Відлунали полум’яні промови українських політиків і державних мужів до чергових роковин пам’яті жертв Голодомору, і про найбільшу трагедію в історії людства, яка зробила Україну безперспективною в усіх відношеннях країною, забули до наступної осені. Щоправда, наступного року ті пустопорожні «полум’яні промови» звучатимуть дещо частіше, виходячи з дати сумного ювілею.
Вже тільки таке формальне ставлення до української катастрофи свідчить про те, що наше суспільство важко хворе, передусім у морально-етичному аспекті, що й робить його, за визначенням Мейса, постгеноцидним. Ось лише кілька прикладів, що свідчать про те, що Україна — унікальна країна щодо відстоювання своїх національних інтересів у питаннях зовнішньої та внутрішньої політики.
«Газова трагедія» у Дніпропетровську продемонструвала всім нам, що інтереси російського капіталу в Україні для наших держмужів мають трохи більший пріоритет, аніж безпека власних громадян. Пояснити це нічим іншим неможливо, крім як тим, що деякі члени чинного уряду пов’язані корупційними зобов’язаннями з російськими бізнесменами, що володіють «Дніпрогазом».
Важко собі уявити, що десь у світі існує ще якась така країна, яка відбивається від претензій іншої країни на матеріальну компенсацію за те, що нафтовий танкер і суховантаж із сіркою тієї «скривдженої» країни на багато років уперед забруднили курортне узбережжя «країни-винуватиці». Висновок із цього маразму можна зробити лише один: та країна, яка насмілюється пред’являти подібні претензії, чудово розуміє, що має справу з не зовсім адекватним у плані міжнародного права партнером. А от сам цей «партнер», навпаки, вважає себе цілком адекватним, оскільки для нього головним висновком із цієї екологічної катастрофи є лише розуміння того, що морський кордон з нахабним сусідом усе-таки необхідний.
Неможливо собі уявити, що найбільш рейтингове політичне телешоу в будь-якій іншій країні, крім нашої, вів би громадянин іншої країни. А в Україні вже сама постановка цього питання виглядає крамольною, що посягає на святая-святих демократії, — свободу слова.
У результаті цей іноземець із програми в програму підкреслює (стабілізує) під різними тематичними приводами розділення телеаудиторії всієї України на ментальному рівні до телячого захоплення дуже багатьох наших політиків усіх кольорів і відтінків.
Справа дійшла до того, що цей заморський телеоракул (до речі, він чудово розуміє, що має справу з травмованим геноцидом народом) запропонував у телеефірі нашому політичному й інтелектуальному бомонду визначитися з нашими національними героями за вельми сумнівним, виходячи з демократичних цінностей, критерієм: крові, землі й мови.
І наш «бомонд» клюнув на цю провокацію, гаряче доводячи, який із цих критеріїв є головним. Єдиним із присутніх у телестудії гостей, що відчув недобре, був, хоч як це дивно, лідер КПУ — Петро Симоненко.
Але ні він, ні будь-хто інший з гостей, як виявилося, не знають, що головною і визначальною ознакою приналежності до тієї чи іншої нації в людини є її ментальність, або душа, якщо хочете. Саме її як зв’язку поколінь мав на увазі наш великий Кобзар, коли говорив про єдність «і мертвих, і живих, і ненароджених».
Саме виходячи з цієї єдності американець Джеймс Мейс сказав, звертаючись до українців: «Ваші мертві вибрали мене» і зробив значно більший внесок в осмислення трагічних наслідків Голодомору для України, ніж усі наші історики, політологи й соціологи, разом узяті.
Але в тому телешоу ніхто з наших провідних політиків (окрім Юрія Луценка, котрий невпевнено вимовив «Мейсон») та інтелектуалів ні разу (!) навіть не вимовив ім’я Джеймса Мейса. Це не що інше, як найкраще підтвердження діагнозу цього великого українця нашому суспільству — постгеноцидне.
І нарешті, трагедія на шахті в Донецьку. Вона вже третя на цій шахті за останні вісім років. Загалом там загинуло близько двохсот (!) гірників. У таких країнах, як Польща, Німеччина й Англія (до ліквідації її вугільної галузі), після двох трагедій поспіль цю шахту було б напевно закрито, і третьої, найбільш масштабної, трагедії, що забрала життя ста шахтарів, там би просто вже не було.
Зовсім інакше все відбувається в цьому випадку в постгеноцидній Україні. Замість постановки питання про негайне закриття шахти-вбивці й Президент України, й лідер незалежної профспілки гірників в один голос заспівали оди керівництву шахти за його… відповідальне ставлення до питань безпеки на цьому підприємстві. Невже ці два лідери не розуміють, що така їхня політично кон’юнктурна позиція змушує розсудливих людей замислитися вже про їхній моральний рівень як такий. Або вони все ж розраховують на те, що в Україні вражені постгеноцидним синдромом усі її громадяни, без винятку?
