У статті Володимира Семиноженка цілком правильно наголошується, що на зміну економічним програмам стратегічного розвитку країни, підготовленим різними партіями, які то приходять до влади, то ідуть в опозицію або й зовсім утрачають уплив у суспільстві, повинна прийти державна політика розвитку країни. Не залишив автор без уваги і такі явища нашої дійсності, як недосконалість інститутів державної влади, корупційні відносини, які часто залишаються єдиними і безальтернативними формами взаємовигідного партнерства, а досить високі темпи економічного зростання останніх років не дають помітного поліпшення матеріального становища наших громадян. А ось коли ми говоримо про збільшення обсягів виробництва, то воно має екстенсивний характер, валовий прибуток значною мірою дістається фінансовим посередникам, модернізація ж виробництва й енергозбереження стимулюються недостатньо.
Ключовим питанням економічної політики до 2015 року автор вважає перехід від експортно-сировинного до інвестиційно-інноваційного типу економічного розвитку. Надії на інвесторів висловлюють і багато наших політиків, керівників підприємств, державних службовців, від них подібні заяви часто можна почути. Заперечувати тут важко, але треба сказати ось що. Не від хорошого життя ідуть ці сподівання, це скоріше — як вихід iз того скрутного становища, в яке ми самі себе завели.
Вважається, що інвестор допоможе нам створити конкурентноспроможну продукцію. Та не скрізь. Наприклад, в автомобілебудування скільки не вкладай коштів, усе одно ми не станемо виготовляти автомобілі за рівнем німецьких чи японських і не потіснимо їх на ринку. Те ж саме й з виробництвом багатьох інших товарів.
Аерокосмічну галузь справедливо у нас називають стратегічною, наші ракети і літаки відомі в усьому світі. Та чи дає це нам якийсь прибуток? Так, але він, очевидно, покриває понесені витрати.
Особливість сучасної України в тому, що вона залишилася без міцного тилу, без розбудованого села. Допомога туди надходить незначна і в останню чергу, тому там — багато турбот, безпорадність, а то й руйнування. Між тим у всіх капіталістичних країнах Європи, в США, Канаді — скрізь високомеханізоване сільське господарство, яке повністю забезпечує своє населення продуктами харчування, а надлишки ідуть на експорт. Сільськогосподарська праця є найдавнішою на землі, а коли зародилася промисловість, вона з тих пір і до сьогодні неодмінно й беззаперечно забезпечує село, агропромислові комплекси всією необхідною технікою й устаткуванням. Підкреслюємо, в усьому світі промисловість працює на своє сільське господарство, а не навпаки.
Отже, нам не треба винаходити велосипед. Основне багатство суспільства — це багатство землі. Відомий український письменник Микола Руденко, який ще за радянські часи обгрунтовано критикував «Капітал» Карла Маркса, вважав, що якомога більше фінансів треба вкладати в землеробство, бо нива щорічно за нормальних умов подвоює вкладені в неї кошти.
То яка ж нам потрібна економічна політика? Перш за все — реальна, яка виходить з потреб дня і несе багатство суспільству і добробут людям, без ніяких фантазій, перебільшень і «перетягування канатів». Тільки комплексний підхід до проблем народного господарства, опора на власні сили й орієнтація перш за все на внутрішній ринок можуть привести до зрушення на краще, виведуть нас на широку дорогу економічного зростання.
