Грудень рясніє історичними датами. Сталінська конституція була ухвалена 5 грудня, 19 грудня народився Леонід Брежнєв, 30 грудня 1991 року відзначалося створення СРСР, 1879 року в цьому місяці народився Сталін. Але на початок місяця припадає подія, з якої почалася чорна смуга радянської історії нашої колишньої країни, яка тривала понад 16 років. У перший день грудня пострілом Леоніда Ніколаєва був убитий лідер ленінградських комуністів Сергій Кіров. Сталося це 73 роки тому.
ВЕРСІЇ
В історії ХХ ст. багато темних і загадкових сторінок. Але вбивство Кірова не лише залишалося загадкою для сучасників, а й було предметом тривалих політичних спекуляцій. Багато разів воно використовувалося для зведення рахунків не лише з конкретними противниками, а й для початку кампаній, жертвами яких стали мільйони людей. Досі чимала частина документів цієї справи зберігається в російських архівах і не доступна вченим.
У розслідуванні вбивства Кірова слідчі опрацьовували три версії: побутову, іноземну та опозиційну. Після ХХ з'їзду КПРС до неї додалася сталінсько-чекістська. Остання посилено розроблялася за часів перебудови. Начебто Кіров мав замінити Сталіна на посаді генерального секретаря за результатами голосування на XVII з'їзді партії. Вождь відчув конкуренцію й наказав прибрати суперника. Ця версія, що стала основою для низки художніх творів, підкріпляється тільки спогадами учасників подій тих років, мемуарами чекістів, партійних вождів, низкою непрямих фактів. Ніякого документального підтвердження версія не мала, про що й говорилося в Довідці працівників прокуратури СРСР і слідчого відділу КДБ СРСР від 14 червня 1990 р. Є досить серйозні підстави вважати, що вбивство Кірова було шоком для Сталіна та його оточення. Але вождь сповна використав його для боротьби з «ленінською гвардією» й для початку великого терору. Маховик репресій уже розкручувався, просто після пострілу Ніколаєва він значно збільшив свої оберти й не зупинявся до смерті тирана.
Іноземна версія була пов'язана з неодноразовими відвідуваннями вбивцею Кірова Ніколаєвим німецького консульства в Ленінграді й отриманням ним німецьких марок. Цю валюту він витрачав у магазинах «Торгсину». Сучасному читачеві ця назва ні про що не говорить, а тоді для багатьох радянських людей ці магазини були рятунком від голодної смерті. У голодуючій країні, де діяла жорстка карткова система, були відкриті добре затоварені магазини системи торгівлі з іноземцями - звідси скорочена назва. У цих магазинах товари, не лише продовольчі, продавалися за золото, ювелірні вироби й іноземну валюту. До речі, тоді ніяких інших магазинів у країні не було. Їх відкрили лише після скасування карткової системи в грудні 1934 - січні 1935 року. Відвідував Миколаїв і латвійське консульство, як він заявив слідчим, у справах спадщини. До того ж, його дружина Мільда Драуле була родом з Латвії. Саме латвійський слід на початку слідства посилено розроблявся, але потім від нього відмовилися, німецький слід після двох-трьох допитів Ніколаєва слідство більше не цікавив. Загострювати й без того напружені відносини з Німеччиною Сталіну було невигідно, а Латвія була надто дрібною в його очах державою, щоб на цьому будувати якусь політику. Тим паче що з'явилася можливість перейти до іншої, перспективнішої версії.
З 1 до 6 грудня основною була побутова версія, пов'язана з психічними проблемами Ніколаєва, його виключенням з партії та звільненням з роботи. Хоча в партії він був поновлений, але на роботу так і не влаштувався. Є підстави вважати, що він ревнував свою дружину Мільду до Кірова. Про їхній зв'язок ходили настирливі чутки. У відпустку Кіров і Мільда Драуле йшли в один день, в один день і поверталися. Мільда поїхала у відпустку 1934 р., залишивши на Ніколаєва двох синів семи і трьох років. Становище безробітного його дуже гнобило, не меншими, судячи з усього, були й муки душевні. Дуже можливо, що саме ревнощі й привели його до рішення зробити фатальний постріл 1 грудня. Однак з 6 грудня 1934 р. слідство цілком відкидає побутову версію й переключається на опозиційну. В справі з'являється спочатку ленінградський, а потім і московський зинов'євсько- троцькістський центр. Саме під цим кутом проходили всі подальші судові процеси. Хоч у якийсь момент іноземна й опозиційні лінії перетнулися. На одному з допитів Ніколаєв свідчив, що за допомогою німецького консула хотів зв'язатися з іноземними журналістами, щоб розповісти їм про справжній стан справ у СРСР. При цьому Ніколаєв назвав себе українським письменником і відрекомендувався під вигаданим прізвищем. Ця подія мала продовження в Україні.
СУДИ НЕПРАВІ
В обстановці надзвичайного поспіху 28 грудня 1934 р. у Ленінграді починається закрите засідання Військової колегії Верховного суду СРСР. Головує Ульріх. Він пройде практику й дуже скоро головуватиме на московських процесах Каменєва, Зінов'єва, Бухаріна, Радека та інших сподвижників Леніна.
Суд відбувався відповідно до указу про тероризм. Без адвокатів, лише з прокурором. Судовий фарс та й годі. У другій половині 50-х рр. минулого століття колишні члени судової колегії Матулєвич і Горячев свідчили, що перед початком процесу Ульріх розмовляв із Сталіним, і той сказав: міра покарання мусить бути одна - розстріл. Причому для всіх. Вирок склали заздалегідь у Москві, в Ленінграді його лише зачитали.
Засідання розпочалося 28 грудня о 14.20, а закінчилося 29 грудня близько сьомої годин. Поряд із Ніколаєвим засуджено 13 чоловік. Усім пред'явлене обвинувачення у приналежності до підпільної антирадянської організації, освіченої учасниками троцькістсько-зинов'євської опозиції. Як виходило зі звинувачувального висновку, група доручила Ніколаєву вбити товариша Кірова. У свою чергу, Ніколаєв визнав свою приналежність до «ленінградського центру» та викривав членів «організації», що сиділи поруч із ним. Але інші обвинувачені приналежність до центру та взагалі до антирадянської або опозиційної організації категорично заперечували. Але все це вже не мало жодного значення. Вирок був винесений до початку процесу, всіх чекав розстріл через годину після закінчення судового фарсу.
Печатка невчиненого злочину була на цих людях і їхніх родичах, якщо вони зуміли вижити у вирі чисток і розстрілів 56 х років. Тільки 1990 р. Верховний суд СРСР за протестом генерального прокурора скасував незаконний вирок грудня 1934 р. за відсутністю складу злочину, виправдано 13 осіб, вирок щодо Ніколаєва залишено без зміни. Жодного «ленінградського центру» не було, до стінки поставили невинних людей.
Природно, що вбивство Кірова ознаменувало цілу серію процесів. Усі нескінченні союзи та центри, вигадані НКВС, ставили собі за мету вбивство Кірова. Якщо все це сприймати за чисту монету, то дивно, що він дожив до 1 грудня 1934 р. Убити його повинні були набагато раніше. Безпосередньо у карній справі про вбивство Кірова було п'ять процесів. На другому слухалася справа «московського центру». У ньому проходило 19 чоловік. Головними обвинуваченими були Камєнєв і Зинов'єв. Незважаючи на всі старання слідчих, обидва категорично відкинули обвинувачення у змові з метою вбивства Кірова, хоч і визнали «моральну відповідальність» за це. Зинов'єв був засуджений до десяти років, Камєнєв - до п'яти років ув'язнення. Матеріали цього процесу стали підґрунтям для подальшого суду над ними. Після нього всі ігри було скінчено. Обох засудили та розстріляли 25 серпня 1936 р. Зинов'єв у розстрільному підвалі навколішки благав про пощаду. Камєнєв, що зберіг гідність, сказав: «Встань, Григорію! Невже не бачиш, чого ВІН домагається?». Це був початок кінця ленінської гвардії. Адже нікого ближче за Зинов'єва, за винятком лідера меншовиків Мартова, до Леніна не було.
Третім за рахунком був, власне, не процес. Засідала Особлива нарада. У прискореному порядку вона розглянула справи 77-ми чоловік. Це були не тільки прихильники Камєнєва та Зинов'єва, але й їхні родичі. У чому їх звинувачували, ці люди дізналися в кабінетах слідчих. Після допитів третьої міри всі зізналися в антирадянській діяльності. Результат: табори, заслання, через два роки - розстріл.
У кінці січня 1935 р. Військова колегія Верховного суду судила керівництво НКВС Ленінградської області. Начальник управління Медвідь і його перший заступник Запорожець отримали по три роки ув'язнення. Але сиділи вони не довго і в комфортних умовах. Над ними шефствували високі начальники з рідного відомства. Дещо пізніше їх звільнили та відправили працювати на Далекий Схід. Такі м'які покарання слугували непрямим підтвердженням версії, що вбивство Кірова було здійснено за наказом Сталіна. Генерал НКВС Орлов (Нікольський), що став в 1938 р. неповерненцем, називає Медведя та Запорожця виконавцями вбивства Кірова, а Ніколаєва - сексотом. Незважаючи на низку непрямих ознак, версія чекістської змови не підтверджується. Малі терміни Медведю та Запорожцю, очевидно, пояснюються тим, що вони для чогось були потрібні Сталіну. Після процесів 1936 р. голова НКВС Ягода Господарю був уже не потрібен. Якусь роль у майбутньому процесі повинні були відіграти колишні керівники ленінградського НКВС. Але час показав, що Ягоду вигідніше прилаштувати до «правого центру» разом з Бухаріним, Риковим, Крестінським, Раковським та іншими. Потреба в ленінградцях відпала, і їх без зайвої формальності поставили до стінки.
П'ятий процес також залишився практично невідомим. У Ленінграді 9 березня 1935 р. виїзна сесія Військової колегії Верховного суду засудила дружину Ніколаєва Мільду Драуле, її сестру, чоловіка сестри та інших родичів вбивці до розстрілу. Всіх із однаковим формулюванням: «за сприяння у здійсненні теракту щодо товариша Кірова».
Вже без будь-якої навіть подоби суду за постановою політбюро 663 особи - колишні прихильники Камєнєва та Зинов'єва - було вислано з північної столиці у східні райони Сибіру та Якутію. Ще 325 чоловік, яким навіть у тих умовах нічого поставити у провину не вдалося, було переведено з Ленінграду на роботу до глухої провінції. «Кіровський потік» ставав усе більш повноводним.
На п'яти процесах до розстрілу було засуджено 17 чоловік, тюремного ув'язнення - 76, заслання - 30. За партійною постановою було вислано в загальній кількості 988 чоловік.
Процес над Леонідом Ніколаєвим і учасниками «ленінградського центру» був не першим у тривалій серії, яка завершилася тільки 1953 р. справою Берії та його поплічників. Радянська влада використала юстицію в терористичних цілях з самого початку свого існування. І не треба думати, що ця диявольська думка прийшла в голову саме Сталіну. Ленін - ось істинний натхненник розправ зі своїми противниками за допомогою слухняних судів. І якщо в перших процесах у справі лівих есерів та їхнього лідера Марії Спиридонової після липневого заколоту 1918 р. дотримувалися хоча б якихось норм, то надалі вони були відкинуті як класово чужі. 1922 р. перед судом з'явилися колишні керівники правих есерів, які ще залишилися в Радянській Росії. Щоб створити вигляд об'єктивності, на процес були допущені керівники II Інтернаціоналу. Найавторитетніший із них, затаврований у роботах Леніна, як зрадник справи робітничого класу, голландський соціаліст Вандервельде не дав себе обдурити. Фарсу не вийшло. Довелося вчинити не по-ленінському та зберегти тоді підсудним життя. Деяких вислали за кордон, інших - до Сибіру. Їх усе одно розстріляли, тільки пізніше.
Практика судових процесів удосконалювалася та ставала дедалі витонченішою. «Шахтинська справа», - суд над групою інженерно-технічних працівників у Донбасі відбувався у Москві в травні-липні 1928 р., п'ять чоловік засуджено до розстрілу, решта - до тривалих термінів ув'язнення. Наступним був процес Промпартії в кінці 1930 р., за яким проходив усесвітньо відомий вчений Леонід Рамзін. Навіть після засудження його підручники в СРСР видавалися ще 30 років, і за ними вчилося декілька поколінь радянських теплотехніків. У світі тоді та тривалі роки потім не було більш авторитетного фахівця з парових котлів. Ці два найгучніших процесів ознаменували новий етап у підготовці майбутнього великого терору.
Поки що у Ленінграді ще готували перший процес Ніколаєва та інших, 16 грудня 1934 р. розпочався суд над представниками української інтелігенції. Українські чекісти швидко створюють чергову «контрреволюційну організацію». Їй надається назва «Об'єднання українських нацiоналiстiв». Важко сказати, чому була обрана саме така назва. У наявності бажання слідчих зв'язати представників української інтелігенції з ОУН, яка була створена в 1929 р. у Відні Євгеном Коновальцем. Можливо, слово «організація» було замінено на «об'єднання» просто через незнання. Освітній рівень радянських вождів був невисоким, а багато слідчих НКВС ледве читали і писали.
У справі ОУН проходило 37 чоловік. Усі в минулому учасники національно-визвольного руху. Багато хто вже проходили раніше за аналогічною справою такої ж вигаданої організації - «Української вiйськової органiзацiї». Але тоді їхня черга ще не настала. Об'єднувало всіх підсудних те, що вони були вихідцями з Галичини. Деякі дійсно в свій час працювали в установах УНР або воювали в армії Симона Петлюри, але більшість у минулому були в лавах Червоної армії. У роки громадянської війни вони дотримувалися ортодоксальних комуністичних поглядів, але радянська дійсність дуже швидко розвіяла ілюзії. З кінця 20-х років в Україні починаються гоніння на творчу інтелігенцію, розпускаються письменницькі організації, посилюється цензурний тиск, згортається українізація.
Процес у справі «ОУН» повинен був залякати опозиційну інтелігенцію та партійних функціонерів, що співчували їй. Справа була задумана українським НКВС як самостійна, але у зв'язку з убивством Кірова отримало новий розвиток. До завдань організації було зараховано і планування вбивства ленінградського секретаря. Часу на переписування томів вже не було. Довелося виходити зі становища вже на самому процесі. Благо, судді були людьми «тямущими» й охоче входили у проблеми слідства. Через три дні після початку, 19 грудня 1934 р. (зверніть увагу, процес над безпосереднім убивцею почався тільки через 12 днів) за націоналізм і підготовку вбивства товариша Кірова 28 чоловік було засуджено до розстрілу, справи дев'яти інших підсудних були направлені на додаткове слідство. Серед розстріляних такі видатні українські письменники та діячі культури, як Дмитро Фальківський, Григорій Косинка, Кость Буревій, Олекса Влизько, Іван Крушельницький.
Процес «ОУН» плавно переріс у чергову справу. Цій «підпільній контрреволюційній організації боротьбистів» навіть не вигадали назву. Відчувався брак фантазії. Так і навіщо було собі завдавати клопоту? Українська комуністична партія (боротьбистів) була лівим крилом партії есерів. 1920 р. вона під тиском Леніна саморозпустилася, велика частина її керівництва посіла посади в уряді України. Рядові члени УКП ніколи не користувалися довір'ям у більшовиків. На них дивилися з підозрою. Під час радянсько-польської війни 1920 р. в тилу Червоної армії Дзержинський з сотнями московських чекістів безжалісно розстрілював боротьбистів за вигадану співпрацю з ворогом.
Коли Москва грала в українізацію, її проведення було доручене одному з лідерів боротьбистів Олександру Шумському. Але вже в середині 20-х зростання самосвідомості українців (і, що найстрашніше, цей процес торкнувся значної частини партії), налякав імперську Москву. Шумський і його товариші були звинувачені в націонал-ухильництві та перекладені на незначні посади. Тепер їм «шили» контрреволюцію. Розуміючи всю абсурдність обвинувачень в участі у замаху на Кірова, чекісти обмежилися тільки «співчуттям» ленінградському та московському «центрам». У справі пройшли відомі письменники та літератори, зокрема, Василь Вражливий (Штанько), Григорій Епік, Євген Плужник, Валер'ян Підмогильний. Усіх засудили до заслання на Соловки, розстріляли 1937 року. Навіть згадка про УКП гарантувала контрреволюційну троцькістську діяльність. А наслідок один - розстріл.
Боротьбу з українською інтелігенцією керівна та спрямовуюча сила радянського суспільства не припиняла навіть після кривавих чисток. Через 45 років після процесу «ОУН» 19 грудня 1979 р. у Києві було ухвалено вирок Олесю Берднику, що очолив після арешту Миколи Руденка Українську гельсінкську групу. У порівнянні з 30-ми роками вирок був відносно м'яким. О. Бердник отримав шiсть років колонії суворого режиму і три роки заслання. Того ж дня інший учасник УГГ Юрій Литвин отримав три роки ув'язнення.
Кола по воді після вбивства Кирова розходилися понад 50 років.
