Перш ніж стати Генеральним секретарем ООН, я був азіатським дипломатом. Коли я був міністром закордонних справ Республіки Корея, мій уряд і я виступали за послаблення напруження у відносинах з Північчю. Коли деякі країни світу стали закликати до санкцій і каральних дій, Південна Корея наполягала на продовженні діалогу.
Для цього необхідно як слухати, так і говорити. Це означає дотримуватися принципів, але також і намагатися зрозуміти іншу сторону, якими б нелогічними й безкомпромісними іноді не здавалися її позиції.
Я дотримуюся цього стилю і в ООН. Я вірю в силу дипломатії та співпраці. Я надаю перевагу діалогу перед дебатами чи заявами. Але передусім я прагну досягнення результатів.
Саме цим ми зараз і займаємося в М’янма. Мій спеціальний радник Ібрахім Гамбарі повернувся до Янгону. Його завдання полягає у виконанні ролі чесного посередника в діалозі між урядом і лідерами опозиції, особливо Аунг Сан Су Чжі. Метою є переконати уряд М’янма звільнити всіх затриманих студентів і демонстрантів, вести діалог з опозицією, зробити кроки в напрямку більш демократичного суспільства і повернутися до міжнародної спільноти.
Така дипломатія не буває швидкою чи легкою. Вона рідко викликає оплески й часто не подає видимих ознак прогресу. Це кропітка закулісна робота, що не впадає в очі. Робота, що складається з телефонних дзвінків з метою переконати світових лідерів зробити певні дії. Це симфонія — іноді не дуже гармонійна — маленьких кроків, які, як ми сподіваємося, можуть призвести до чогось більшого.
Не можна нічого очікувати. Можна тільки продовжувати старатися, продовжувати наполягати. Може спрацювати, а може й ні. Потім треба спробувати ще раз, іншим шляхом, намагаючись увесь цей час досягнути невеличкого поступу, який може дозволити зробити наступний крок.
Ми підійшли до цього етапу в Дарфурі. Я витратив сотні годин, працюючи за закритими дверима з різними сторонами в конфлікті — суданським урядом, лідерами повстанців, сусідніми країнами й партнерами в Африканському Союзі. Паралельно ми працюємо над однією з найскладніших миротворчих операцій у нашій історії, направленою на захист і забезпечення харчами сотень тисяч внутрішньо переміщених людей, і спонсоруємо складні мирні переговори в Лівії.
Але незважаючи на те, що я дотримуюся своєї «азіатської» моделі дипломатії, іноді буває дуже самотньо бути азіатом за дипломатичним круглим столом міжнародної спільноти.
Ми, азіати, населяємо найбільший і найбільш густонаселений у світі континент з найбільш зростаючими в світі економіками. Ми маємо багату історію й стародавню культуру. Однак наша роль у міжнародних відносинах набагато менша, ніж вона могла б і повинна бути.
Внесок Азії в ООН, хоч і значний, міг би бути більшим. Її гуманітарна допомога, ввічливо говорячи, могла б бути щедрішою. Ми є єдиним континентом, не охопленим ідеями регіональної інтеграції й єдиного ринку.
Країни Латинської та Північної Америки мріють про створення зони вільної торгівлі. Європейці говорять про будівництво Об’єднаних держав Європи. Африканський Союз прагне стати Об’єднаними державами Африки. Так чому ж не Об’єднані держави Азії?
Існує безліч причин того, чому Азія відрізняється від інших континентів: історія, культурне різноманіття, невирішені територіальні та політичні диспути, відсутність досвіду багатосторонніх дій і домінування одного чи двох центрів влади. Але головна причина полягає в тому, що ми просто не намагалися розв’язати цi проблеми.
Азія не віддає собі належного. Як азіатський Генеральний секретар я сподіваюся, що це зміниться. Я прагну бачити більш інтегровану Азію, що бере більшу участь у міжнародних справах.
Особливо очікую великих справ від своїх співвітчизників корейців — дивовижних людей, які нарешті знайшли себе. Я сподіваюся, що Корея візьме на себе більше відповідальності в міжнародних питаннях відповідно до її зростаючого економічного впливу — особливо в сфері розвитку, що є одним із трьох стовпів статуту ООН. Корейці повинні вийти з тіні, голосніше заявити про себе й робити більше, і це повинно початися з більш щедрої офіційної допомоги розвиткові.
Корейці вже продемонстрували свою схильність до багатосторонньої дипломатії та розв’язання проблем своєю участю в шестисторонніх переговорах. Сьогодні вони й азіати загалом повинні скерувати свої вміння та свій успіх на розв’язання найбільш нагальних глобальних проблем.
Це не тільки мої сподівання — це обов’язок Азії.
