Загальнолюдські цінності стоять вище за національнi-2
Коментар до публікації Валентина Стецюка «Як вивчати свою історію», «День», №217, середа, 12 грудня 2007 року
Повністю погоджуюся з тим, що не можна пересмикувати історію, аби побачити там те, що подобається, але не можна, не знаючи її, робити такі безсоромні висновки, які зробив автор цієї статті.
По-перше, чи було закликання варягів — тема не те що дискусійна, а взагалі некоректна. Бо коли щось невідоме, або, як у даному випадку, викликає серйозні сумніви у світил історіографії ще радянського часу, то, мабуть, не треба так дешево це експлуатувати.
По-друге, теза про те, що між українцями ніколи не було згоди і ніколи не було одного авторитетного лідера, взагалі межує із шовінізмом. Хіба на Русі не було жодного авторитетного лідера? А в інші часи бездержавності про яке лідерство і в чому йде мова? Не було держави, то про яких лідерів ми говоримо... Приведіть приклади, поважний опоненте, де, у якого народу ви бачили натовп авторитетних лідерів за відсутності власної державності, а часто і свободи?!
По-третє, ви кажете, що комусь здається, що історію можна писати i так, і сяк, тобто на індивідуальний смак. То напишіть її самі. Історіографію України не можна критикувати з однієї простої причини — її немає. Так, існує купа спроб систематизації, але будьте уважним, пане Стецюк, ніхто з тих авторів не зазіхав іще на вичерпність чи повну адекватність сучасним вимогам своїх спроб. Зате ваші заяви — ну дуже безапеляційні.
По-четверте, ви, не замислюючись, пишете, що серед українців не знайшлося ні Ньютона, ні Декарта, ні Шекспіра або Сервантеса, і це, на вашу думку, характеризує українців хіба що з негативного боку. То це, шановний, маячня і просто дикунське невігластво.
Хіба тому в кожній українській хаті висів портрет Тараса від Сяну до Дону, що українці, часто неосвічені, входили до якогось загального клубу любителів поезії? Назвіть, будь ласка, серед іспанців, англійців або французів, на яких ви посилаєтесь, хоч одного рівного Ісусу або Мохаммеду. Хіба не після Тараса селяни, предки яких себе називали руськими, прийняли те ім’я, яким звуться і сьогодні? Чи можна вимірювати вищість за славою?
Згадується, як ведучий передачі «Великі Українці» був щиро здивований навіть думкою про те, що українці можуть мати своє, на відміну від англійців. Так от, наш народ постколоніальний, а не постімперіалістичний, і це не єдина відмінність. І саме тому про наших геніїв і героїв світ знає менше, але більше, ніж ви.
Чи може, світ не знає тих геніїв українського походження, завдяки яким людство освоює космос? Але в епоху повного переважання «загальнолюдських цінностей» над національними вони могли бути відомі виключно як видатні росіяни. Чи саме це характеризує українців з негативного боку?
Цікавою є думка автора про те, як історики приховують, що Хмельницький був людиною честі й у першу чергу став на оборону власної гідності, а не пригнобленого народу. А я хочу у вас, та й у всіх запитати: хіба це не одне й те саме?
А тепер про ворогів, які шанують противника, коли той веде чесну й відкриту боротьбу. Як вшановують вороги УПА Романа Шухевича, це ми добре знаємо. Як то кажуть, без коментарів. А от до того, що Мазепа когось зрадив, то таке осмислення історії просто таки неординарне. Перед тими, хто не втратив можливість думати, хочу поставити декілька запитань. Між ким і ким була війна, між Московщиною й Швецією? Як звалася та війна — Північною? То чому проходила на території суверенного народу, суверенність якого підтверджена купою домовленостей між гетьманами та царями, та далеко від півночі? Кого повинен був боронити цар Петро згідно тих домовленостей? Чи, може, Мазепа воював проти Петра сам, без свого війська? Чи, може, все військо Запорозьке складалося із зрадників, коли чесно й відкрито, за декілька місяців до Полтавського сорому, вступило у війну проти ненависного московського сатрапа, як вони це самі називали?
Відповідь може бути тільки одна: всі, хто наважується боронити свою Батьківщину та вступити у боротьбу з Москвою, з погляду московських шовіністів, повинні заздалегідь попередити про це, самі себе роззброїти і здатися на милість противнику, бо інакше будуть зрадниками.
Ось у чому сенс слів про вищість загальнолюдських цінностей (читай — московських) над національними (читай — українськими). Зауважте, національні цінності у автора — не людські.
Про Час...
Питання ж не в тому — відкриватися чи не відкриватися світу. Питання завжди ось у чому: страшніше нам у цій ситуації більше за решту світу чи все ж за самих себе? Якщо переживаємо більше за оточуючих, відкриватися треба й корисно. Якщо ж хвилює ще лише власне особисте — посидь поки що в ізоляції... «Японські враження» Л. Івшиної (див. «День», №203—204 від 22—23.11. 2007 р.) прочитав (і переглянув!) з дуже великим інтересом. Цікаве її ставлення до Часу. Те, що вона чуйно до нього ставиться, — зрозуміло. Недарма на всіх її фотографіях годинники — невід’ємний атрибут вигляду. Ось чому навіть будь- яка подорож у просторі — це багато в чому й подорож у часі (особливо у дитинство). Для неї діалектика своє—чуже ніколи не розділова, не розрізнювальна і не руйнівна: чим глибше вона пізнає чуже, тим більш трепетно згадує і своє рідне, і близьке, тільки давно-давно забуте. Адже загалом у всякій живій, творчій і вразливій душі простір—час існує завжди лише спільно і ніколи не розділяється. І поїздка головного редактора «Дня» до Японії — найкраще підтвердження того. Вона й поїхала туди і за тим також, щоб іще раз відчути себе допитливою дівчинкою у волинському осінньому парку за малюванням...
Серцева грань
Коментар до публікації Оксани Миколюк «Усе про кардіологію...», «День», № 207, середа, 28 листопада 2007 р.
Акценти, нюанси, різноманітні «дрібниці» — чи не з цього починається, продовжується та закінчується будь- яке життя людське? Грань між здоров’ям та хворобою також дуже і дуже рухлива. Ми носимо в собі завжди як свою хворобу, так і своє здоров’я. І наше оточення, наші гени та наша поведінка дуже легко зсувають цю грань у той або інший бік. Загалом, переживання будь-якого характеру відбиваються прямо і саме на наших серцях. Існує й особливий (незамінний!) шлях передачі найістотнішої та найбільш осмисленої інформації — тільки від серця до серця...
До чого стимулює демократія?
Коментар до публікації Юрія ВАСИЛЕНКА «Демократія чи..?», «День», №214, п’ятниця, 7 грудня 2007 р.
«Вона стимулюватиме кожного громадянина вдосконалювати себе і свій статус, а підприємців — зменшувати тіньовий бізнес, бо чим більше ти його легалізуєш, тим більше матимеш голосів». Інший результат демократії: «Вона стимулюватиме кожного громадянина знайти свого кума при владі, який протащить за собою, а підприємців — тінювати свій бізнес і надалі, бо при владі їхні куми, яких вони спонсорують». Пробачте, нічого нового. Хто отримав гроші в 1990-х і вижив — нічого більше не відпустить...
