Чи є життя на Марсі? Питання риторичне. Чи з’явиться колись життя на тій планеті? Я майже впевнена в цьому. А також я впевнена в тому, що першими переселенцями туди були би не американці і не німці, і навіть не китайці, а саме українці. Тому що втікачі. Тому що завжди бігли і біжать світ за очі від нестерпного життя. Вони бігтимуть й далі, поки світова історія не зітре поняття «Україна» й усі похідні від нього зі своїх сторінок. Чи ні?..
Політика, політики, політичний, політологія… Ці слова продовжують визначати кожнісінький прожитий нами, українцями, день нашої, української, історії. Конфлікти в уряді, конфлікти в партії, конфлікти з Росією… Вибори, перевороти, революції, перевибори, вступи та не-вступи, домовленості, зміни до законів, двомовність… Дивним є наступне: новини я більше не дивлюся, радіо більше я не слухаю, періодичну пресу більше не читаю — набридло, втомилась, не можу, — проте ці слова кожного дня прориваються до моєї свідомості якимось вельми дивним чином! Ну звісно, ми ж усі спілкуємося одне з одним. Навкруги мене всі надзвичайно заклопотані економічним та політичним становищем країни, усі жваво обговорюють чергові сутички у Верховній Раді, вкотре бажають усіх благ Київському міському голові (на його благословенну голову) та сперечаються щодо введення чи невведення другої державної мови.
Усе було б добре, якби не було так погано. Насправді все значно гірше й небезпечніше (боюся навіть пошепки вимовити — безнадійніше). Той, хто насправді керує нашою з вами державою, користується простим, але точним і дієвим психологічним прийомом: відвертає увагу від головного, накидаючи десятки й сотні дрібних, незначних проблем, які чим далі, тим більше відволікають увагу від суті. А суть в наступному: з кожним днем в Україні вмирають тисячі людей. Сотні дітей покинуті напризволяще. Стільки ж народжуються ВІЛ-інфікованими. Зростає чисельність хворих на туберкульоз. Все більше й більше українців лишають сім’ї й від’їжджають на заробітки. Виникає логічне запитання: хто лишиться тут через п’ять-десять років, і якщо хтось-таки лишиться, то до якої нації ці «хтось» належатимуть?!.
Отже, «Маньчжурський вісник», «Українське життя», «На Далекому Сході», «Шанхайська громада». Це були тижневики українською мовою, що виходили в Китаї в першій половині ХХ століття. Їх видавали українські емігранти, які, полишивши рідний край, не склали рук, не побоялися близького сусідства СРСР, а цілеспрямовано збагачували культурне надбання української нації. Починаючи з 1932 року, «Маньчжурський вісник» безперестанку відстоював ідеї самостійності, соборності України, намагався протистояти впливам як українського політичного середовища, так і іноземних. Здогадалися, чим скінчилося це «змагання»? Я дещо уточню: 1937 року вийшов останній, 199 й випуск тижневика. 200-йне одержав дозволу від цензури.
Або візьмемо для прикладу «На Далекому Сході», двотижневик. 1937 року в місті Ціндао вийшли чотири номери газети, засновники якої сконцентрували зусилля на критиці діяльності Української Національної Колонії — «центру об’єднання українців Маньчжурії», управління, що його було призначено японською військовою місією в м. Харбін. Результатом того всього було вигнання українців в 1949 році китайською армією як з Маньчжурії, так і з інших міст: Шанхая, Тьянцзіна, Ціндао. Боротьба скінчилася нашою поразкою. Нащадки тих українців, що якимось дивом лишилися в Китаї, асимілювалися та інтегрувалися в суспільне життя цієї країни.
До чого це все — поясню. Зараз я — студентка університету, за спеціальністю філолог, вивчаю китайську мову. Спілкуючись зі студентами свого університету та інших ВНЗ, простежила дуже небезпечну тенденцію: молоді люди вчать іноземну мову з тією метою, щоб по закінченні навчання виїхати з України і побудувати своє життя деінде. В Китаї, Японії, Кореї, Туреччині, арабських країнах, в Америці, Австралії, Польщі, Росії, Канаді, Італії — скрізь, але не в Україні. Чому? Тому що відсутні умови для існування. Немає простору для життя.
Ви скажете — це радикальна заява? Насправді наш максималізм є рушійною силою найризикованіших і найнесподіваніших рішень. І все склалося б чудово, якби в моїй свідомості не зринав той приклад українців у Китаї. Справа в тому, що де б ми не жили — ми постійно перебуваємо у стані боротьби; куди би ми не втекли — нас рано чи пізно намагатимуться витіснити, асимілювати, перекреслити.
ХТО ЗА ЦЕ ВІДПОВІДАЛЬНИЙ? Чи є спосіб зупинити цю ентропію? Чи є в країні сили, здатні усвідомити: НЕМАЄ МАЙБУТНЬОГО В КРАЇНІ, ДЕ У МАЙБУТНЄ НЕ ВІРИТЬ МОЛОДЬ?!
За декілька годин написання цієї статті десятки українців остаточно вирішили виїхати за кордон. Один чоловік сказав мені: «Ви — філолог. Ви — генофонд нації».
Отож знову виникає логічне запитання: чи дозволять мені стати генофондом тієї нації, до якої я належу?
Чи я приречена розчинитися примарою української культури в бездонних глибинах ще й досі незвіданої культури Далекого Сходу?
