В особливо важких і складних випадках, що потрібно від будь- якого журналіста (письменника) — привернути увагу громадськості... На початку 30-х років минулого червоного кривавого сторіччя у СТОП (Соловецький табір особливого призначення) привезли О. М. Горького. Дивився він там тільки туди, куди йому вказували, розмовляв із чекістами, вирядженими в новісіньке арештантське обмундирування, заходив у казарми вохровців, замаскованi під помешкання арештантів. І нічого не побачив, не почув, не відчув навіть... А пускав скрізь сльозу, розчулювався лише від людей, котрі присвятили себе «гуманній місії перевиховання працею заблудлого ошмаття капіталізму» (зі спогадів О. Волкова «Занурення у пітьму»). А поряд, у кількох сотнях метрів звідти, озвірілі наглядачі били навідмаш палицями виснажених штрафників — польських ксьондзів (на них вивозили з лісу дрова). І це не раз повториться згодом. Олексій Толстой, Панфьоров, Зощенко, Нікулін, Шкловський їздитимуть по Біломорканалам (та іншим «ударним комсомольським будівництвам»). І ці «потьомкінські села» тільки вихвалятимуть, вихвалятимуть, вихвалятимуть... Звичайно, завжди необхідне внутрішнє зусилля, щоб не підкоритися загальноприйнятому. І тут завжди вибір: або ти отримуєш нагороду вже сьогодні (й нічого не бачиш, не чуєш, не відчуваєш) — або все ж починаєш жити повнокровним, живим життям, а будь-яку нагороду доручаєш (залишаєш) лише вічності. Адже вона також судить і виносить свої вироки...
Пані Пахльовська — пані Пахльовська... Зрозумійте, нарешті, що ніколи й ніде не можна назавжди відстояти (відсидіти, відлежати) свою гідність, ніколи й ніде не можна відвоювати (дозволити) собі просто жити (див. «День» №189 від 2.11.2007 р.). Ви вважаєте нинішню Європу зразком демократії, а нинішню Росію зразком тоталітаризму? Але хіба якась реальність колись співпадала з нашими уявленнями про неї? Бачте, я пишу «нашими» тому лише, що я ж так само, як і ви, — дитя покоління розбитого, розтрощеного й розбещеного страшною і вбивчою пропагандою радянською. А вона ж була (й лишається!) дуже і дуже місницькою. Тобто вона скрізь і всюди сповіщала, що тут у нас усе лиш найкраще, а там, за кордоном (завісою) хіба щось може мати якийсь сенс? Зараз усе змінилося, але ж не за суттю (значенням) — тільки просто навпаки, навиворіт: там (у зарубіжжі) все тільки добре і чудово, а тут і зараз — все мерзенно й огидно. Ну не лежить душа до такої спрощуваності та «ясності», пробачте. Думаю, про сенс життя (і постійно!) треба думати і в благословенних Італіях, Швейцаріях і, звичайно ж, у втрачених (у сенсі «демократії») Росіях і Північних Кореях. А решта хіба має де-небудь і колись якесь значення?
P.S. Звичайно, демократія — це не євро і не долар. І не карбованець навіть. Демократія завжди була й лишається синонімом свободи. Ось чому і втекти до неї (свободи) ніколи і ніде назавжди неможливо. Вона спочатку і назавжди властива будь-якій людині. Поки вона сама повнокровно живе, а не просто існує!
