Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Індія: люблю і, відлітаючи, залишаюся

11 січня, 2008 - 00:00
ФЕРМЕР АБРАХАМ КАЛЛУММАКАЛ МАЄ ВСЬОГО ДВА ГЕКТАРИ ЗЕМЛІ. НА НИХ ВІН ВИРОЩУЄ ПРЯНОСТІ Й ДЕЯКІ МІСЦЕВІ ФРУКТИ. НА ІМПРОВІЗОВАНІЙ ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЇ ВІН СКАЗАВ УКРАЇНСЬКИМ ЖУРНАЛІСТАМ, ЩО СПРАВИ В НЬОГО ЙДУТЬ ДОБРЕ ГОЛОВНИМ ЧИНОМ ТОМУ, ЩО УРЯД НЕ БЕРЕ З ТАКИХ ДРІБНИХ СІЛЬГОСПВИРОБНИКІВ, ЯК ВІН, ЖОДНИХ ПОДАТКІВ / ЗА ШТУРВАЛОМ МАЙЖЕ КРЕЙСЕРСЬКОГО КЕРАЛЬСКОГО ЧОВНА, ПЕРЕОБЛАДНАНОГО ПІД ПЛАВУЧИЙ ГОТЕЛЬ, «ДЕНЬ» ПОЧУВАВ СЕБЕ СПРАВЖНІМ МОРСЬКИМ ВОВКОМ ПЕРЕД САМИМ ВІДЛЬОТОМ ІНДІЯ ЗРОБИЛА УКРАЇНСЬКИМ ЖУРНАЛІСТАМ НЕСПОД

Нічне Делі вітало наш літак невеликим дощиком і туманом, нагадавши українську осінь, що вже відшуміла. А далі наш шлях лежав у Кералу. У перекладі з місцевої мови, яка називається малайалам, це — рай земний. Уявіть собі неозорий океан. Незаймано чистий піщаний пляж. Ласкаву і в той же час могутню, що навідмаш б’є, хвилю. І тут же, вищі за нашi сосни, стрункі кокосові пальми, що освічуються сонцем, яке заходить за водний горизонт, і здатні будь-якої хвилини обрушити на мешканців раю сотні тонн своїх благодатних плодів. І дійсно, іноді вони падають і, не розбившись, скочуються назустріч хвилі. За переказами, саме тут поселилися Адам і Єва. Потрапивши сюди, в це неможливо не повірити.

Чи не тому тут проповідував святий Хома. Той самий, який у нашому фольклорі залишився як Хома невіруючий. Тут, в Індії, він і похований. І тут же, в Кералі, яка славиться своїми внутрішніми водами, легко можна зрозуміти значення та інноваційну цінність євангельської легенди про те, як людям давали не рибу, а вудочку. Ми спостерігали, як рибаки щось наспівуючи в ритмі своїх рухів, опускали з імпровізованого пірсу в море величезну щоглу з прикріпленою до неї сіткою, а потім підіймали її з досить пристойним у нашому розумінні уловом. Виявляється, технологію цієї справи сюди, в Кералу, завезли китайці, які займалися рибним промислом в Аравійському морі ще тисячі років тому. Відтоді час ніби застигнув, хіба що на керальських човнах з’явилися мотори. І, як і сотні років тому, на березі рибу чекали перекупники й біржовики. Прямо до їхніх ніг вивалювали рибаки з плетених верейок партію за партією живого срібла. Починалася жвава торгівля. Незворушний ліцітатор якось весело вів рахунок і облік, а перекупники наввипередки називали свою ціну. Переможець відразу ж забирав свою партію, а його люди пересипали її коленим льодом.

Риба тут дуже важливий продукт. Адже індуїсти не їдять яловичини, а послідовники ісламу, яких тут також дуже багато, — свинини. До речі, поширення ісламу, та й християнства, на півострові Індостан багато в чому зобов’язане кастовому устрою індійського або, вірніше, індуїстського суспільства. Людині з нижчої касти — недоторканному, а всі вони зазнавали всіляких гноблень і принижень, казали: переходь в іслам, і ти будеш рівним з усіма іншими правовірними. Проте в Індії і досі поширений так званий легкий іслам, коли віруючий з ранку йде в мечеть, а ввечері — в індуїстський храм.

Сьогодні кастова система де-юре відмінена й учні-недоторканні вже не сидять у класі за спеціальною фіранкою. Але в реальності, особливо в сільській місцевості, розподіл на касти продовжує існувати. Адже це дуже на руку політикам, яким у цьому випадку легше керувати голосами довірливого електорату.

У нас склалося враження, що індуси відкриті й надзвичайно привітні люди. Хоч де ми проїжджали або проходили, нас усюди дружньо вітали, а іноді навіть спеціально підходили й трохи церемонно, але щиро, дивлячись в очі, потискували руки, хоч, зрозуміло, що мовний бар’єр обмежував усі спроби спілкування (крім двох державних, в Індії ще чи то п’ятнадцять, чи то двадцять, чи то ще більше офіційних мов).

Але, природно, на нас звертали увагу далеко не всі. Як і в будь-якій іншій країні, тут у кожного свої турботи, а то й біди. Так, Індія, незважаючи на колосальний прогрес в економіці, залишається досить бідною і, м’яко кажучи, поки що не дуже упорядженою і, більше того, — не дуже чистою країною... Якщо з корупцією тут ще намагаються боротися, зокрема, вільною від неї зоною оголошує себе поліція, то до санітарного очищення міст руки влади просто не доходять. Схоже, саме це сильно заважає Індії перетворитися у справжній всесвітній рай для туристів, на що вона загалом і всі її штати й території, що вільно приєдналися, могли б сміливо претендувати. Здавалося б, справа проста: зібрати і вивезти сміття, яке тут, схоже, включаючи столицю, просто не прибирають, дещо поліпшити дороги, побудувати достатню кількість готелів, прокласти тротуари й мережі вуличного освітлення (їх ми бачили тільки в Делі), поставити побільше урн для сміття — як елемент виховання населення... Але хто порадить індусам, що їм робити, скажімо, зі священними коровами? Та й чи прислухаються вони до порад щодо цього? У них інша країна, інша цивілізація, вони звикли жити так, як живуть, і їм, напевно, важко зрозуміти, чому вони зобов’язані наводити в себе якийсь інший порядок...

Проте час, напевно, все розставить на свої місця, висунувши й ці проблеми в розряд пріоритетів (до речі, усі три готелі, в яких нам довелося побувати, не мали зірок, але обслуговування, чистота й благоустрій номерів у них були, якщо порівнювати з турецькими або навіть італійськими, не нижчі, ніж у трьох- чотирьохзіркових, а бунгало в місті Алеппі, в десяти кілометрах від Аравійського моря, побудовані вже, мабуть, досить давно, просто захоплювали, як і описані вище чудові пляжі, де в ролі рятівників виступали суворі поліцейські).

Насмілюся припустити, що сьогодні тутешня влада стурбована іншим: усі існуючі ресурси вони вкладають у людський капітал. Подумати тільки, в країні з понад мільярдним населенням (темпи його приросту одні з найвищих у світі) безкоштовна середня освіта. А в Кералі, як нам розповідали, кожному, хто насправді хоче продовжувати навчання, надають допомогу, виходячи з його матеріального становища. Ми раз у раз зустрічали зграйки індійських школярів, одягнутих у гарненькі формені костюмчики, і всі ці діти були веселими й виглядали ситими. Іноді до нас підходили дошкільнята, але просили, хоч як це дивно, не гроші, а ручки, — якби знати, що тут стільки бажаючих оволодіти грамотою в ранньому віці, ми б запаслися...

Наш тур був організований просто-таки чудово... Вже згадуваний раніше в «Дні» знавець Індії Володимир Кулєшов, гід і капітан також і нашої подорожі, зробив все можливе, щоб українські журналісти змогли в лічені дні побачити й пережити Індію максимально повно. Ми бачили й рисові чеки, і чайні плантації, і гаї гевеї — каучукового дерева, з соку якого отримують латекс, а з деревини роблять прекрасні меблі. Але як зрозуміти країну, якщо не можеш спілкуватися з її людьми? На прохання «Дня» нас познайомили з простим фермером зі штату Керала. Католик Абрахам Каллуммакал (у цьому штаті понад 20% населення відвідують численні християнські храми) — господар чи то ферми, чи то сімейної фірми Abraham’s Spice Garden, садівник з дiда-прадiда. На двох його гектарах, що дісталися йому від діда й від батька, і які на перший погляд нагадують справжнісінькі джунглі, ростуть пряності, якими здавна славилася Індія і, зокрема, Керала (зазначимо, Індія й сьогодні світовий лідер із виробництва пряностей, зокрема, на неї припадає 80% світового виробництва кардамону). Господар показав нам, як ростуть перець (тут це маленькі зелені ягоди на ліані), кардамон, кориця, а також кава й боби-какао, пригостив смачними, не рівень «нашим», бананами під назвою дамські пальчики, подарував якесь насіння, запевнивши, що вони і в нас проростуть.

«День» запитав його, як іде бізнес. Абрахам задоволений, за його словами, все дуже добре. Він похвалив уряд штату (його вже 50 років очолюють комуністи), який не бере ніяких податків із дрібних фермерів, і зауважив, що саме це забезпечує успіх його підприємству, де, крім нього, працюють ще його батько й син. Щоправда, будиночок його сім’ї і зовні, і всередині виглядав охайно, але досить скромно, приблизно так само, як і житло українських селян: чисто, побілено, на стіні фотографія померлої матері, але нічого такого, щоб нагадувало про великий достаток. Ця скринька з дорогоцінними в минулому пряностями відкривалася просто: в Абрахама ще три дочки — одна ходить у школу, а дві інші навчаються в американських університетах... Наш індійський гід Мануш потім розповів, що в Кералі найвищий в Індії рівень життя та найвища її тривалість. А на запитання «Дня» про те, чи не відлякує іноземних інвесторів комуністичний уряд, відповів негативно. За його словами, Керала привертає стабільністю. Недавно в порту міста Кочі побудований контейнерний термінал. Товстосуми з Арабських Еміратів створюють тут ще й комп’ютерний центр. А комуністи, як розповів Мануш, стали комерсантами. І додав: ідеї в них тільки на плакатах і глибоко всередині.

Але чому така прекрасна країна все ще залишається дуже бідною? Серед причин цього — дуже високий рівень народжуваності. За цим показником Індія вже давно перевершує Китай, і є прогнози, що вона цілком може наздогнати його за кількістю населення. Це видно тут і не озброєним статистикою поглядом — на вулицях міст у будні дуже багато народу. У часи прем’єр-міністра Індіри Ганді з високою народжуваністю намагалися боротися. Ті сім’ї, які йшли в руслі демографічної політики уряду, як премію, відповідно до спеціального закону, безкоштовно отримували транзистор, що на ті часи сприймався тут як чудо техніки. Паралельно був введений інститут стукачів, які сигналили владі про сім’ї, які дуже розростаються. З подружжям проводили «роз’яснювальну» роботу. А якщо вона не давала результату, нерідко вдавалися до крайніх заходів. Один із синів прем’єр-міністра, як розповідають, навіть створив у країні спеціальні загони, які насильно стерилізували чоловіків... Як бачимо, чорні сторінки були не тільки в нас, але й в історії цієї країни, що називає себе найбільшою демократією світу й батьківщиною багатьох видатних мислителів зі світовими іменами. Нагадаємо, в Індії шість лауреатів Нобелівської премії.

Проте древня історія Індії досліджена ще не дуже добре. Її часто замінюють релігійні міфи. А скільки років тому або іншому стародавньому храму, часто ніхто не знає. При цьому їх в Індії залишилося зовсім не багато. Один із них — храм Мінакши в місті Марадуй — ми мали задоволення оглянути. Це навіть не храм, а цілий храмовий комплекс. Тут зовсім інша релігія й культура, інші кольори, скульптури й архітектура, але Мінакши дуже сильно нагадав мені Ватикан. Величністю храмів і веж, дивним креативом і працьовитістю архітекторів, скульпторів і майстрів, які створювали це гранітне, яскраво розфарбоване диво. А в основі його досить наївна, але дуже світла легенда про всеочищаючу любов. В одній сім’ї довго не було дітей. Нарешті, народилася дочка. Але коли вона підросла, то батьки зі здивуванням побачили, що в неї не двоє, а троє грудей. Хто ж візьме з такою вадою їхнє чадо заміж? І тоді вони, звичайно ж, звернулися до богів. Але ті їх утішили: коли дочка знайде судженого, і вони покохають один одного, все стане на свої місця. Так, звичайно ж, і трапилося. А судженим нашої героїні став не хто-небудь, а сам бог Шива. Вона ж виявилася одним із перетворень його дружини — Парваті. На їхню честь і був побудований храмовий комплекс Мінакши, що буквально вражає уяву і яскраво описує цю історію, а також, напевно, й інші індуїстські постулати, легенди та міфи (до речі, кажуть, що в індуїстському пантеоні 333 мільйони 333 тисячі 333 бога). Але ось що здивувало: ні в храмі (щоправда, в ту його частину, де віруючі моляться, туристів не пускають), ні на тринадцяти вежах комплексу, обсипаних скульптурними зображеннями, трьохгруду дівчину знайти не вдавалося. За роз’ясненнями довелося звернутися до всезнаючого Мануша. Після хвилинного вагання він швидким кроком повів мене в інше крило храму, де сьогодні розмістився базар і майстерні ремісників-швейників. Зізнаюся, єдина в усьому цьому комплексі трьохгруда гранітна богиня виглядала дуже сексуально. Живи вона в сучасному суспільстві, то могла б пишатися «недоліками своєї фігури». І легенда, мабуть би, не виникла, та й комплекс храмів на її честь, де нас, витончено погладивши по голові своїм хоботом, благословив справжній індійський слон, навряд чи був би побудований...

Проте індуїстським храмам зовсім не обов’язково привертати віруючих старовиною і величчю архітектури. Вже по дорозi в аеропорт ми побачили серед білого дня салют, різнокольорові парасольки над спинами слонів і почули, навіть і в автобусі, музику та співи. Озброївшись фотоапаратами, ми терміново десантувалися й побігли до храму, який являв собою переважно навіс, що підтримується масивними колонами. Всередині нього вишикувалися в шеренгу шість або сім слонів, які виблискували на сонці «золотими прикрасами». Навколо них було безліч безпосередніх учасників дійства. Вони били в барабани й дуділи в якісь напівкруглі музичні інструменти, що нагадували луки. Босі глядачі ходили навколо розпеченим піском або сиділи в тіні на лавках навколо навісу. Нарешті, слони, керовані екіпажами, що сиділи на них, вишикувалися як потрібно, і відправилися урочистим маршем навколо храму. Ми бігли за ними й попереду них, не звертаючи уваги на те, що з наших босих п’яток могли зробитися справжні біфштекси. Ось такий яскравий і емоційний подарунок піднесла Індія наприкінці подорожі своїм гостям. Він назавжди залишиться з нами, як і ця загадкова, але одночасно і відкрита країна, яку просто неможливо залишити.

Віталій КНЯЖАНСЬКИЙ, «День». Фото автора
Газета: 
Рубрика: