17 жовтня у книгарні «Смолоскип» спільно з аспірантсько-магістерським семінаром кафедри філології Національного університету «Києво-Могилянська академія» було проведено обговорення книжки Леоніда Плюща «Його таємниця, або «Прекрасна ложа» Хвильового» (вид. «Факт», 2006).
За словами самого Леоніда Плюща, його книжка про Хвильового є деякою мірою провокацією, що має на меті показати іншого Хвильового. Хвильового не як носія національної ідеї чи революційної деструкції, а як члена теософської ложі, який духовно існує в просторі ідей Платона, Філона, Сковороди і Штайнера.
Жанр книжки визначити складно — вона поєднує асоціативність художнього тексту, методологічну багатогранність наукової монографії й інтуїтивні підходи алхімічного трактату. Метод сходження у глибини тексту, який застосовує Леонід Плющ, неможливо звести до певного обмеженого інструментарію — поряд із впливами М. Бахтіна, тартуської структуралістської школи (т. зв. московська група — В. Іванов, В. Топоров, Б. Успенський) вчуваються відлуння кабалістичної містики. Зважуючись на сміливий крок — застосування містичного підходу в науковому тексті — Леонід Плющ вивільняє «потужний евристичний потенціал», адже, за словами Дмитра Дроздовського, «містика — це завше шлях позараціональний, а тому він знімає будь- які можливі претензії до тексту, бо всі претензії — продукт каталогізації емоційно-вольових стихій свідомості. Містика не визнає примату мозку, а працює зі сферами ефемерними, тонкими планами еманації вищого змісту».
Авторові притаманний нелінійний спосіб думання, закони евклідової геометрії не діють у просторі його тексту. Дослідження не є ниткою Аріадни, прямою і однозначною, що приведе читача до єдино можливого прочитання істини, а швидше плетивом версій, яке слід розшифрувати читачеві, — й саме у бринінні асоціацій, викликаних ними, читач і наблизиться до істини, багатоголосої та нечітко окресленої. Для Леоніда Плюща при дослідженні світу письменника необхідно «спробувати вгризтися в його текст настільки, щоб бачити світ його очима». Відбувається стирання кордонів між знаком і позначуваним, об’єктом і суб’єктом, між текстом... і дослідником, адже дослідник при творчому прочитанні тексту заново творить недомовлене автором, стає співтворцем недоказаних смислів. «Провокативна» книжка про Хвильового побачила світ майже водночас із іншою неоднозначно трактованою працею — «Notre Dame d’Ukraine: Леся Українка в конфлікті міфологій» Оксани Забужко. На думку проф. Віри Агєєвої, такий збіг зовсім не випадковий — він свідчить, що вже настав час глибших студій із літератури українського модернізму, які б не лише визначали стильові особливості течій і авторів, не лише впливи і запозичення з інших літератур, а й занурювалися у приховане русло релігійних пошуків тогочасних митців.
І навіть не дуже важливо, чи зможуть такі праці відповісти на всі запитання і заповнити всі лакуни. Головне, що образи митців, які відклалися у свідомості суспільства, позбавляться десятилітніх нашарувань різних ідеологій і стереотипів. Показовою (але й дивною водночас) є думка Леоніда Плюща про працю Оксани Забужко: «Важливі не ті відповіді, які вона дала на запитання. Велике значення мають ті білі плями, на які вона вказала».
Якщо вже про це, то так, книжка в Оксани Забужко вийшла прецікава. Українським феноменом світового рівня є Леся Українка, а отже, тому й цікавим видається бачення Лесі Українки сьогодні, в «оптиці» Оксани Забужко, яка презентує своє прочитання як «дисидентську альтернативу» колоніальному самовідчуттю культури. «Тим захопливішим завданням для сучасного історика української культури видається якраз договорити недоговорене, проявити недопроявлене, розглянувши ту чи іншу дисидентську альтернативу колоніальному «мейнстрімові» таки в питомих для неї самої, а не в накинутих їй — чи то колоніальним «мейнстрімом», чи імперською накривкою...» (цитую з самого фоліанта «Notre Dame d’Ukraine»). О. Забужко прагне діагностувати суспільство, вказати на складові гуманітарної катастрофи: «За минулі сім років масштаб національної гуманітарної кризи сягнув розмірів воістину пантаґрюелівських, так що на сьогодні ніхто вже не ризикне назвати нас культурною нацією (та й як може претендувати на такий титул країна, що випускає менше одної книжки на душу населення річно?)». Тільки чи все вдається. Викликає незгоду в цій книжці багато разів розтиражована теза «народництва» шістдесятників, вбачання «радянськости» в їхній категорії «народу». І тут теж ми перебуваємо в дивному літературознавстві, де кожен дослідник вживає терміни, як йому заманеться. З соціо- культурної точки зору поняття «народ» в часи Лесі Українки і в часи шістдесятників — це абсолютно різні речі. В часи Лесі Українки існувала дихотомія «народу» і «аристократії», чи то пак, «шляхетської» (може, також і «дворянської»?) культури — і культури народної. Влізання на трон по драбині (а саме так можна охарактеризувати нову книжку Забужко) — річ смішна, але й сумна водночас. Приватизація генія. Зрештою, в країні, де кожен черговий керівник може приватизувати цілу державу, цілком логічно можна писали про «власних» «гришок», «тарасів», «лесьок»... Безапеляційність афективних висновків у науковій праці не йде на користь самому дослідженню. Просто величезний «Notre Dame d’Ukraine» — книжка, замислена як собор української ідеї в іпостасі кодексу шляхетства й гідності Лесі Українки, — ризикує розвалитися на фрагменти розрізнених архітектонічних елементів, які разом не складають єдиної будови. Хіба цього не бачить Леонід Плющ? Чи, може, так бачити йому не дозволено, адже за спиною — всевидюще око директора видавництва «Факт», який дозволяє про своїх «питомцев» писати або позитивно, або не писати?
Але ж і Леонід Плющ, і пан Фінкельштейн прекрасно знають про вірші юної й неопереної Оксани Стефанівни, яка тепер так гордо проїжджає танками по українському шістдесятництву. Ще 1985 року, в ті часи, коли в Партію мало хто вірив, у збірці «Травневий іній» пані Забужко гордо пишалася своєю партійною належністю (цитую за статтею Д. Дроздовського, журнал «Всесвіт», № 7—8 за цей рік): Щось змінилось в житті у мене… Розцвітають дощі сніжнопінно, І Земля по орбіті зеленій, Розпашіла, пружинить невпинно. Щось змінилося… Привітали. (Від громів співали шибки!) В потьмянілій од зливи залі Нам вручав секретар квитки.
Чорний хлопчик в штанах на виріст
Гнівно зводить цупкий кулачок…
Комсомольська моя зрілість,
Мій палючо-червоний квиток!
ТРИ РЕПЛІКИ ДЛЯ «Дня»
— Чи є припустимі межі політичної інтерпретації текстів Хвильового?
— Хвильового потрібно розглядати у всіх аспектах — і в політичному теж. Але зосереджуючись лише на його політичних поглядах, ми не зрозуміємо письменникової душі.
— Яким чином релігійні шукання Хвильового можуть допомогти сьогоденній українській інтелігенції?
— Як глибоко релігійна людина, я завжди вважаю, що за зовнішніми політичними процесами стоять духовні процеси, духовне підґрунтя. І сьогоднішні події теж повинні прочитуватися духовно — їхня суть тоді стане зрозумілішою.
— Пане Леоніде, на вашу думку, чи справді помаранчева революція знаменувала кардинальні зміни у свідомості українців — чи вона була лише театралізованим поверховим дійством?
— Ні, це не театр, це карнавал у філософському сенсі цього слова. Будь- яке явище людського життя має глибоке релігійне підґрунтя. Карнавал — це відмова людини жити чимось законним і усталеним, звільнення, переформація людського життя. З карнавалу людина повертається звільненою. Оранжева революція — це з’ява нації, але в ширшому, не лише етнічному сенсі. І навіть те, що керівники виявились негідними, не знімає молодість народу.
