«День» уже висвітлював раніше проблеми довкола Бібліотеки української літератури в Москві. Зокрема, 21 листопада газета писала про знищення газетних фондів бібліотеки. За повідомленнями громадської організації «Українці Москви», замість старих кадрів на посади приходять потрібні московськiй владі люди. Засновник Бібліотеки заявляв про методичне руйнування цієї культурної установи мерією російської столиці. Чи справді це так? Як ставиться до ситуації російська влада та що може зробити українська? Чи підтримує влада Росії розвиток українських культурних закладів — чи навпаки, чинить перешкоди? Про це — «Дню» в ексклюзивному інтерв’ю Надзвичайного та Повноважного Посла України в РФ Олега ДЬОМІНА.
— Ще до відкриття нового приміщення, коли Бібліотека працювала як відділ однієї з районних бібліотек Москви, склався колектив однодумців. Очолювала його людина, яка добре орієнтувалася в українському літературному процесі, активістка української діаспори і фахівець бібліотечної справи Валентина Слюсарчук. Та, на жаль, під тиском обставин вона змушена була залишити посаду директора. Слідом за нею пішли й деякі співробітники.
А що стосується згаданого вами засновника Бібліотеки Юрія Кононенка, то новий керівник Бібліотеки Наталія Шаріна дійсно не продовжила трудову угоду з ним.
— Прес-служба регіональної громадської організації «Українці Москви» стверджує: «Новим директором бібліотеки призначили свою людину, без будь-якого знання української літератури, не згадуючи вже про володіння українською мовою». Прокоментуйте, будь ласка.
— Однозначно стверджувати, що Наталія Шаріна зовсім не знайома з українською літературою, було б неправдою. Та й як, навіть у Росії, не знати творчості Тараса Шевченка, Лесі Українки чи Миколи Гоголя? Можливо, вона не надто глибоко орієнтується в сучасній українській літературі, в українській періодиці. Однак у бібліотечній справі вона не новачок, має багаторічний досвід роботи, недарма ж після її приходу кількість читачів Бібліотеки збільшилася майже удвічі. Також започатковані нові форми роботи, які привертають нових і нових відвідувачів цього осередку культури. А що стосується знання мови, то дійсно, Наталія Григорівна ніколи не мешкала в Україні, але як стало мені відомо, зараз вона відвідує курси української.
— Чи правда, що Бібліотека української літератури є єдиною українською бібліотекою в Росії?
— Дійсно, Бібліотека української літератури — це єдиний у Російській Федерації російський державний заклад культури. Це — єдина загальнодоступна спеціалізована бібліотека, мета якої — знайомити читачів з літературою та іншими документами українською, російською та іншими мовами, з літературою про історію, політику, культуру України. Хоча при цьому треба наголосити, що серед етнічних груп Росії українці за чисельністю посідають третє місце після росіян та татар. Їх налічується 2,9 млн. осіб, або понад 2% від усього населення.
— Яким чином відбувається фінансування Бібліотеки? Чи має українська сторона вплив на її роботу?
— Бібліотека збудована, оснащена і повністю фінансується з бюджету уряду Москви. Україна і посольство, в свою чергу, із самого початку створення Бібліотеки надавали великого значення цьому центру культури і всіляко сприяли наповненню її фондів новинками українського книговидання і технічному забезпеченню, організації і проведенню літературних та культурно-художніх заходів тощо. Оскільки бібліотека є муніципальним закладом культури, кадрові питання належать до компетенції її керівництва. І посольство не має жодних важелів впливу на ці процеси.
У приміщенні Бібліотеки проводиться чимало цікавих і змістовних заходів, які відвідують члени української громади Москви та інших регіонів Росії.
— Як би ви оцінили підтримку (перешкоди) з боку російської влади розвитку української культури в Росії?
— Я не став би стверджувати, що російська влада перешкоджає розвитку української культури в Росії. Навіть факт відкриття Бібліотеки української літератури свідчить про підтримку владою ініціативи українських громадських організацій Москви. Нині розглядається ще одна серйозна ініціатива української культурної громадськості столиці — створення муніципальної хорової капели «Славутич».
Співпраця влади і українських культурно-національних об’єднань доволі конструктивно розвивається в окремих регіонах РФ. Варто згадати Сургут, Башкортостан, Комі, Карелію, Краснодарський край, де силами діаспори та за підтримки місцевих органів влади досить успішно розвивається українська культура.
Але враховуючи чисельність українців Росії, які проживають майже в усіх регіонах Росії, тих заходів, що здійснюються силами нашої громади сьогодні, звичайно ж, замало. Варто також додати, що багато років українська громадськість порушує питання перед федеральними органами влади Росії про запровадження в РФ державної програми розвитку української культури. Така програма дала б можливість послідовно забезпечувати основні культурно-освітні потреби російських українців. Та, на жаль, ця справа не рухається.
З іншого боку, як посол України в Російській Федерації я відчуваю значну диспропорцію в культурно-мистецьких обмінах між Україною і Росією. Загалом, останнім часом реально відчувається зменшення присутності української культури в РФ: театрально-концертних гастролей, виставок, поширення друкованих видань, кіно тощо. Хоча це питання не лише до російської влади, а, швидше, до української. Відповідним українським відомствам необхідно було б давно розробити i узгодити з російськими партнерами плани гастрольних, концертних виступів, кінофестивалів, виставок українських митців у РФ. Реалізація цих заходів на державному рівні, безумовно, сприяла б кращому представленню української культури і мистецтва в Росії.
