженка, Б. Е. Кваснюка), а також комплексної оцінки сучасного статусу та сценаріїв розвитку України.
На сьогоднішній день Україна стоїть на надто важливому історичному роздоріжжі. Ми належимо до числа країн з невизначеною конкурентною позицією: Україна не є ні лідером розвитку, ні аутсайдером. Образно кажучи, з цієї точки протягом порівняно короткого часу можна потрапити і в бруд, і в князі. Від тих рішень, які ми ухвалюємо сьогодні, залежить, в яку з цих двох груп потрапить наша країна до 2015 року. На нашій думку, потрапити до кола розвинених країн світу, стати рівною серед рівних за ці сім років — цілком реальне завдання, враховуючи величезний людський і ресурсний потенціал України.
Запропонована нами стратегія «Україна-2015» містить чіткі та узгоджені набори завдань у трьох ключових напрямах розвитку країни:
1. Політичний і державний розвиток.
2. Суспільний розвиток.
3. Економічний розвиток.
ПОЛІТИЧНИЙ І ДЕРЖАВНИЙ РОЗВИТОК
Ключову роль у розвитку відіграють інститути влади (міністерства, суди, парламент). Саме їх якістю більш ніж наполовину пояснюється різниця в рівні розвитку країн, що володіють аналогічними природними ресурсами. Більш того, в умовах все більшої глибини і розгалуженості сучасних економічних відносин роль інститутів кардинально зростає.
При цьому Україна не може похвалитися високим рівнем розвитку інститутів. Тоді як в економіці перетворення на базовому рівні (формування приватної власності, розвиток кредитно-фінансових відносин і т.п.) більш або менш відбулися, зміни інституційної надбудови просувалися дуже повільно. У країні сформувалася пострадянська химерна модель інститутів, які звикли працювати «по-старому», але пристосувалися при цьому до ринкових відносин. Замість того, щоб сприяти прогресу, ця інституційна система гігантським спрутом сковує розвиток країни. У всіляких міжнародних рейтингах українські інститути дістають надто непривабливі оцінки.
Стратегія «Україна-2015» визначає головним вектором дій у напрямі «Політичний і державний розвиток» формування сучасних управлінських інститутів, що забезпечують розвиток. Вирішальну роль у проекті модернізації повинні відігравати саме інститути держави, а не ринку. Численні дослідження показали, що ринок здатний виступати локомотивом економічного зростання, але він абсолютно безсилий у тому, що стосується системних перетворень та інституційного забезпечення розвитку. Часто в умовах відсутності державного втручання ринок навіть викликає розвиток неефективних процесів у економіці — даний феномен дістав назву «нездатність ринку» (market failure).
В умовах нинішньої непростої ситуації на політичній арені першорядною метою повинна стати політична стабілізація. Ми повинні припинити небезпечні ігри з постійною зміною правил і розставляння сил у політичній сфері на догоду інтересам тієї чи іншої гілки влади, тому чи іншому політику. Необхідно чітко закріпити модель розподілу влади, забезпечення стримувань і противаг, і прийти до політичного консенсусу про її прийнятність і незмінність. Коротше кажучи, поставити крапку в жонглюванні державним ладом.
Така модель повинна максимально враховувати всілякі ризики і не містити спеціально вбудованих «механізмів самоблокуваня», які чи то випадково, чи то навмисно вбудовувалися в неї досі. Як писав Макіавеллі, «краще за все організованими та найбільш тривалими слід вважати такі встановлення, які з легкістю удосконаляться самі або можуть без великих зусиль удосконалитися завдяки щасливому збігу обставин, що не залежить від них».
Наступним кроком у цій сфері повинна стати адміністративна реформа. Вона не полягає в перейменуванні міністерств і жонглюванні сферами відповідальності — це профанація адміністративної реформи. Адміністративна реформа включає декілька складових. По-перше, це оптимізація структури та функцій органів державного управління. Вона повинна здійснюватися під лозунгом трьох «де-»: дебюрократизація (спрощення процедур), децентралізація (передача повноважень вниз) і дерегуляція (відмова держави від надмірних регуляторних функцій).
По-друге, це модернізація інституту державної служби. Необхідне чітке розмежування державного апарату та політичних посад. При цьому надто важливо не допустити, щоб посади державної служби ставали предметом політичного торгу.
По-третє, це забезпечення громадського контролю над функціонуванням сфери державного управління. Поки що можливості громадянського суспільства впливати на рішення уряду обмежені. Вони існують переважно завдяки вільній пресі, однак за перегляд неправомірного або помилкового рішення громадським організаціям доводиться просто-таки битися. І все одно часто всі їхні зусилля так ні до чого і не приводять. Механізми та порядок громадського моніторингу та контролю повинні бути забезпечені на законодавчому рівні, а дотримання їх повинно бути безумовним.
Судова система залишається, мабуть, найменш реформованим компонентом держави, що відрізняє нас від розвиненого світу. Про судову реформу говорять вже багато років, але від цих розмов ситуація не змінюється. Саме проблеми судової системи дали можливість для активного поширення рейдерства в Україні. Для забезпечення соціально-економічного розвитку та привабливості економіки для ведення бізнесу Україні необхідна комплексна та широкомасштабна судова реформа, здатна, передусім, захистити людину та її власність.
Україна повинна, нарешті, розібратися в своїх зовнішньополітичних пріоритетах. Зокрема, у відносинах з таким важливим партнером, як Росія, часто складається абсурдна ситуація: поки одне міністерство веде складні переговори з питань торгово-економічного характеру, інше міністерство може виступати з не дуже дипломатичними заявами з третьорядних питань. Відсутність узгодженої зовнішньополітичної стратегії України (практично у кожного топ-чиновника є своя стратегія) призводить до нездатності нашої країни ефективно відстоювати свої інтереси. А кількість відповідних проблем, що вимагають ретельно вивіреного та оперативного рішення, буде різко зростати в міру все більшої інтеграції України до світу (як яскравий приклад можна навести перманентні несподівані міні-кризи на шляху нашого вступу до СОТ).
СУСПІЛЬНИЙ РОЗВИТОК
За умов цивілізації «третьої хвилі» людина й особистість посідають центральне місце. Неувага до інтересів людини сьогодні — вірний шлях втрати національної конкурентоспроможності. Стратегія «Україна-2015» ставить суспільний розвиток на чільне місце, на відміну від багатьох програмних документів уряду та політичних партій, де соціально-гуманітарна сфера звичайно представляється як другорядна, опосередкована.
Ми вважаємо, що головним стратегічним чинником у цій сфері повинна стати суспільна налаштованість на зміни. Саме загальна стратегія розвитку, яка підтримується переважною більшістю громадян, повинна стати головним стрижнем об’єднання українського суспільства, забезпечивши перехід до парадигми громадянина — повноправного учасника прийняття ключових для держави ухвал.
Першорядним завданням у цій галузі повинна стати трансформація системи соціальної допомоги та соціальних стимулів. Нам потрібно раз і назавжди покінчити з політикою вкорінення утриманських настроїв у суспільстві. Передусім необхідно забезпечити тотальну трансформацію нинішньої системи пільг. Фактично, цією системою ми ошукуємо самі себе: держава не спроможна профінансувати все те, що наобіцяла за всі ці роки (пригадаймо хоча б ухвалу Конституційного Суду про відновлення пільг, прийняту влітку 2007 року, і результати її виконання). Ось уже багато років експерти говорять про необхідність переходу на систему адресної соціальної допомоги, яку було б чітко орієнтовано на громадян, які дійсно потребують, однак віз і нині там. Другою важливою ухвалою має стати переведення соціального забезпечення, там, де це можливо, на більш стійкі з погляду довгостроковості страхові рейки.
Оскільки ключовим чинником конкурентоспроможності в сучасному світі є людський капітал, вкрай важливо забезпечити конкурентоспроможність ринку праці. Відповідність нашої системи освіти потребам економіки залишає бажати кращого. При цьому з багатьох фахів відчувається гострий кадровий дефіцит. Ситуація дійшла до того, що деякі великі підприємства створюють власні навчальні заклади заради забезпечення себе більш чи менш профпридатними кадрами. Україні вкрай необхідно забезпечити: а) інтеграцію бізнесу, науки та освіти в єдину систему; б) поширення практики безперервної освіти.
Заради забезпечення суспільної мотивації до реформ необхідно забезпечити максимально можливу прозорість системи державних фінансів. Така прозорість є не меншою ознакою справжньої демократії, аніж вибори. В Україні традицій бюджетної секретності дотримуються невсипуще: досі навіть найбільш узагальнену інформацію з питань бюджетних витрат «простим смертним» отримати неможливо.
Окрема й дуже важлива тема — необхідність інтеграції українського суспільства. Пропонувалися та пропонуються й різні підходи до розв’язання цієї проблеми. Узагальнено їх можна розділити на чотири напрями. Перший — політика українізації, тобто інтеграція суспільства на основі формування української мовної, культурної, історичної ідентичності. Друге — розробка об’єднуючої національної ідеї, яка б мала властивості певного «філософського каменя», спроможного створити диво моментальної інтеграції суспільства. Третє — стратегія співіснування україномовних і російськомовних регіонів (регіональних еліт) у рівнобіжному режимі, рушійною та цементуючою силою якої виступала зацікавлена в збереженні статус-кво бюрократія. Нарешті, об’єднання українського суспільства навколо яскравої харизматичної фігури загальнонаціонального лідера, яка досить утопічна внаслідок політичних смаків, що сильно відрізняються в тих чи інших сегментах суспільства. Фактично, жоден із цих підходів не увінчався успіхом. Ми впевнені, що ключ до об’єднання завжди лежить у спільній дії, у єдності цілей. Сьогодні суспільство не просто готове підтримати реформи, а й стати їх активним суб’єктом і провідником, взяти на себе їхню реалізацію. Саме ця «налаштованість на зміни» може стати головним інтегруючим чинником, запорукою доленосних змін.
Звичайно, не останню роль тут має зіграти усвідомлена добровільна відмова політиків і державних діячів від експлуатації потенційно конфліктних для України тем — інтеграційних намірів, мовної політики, міжконфесійних стосунків. Гра на суперечностях у суспільстві — це гра з вогнем. Ми пропонуємо слідувати комплексній стратегії інтеграції українського суспільства, яке включає такі компоненти, як інтеграційна економічна та регіональна політика; збалансована зовнішня політика; децентралізація влади; інтеграція регіональних еліт у загальнонаціональну та адміністративну еліту; департизація державної служби; відмова держави від втручання в міжцерковні стосунки; сучасна гуманітарна політика.
ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК
Українська економіка два роки поспіль зростає стабільно високими темпами, порядку 7%. Здавалося б, із економічним розвитком у нас загалом за останні роки все нормально. Але цифри не повинні вводити в оману. Дуже істотна частина економічного зростання тримається на зовнішньоекономічній кон’юнктурі. Варто світовим цінам на чорні метали та азотну продукцію піти на серйозний спад, як зростання промислового виробництва загальмується.
До того ж, економічне зростання протягом останніх років забезпечують бурхлива динаміка в секторах торгівлі, нерухомості та фінансів, дуже важливих із погляду розвитку ринкової інфраструктури, але таких, що мало сприяють забезпеченню міжнародної конкурентоспроможності країни.
Недостатній розвиток інститутів ринку, сильний перекіс у бік технологічних галузей середини минулого сторіччя, залежність від сировинної кон’юнктури є дуже хитким ґрунтом для економічного розвитку України. Внаслідок цих дисбалансів і хиб ми зазнаємо труднощів із приборканням інфляції, програмуванням економічного зростання. Тенденції, які склалися, можна схарактеризувати як зростання без розвитку.
Україна застрягла десь на півдороги між суспільством «другої хвилі» (індустріальна модель) і суспільством «третьої хвилі» (інформаційна модель, економіка знань). Наш людський потенціал відповідає, скоріше, суспільству «третьої хвилі», тоді як інфраструктура й капітал — скоріше, «другій хвилі». «Стратегія-2015» ставить головним орієнтиром у економічній сфері створення інститутів економіки знань. Саме вони повинні забезпечити виконання ключового завдання для України — перехід від експортно-сировинного до інвестиційно-інноваційного типу економічного розвитку.
Ми повинні чітко спозиціонувати себе у світовій економіці. Для цього потрібно відповісти на кілька запитань. Якою буде світова економіка через десять років і в більш віддаленій перспективі? Яку нішу ми могли б у ній зайняти, виходячи з наших ресурсів і можливостей? Як зайняти ці позиції? Добре пророблені відповіді на ці запитання, власне, і є векторами економічного розвитку.
Міжнародні фінансові організації не змогли запропонувати Україні щось більше, аніж концепція «доганяючого розвитку», згідно з якою наша країна зразу мала вади порівняно з розвиненим світом і змушена наздоганяти його, копіюючи кроки з минулого. Така траєкторія розвитку робить нас вічно відстаючими й виключає вихід до когорти світових лідерів. У своїй економічній політиці Україні доцільно перейти до доктрини «випереджального розвитку», який дозволяє здійснити такий необхідний нам для міцного закріплення в «золотому мільярді» ривок у соціально-економічному розвиткові.
Основою доктрини «випереджального розвитку» для України повинна стати інноваційно-технологічна модель, заснована на максимальному використанні нашого могутнього людського потенціалу. Для цього необхідно повернути державу обличчям до інноваційних підприємств: передусім за допомогою податкових послаблень і дерегуляції їхньої діяльності. По-друге, вкрай важливо сформувати інфраструктуру для інноваційної економіки: забезпечити роботу спеціалізованих інститутів (технопарки, бізнес-інкубатори), забезпечити взаємодію в тріаді «університети — бізнес — наука», налагодити механізми інформаційного обміну між чинними та потенційними гравцями ринку. Центральною турботою держави та суспільства повинен стати рівень середньої освіти, наших шкіл.
Головним джерелом прибутку в сучасному світі є інтелектуальна рента, тобто доход, отриманий від інтелектуальної власності. Варто лише подивитися на табелі про ранги провідних транснаціональних компаній і стає очевидним, що інтелектуальний капітал заміняє класичні виробничі потужності як центри формування прибутку. У недалекому майбутньому такий стан справ буде лише зміцнюватися. Тому формування інноваційних «зон зростання», де ми могли б нарощувати свій інтелектуальний капітал, є запорукою забезпечення міжнародної конкурентоспроможності України.
Держава ні в якому разі не повинна віддалятися від цих процесів. Світовий досвід свідчить, що для інноваційного розвитку участі одного лише приватного сектора недостатньо. Скрізь розвиваються всілякі механізми приватно-державного партнерства, спрямовані на розвиток і освоєння технологій. У зв’язку з цим стратегія «Україна-2015» передбачає тотальний перегляд системи державних програм. За роки незалежності Україна наштампувала незліченну кількість державних цільових програм, які є такими лише формально. Відсутність чіткого бачення пріоритетів у цій галузі призвела до того, що практично жодна програма не виконується відповідно до поставлених завдань. На фінансування всієї цієї сили-силенної планів просто ніколи не вистачить коштів: сьогодні багато які з них фінансуються на 5—20%.
ДЛЯ МАЙБУТНЬОГО УКРАЇНИ, А НЕ ДЛЯ СЬОГОЧАСНИХ ПОЛІТИЧНИХ ЦІЛЕЙ
Найближчі декілька років стануть визначальними для майбутнього України. Значна частина людського та економічного потенціалу ще не розтрачена. Демографічна ситуація, що викликає сильні побоювання в довгостроковій перспективі, залишатиметься більш-менш стабільною. Економічна система, поки що, не встоялася як жорстка структура та піддається зміні.
Проте часу обмаль: із кожним роком ситуація навколо нас змінюється. І якщо пускати процеси на самоплив, ці зміни не обіцяють нам нічого доброго. За декілька років ми закуповуватимемо газ за тими ж цінами, що й наші західні сусіди, зіткнемося з гострим дефіцитом трудових ресурсів, ризикуємо опинитися в пастці низхідних трендів світових цін на наші експортні товари. Події розвиваються стрімко. Кожен день бездіяльності коштуватиме нам великих економічних втрат уже в недалекому майбутньому.
Таким чином, зовнішні умови ставлять перед Україною завдання розробки та здійснення власного плану розвитку, який дасть їй можливість не лише не втратити свої позиції в світі, але й посилити їх. Саме з цією метою ми розробили стратегію «Україна-2015».
Національна стратегія розвитку «Україна-2015» не підпорядкована сьогочасним політичним інтересам. На відміну від політичних партій, ми не ставили перед собою завдання задобрити виборця. Ми її оприлюднили після виборів. Нас цікавить переведення державної політики України в конструктивну площину забезпечення конкурентоспроможності країни та виведення її в число світових лідерів.
Ми ставимо перед собою завдання сформувати план розвитку, який об’єднує українське суспільство і який був би зрозумілий кожному, мав чіткі орієнтири та був таким, що легко відстежується з погляду виконання. Неучасть у політичній боротьбі та діленні портфелів дає нам можливість тверезо оцінити можливості й перспективи України, визначити найбільш ефективні точки докладання зусиль для забезпечення випереджального соціально-економічного розвитку країни, заняття гідного місця в світі.
Проведений нами аналіз потенціалу України свідчить про дуже високі можливості нашої країни. Незважаючи на сильні втрати за останні роки, нам усе ще є на чому будувати своє майбутнє. Україна досі володіє унікальним агропромисловим потенціалом, посідає лідируючі позиції за кількістю сертифікованих програмістів, має могутню науково-технологічну базу, унікальні людські ресурси. З розрахунку на душу населення, природно-ресурсний потенціал України перевищує аналогічні показники США в 1,5—2 рази, Німеччини — у 4 рази, Японії — у 12—15 разів.
«Український форум» готовий до змістовного діалогу з усіма зацікавленими сторонами — Президентом, урядом, політичними партіями, громадськими та науковими організаціями — щодо стратегії розвитку України. На нашу думку, саме якомога більше включення всіх учасників спроможне зробити план розвитку країни максимально ефективним.
Стратегія «Україна-2015» покликана усунути суперечності, які штучно нагнітаються в українському суспільстві, й об’єднати його навколо того, що дійсно об’єднує нас усіх — нашого майбутнього. А воно в нас є — головне його не упустити.
