Сьогодні бродила лісом, дивлячись у небо, бо з тяжких гілок високих, похилених від стихії, сосен весь час падали тонни снігу й можна було отримати по голові. Тому годину дивилася в ясне небо, звідки кожну мить могла звалитися небезпека, і страшенно скучала за Україною. Не смійтеся з мене, але мені її надзвичайно бракувало ось тут, у самому її центрі, в Пущанському лісі. Озеро вже, як належить, замерзло, та біля берега завбачливо лишило трохи теплої води, й там плавало штук сорок качок, що нікуди цієї зими не полетіли. Так було й минулої зими — це, як я впевнена, якісь мої друзі, що нікуди не здіймаються звідси в теплі краї. Бо сподіваються на чудо. Принаймні крякали мені радісно у відповідь на ці думки, хоч, здається, ми з качками не мали досі спільної мови. Втім, може, це українська.
Мій друг поставив мені, щоб розважити, Кріса Корнелла. Що той американець міг би знати про мою гризоту? Однак мені з Корнеллом було про що разом подумати в моєму сумі за Україною. Він сидів у джинсах з гітарою і співав тим чудовим чоловічим голосом, що я люблю. Співав про кохання й життя. А я думала про те саме. Але чому я маю думати про це англійською? Чому, щоб розважити свій сум, нема що поставити свого? Щоби так сидіти й слухати свого хлопця у джинсах і з гітарою, що співав би таким чудовим чоловічим голосом — чесну, чисту й справжню музику? Крісе, аби ти знав, як тут це бувало! Аби ти тільки міг збагнути цю таїну... Хіба стрінемося. І я покажу тобі дещо, ти, напевно, зрозумієш. Найперше я познайомлю тебе з тим моїм другом. Він зі Львова, але почав говорити по-українськи лише років із десять тому, коли ми з ним познайомилися. Він сьогодні, поки чекав мене, — як завжди, коли я запізнювалася на дві години до нього на зустріч — провів цей час, гріючись у книгарні біля Могилянської академії. І, в принципі, не лаявся вже, коли я нарешті приїхала. Бо був щасливий практично тим моїм качиним щастям на озері, про яке я тут уже казала. Він каже, що скупив би всю книгарню, аби тільки виправдати своє таке довге там перебування. А він не міг звідти піти, бо скучав за Україною. Там вона матеріалізувалася для нього так — дівчатка-студентки бродили між стелажами й говорили по телефону українською. Нічого особливого. Наприклад: «Пішли покуримо». Або: «Я в книгарні. А ти?». І це для нього звучало, як музика. Найдивовижніше — що це звучало просто так, не по телевізору, не спеціально для шановної публіки, виконуючи вимогу про державну мову, а просто — в Києві, в магазині. Ходили й щебетали по телефону українські дівчата.
Правда, Крісе, тут все ж було одне, чого ти не знаєш. Справа в тім, що, як правило, такого в житті не буває — в Києві, в магазині. Просто ця книгарня — біля Могилянки, і це були саме могилянські студентки в такій кількості. Вони саме такі. А взагалі, щоб таке побачити, то, звісно, треба доброго продюсера, щоби назбирав масовку. Жити в Києві і скучати за Україною — ось тобі прикол. Ходити містом і гостро бачити окремих своїх — як замаскованих під киян прибульців. От, наприклад, зайшла в дуже сучасний офіс свого колеги. А він, не чекавши, що я зайду, сидів не за столом з комп’ютером, а на різьбленій скрині, вкритій українським рушником, і думав про щось, і так вийшло, що біля нього висіла картина з козаком Мамаєм. Він не зрозумів, чого я засміялася, і закликав секретарку, щоби дала кави. І, власне, нічого такого не сталося — випила кави, поговорили, пішла.
Це також мені нагадало недавню зустріч із російськомовним хлопцем у кав’ярні, що так легко щебетав по-українськи, думаю, принципово — зі мною, бо це щось для нього особисто означало. Може, бунт якийсь. Якийсь дуже симпатичний для мене бунт. І хоч як би він там у своїх філософських заворотах не задирався — мені дуже подобалося все, що він говорив моєю мовою.
Це також мені запам’яталося, як розмова з тим моїм другом, що поставив мені тебе, Корнелле. Він казав, що по всій книгарні шукав, милуючись на україномовних студенток, книжки тих людей, чиї слова треба би було чути людям. І фіг, каже, знайшов. Там був, правда, Любко Дереш. І ще хтось. А де Неборак? Ви пам’ятаєте його? І де він? Напевне, викладає львівським студентам, і йому таке життя підходить. А що робити без нього нам? А де Василь Герасим’юк? Чому його не показують по телевізору, а в газетах немає його статей? Мабуть, йому особисто це не треба. Він сидить на вершині своєї Говерли чи своєї гори Піп Іван, і ми йому не треба. А Кость Москалець десь обіймає свою самотність у селі, де росте достатньо картоплі, щоби прогодувати схимника- поета, а поодинокі друзі закинуть колись пачку чаю — та й далі поїдуть. А до речі, чи пам’ятаєте — хто це, Кость Москалець? Був у мене диск його — і я його слухала, Крісе, замість тебе, коли хотілося чесної чистої музики. Та хтось прийшов і сів був на нього ненароком. От диска й нема. Костя — теж. Він взагалі кілька років тому спалив усі книжки зі своїми віршами. І ми ще це знімали — мовляв, навіщо вірші, як їх ніхто не читає?! Глядачі тоді якось не дуже переживали. А от тепер ходиш тут і скучаєш за Україною. А вони десь там позаривалися в піски своїх добровільних пустель, у стіни своїх скитів. І не ходять тут більше.
А що робити тим, кому вони треба? Чи чесно вимагати від них, носіїв чистої й чесної музики, щоби вони ще й страждали — ходячи між нами й говорячи по-справжньому, по-українськи? Бог дав їм уже одне страждання — талант, а тут ще ми. Може, я неправа, але передайте їм, схимникам, якщо хто їх бачить, — вас тут треба! Людям треба вас бачити й чути. Щоби не завмирати стовпом на годину від замилування через якесь «Я в книгарні, а ти?».
Я скучаю за Україною безмежно. Вона зараз укривається снігами, й ті падають на голови самотніх її спостерігачів, що бродять лісом і говорять із качками. Але люди, що люблять це так само, як я, будь-ласка, виходьте зі своїх окопів і схронів — поговоріть із своїм народом.
Це був приспів.
Корнелле, ти вже ошизів від того, що тут від мене почув. На лиху годину заспівав мені про кохання і життя. Співай давай. Треба більше на світі чистої й чесної музики. Вона повертає до життя, на її звук повиходять усі, хто почує своїх. І ми з качками поплаваємо ще в тому незамерзлому озері.
