Регуляторна політика в Україні досі базується на необхідності створення однакових, рівнонапруженних регуляторних правил для всіх без винятку видів економічної діяльності. Зокрема, нею передбачається впровадження та неухильне дотримання принципу рівнодоступності підприємців до ресурсів, включаючи й послуги держави. Такий підхід є, на перший погляд, для нашої країни загальновизнаним і принципово вірним. Більше того, вкрай бажано аби він наполегливо, послідовно і прозоро впроваджувався в життя.
Та все ж такий підхід не враховує реалії світової економіки. Річ у тім, що ринково розвинуті країни створюють спеціальні регуляторні умови для розвитку особливо значимих (для цих країн), високоефективних видів економічної діяльності, які здійснюються успішно завдяки національним конкурентним перевагам. Зрозуміло, що це, як правило, експортно орієнтовані види підприємництва.
Саме особлива увага до розвитку національних конкурентних переваг створила сучасних лідерів у тих чи інших секторах світової економіки. І протягом останніх десятиріч ці країни фактично диктують правила гри. І нема сили, котра б примусила ці країни повернутися до дотримання принципів рівності ведення бізнесів. Йдеться про країни-члени ВТО, куди ми ось-ось вступимо. Йдеться про країни з ліберальними економіками, які послуговуються нам як найкращі зразки запроваджуваного у нашій країні принципу рівності умов ведення різних бізнесів.
Який висновок iз цього випливає для України? Йдеться про те, що розвиваючи свої національні конкурентні переваги, ми не можемо не підкорятися правилам, котрі встановлені країнами- лідерами. Доповнюючи існуючу функціонально орієнтовану регуляторну політику, необхідно створити програмно орієнтовану цілісну регуляторну систему розвитку національних конкурентних переваг.
При цьому особливий наголос треба б зробити на тому, що така програмно орієнтована цілісна регуляторна система розвитку національних конкурентних переваг має виключати залучення бюджетних коштів на безповоротній основі. Вкрай бажано, аби такого залучення взагалі не було. І лише в окремих випадках може дозволятися використання бюджетних коштів на поворотній основі (надання податкових кредитів або цільове фінансування). Ця ключова вимога підтверджується практикою використання спеціальних регуляторних умов у суднобудуванні. Розрахунки показують, що вона пристойно реалізовуватиметься і для розвитку інформаційних технологій.
Та якщо ми й надалі будемо заплющювати очі на світовий досвід розвитку національних конкурентних переваг, то просто їх втратимо. І найвисокотехнологічними підприємствами в нашій країні залишаться МакДональдси. Тим часом світові країни-лідери створили спеціальні регуляторні умови для розвитку суднобудування. Причому це не тільки заходи фінансово-кредитної підтримки, котрі є, наприклад, у Південній Кореї, Японії, Китаї, Сполучених Штатах Америки. Йдеться і про наявність спеціальних органів адміністрування розвитку морської індустрії. США та Фінляндія мають, наприклад, морські адміністрації (Maritime administration), котрі керують розвитком цих важливих національних конкурентних переваг. Принцип рівності тут порушено, але саме завдячуючи таким заходам, впровадження яких порушує принцип рівності, ці країни добилися блискучих наслідків у розвитку морської індустрії в цілому та суднобудування, зокрема. Південна Корея захопила 30—35% ринків суднобудування. Разом країни Південно-Східної Азії мають 80—85% цих ринків.
Сполучені Штати в середині 80 х років взагалі припинили будівництво цивільних суден. Будували тільки судна військового призначення. Потім була прийнята Програма Title XI щодо фінансування суден та проектів модернізації верфей. Вона допомогла підвищити міжнародну конкурентоспроможність американських верфей, прискорити зростання та модернізацiю торгового флоту США, гарантує банкам повернення позик приватного сектору, а також зниження плати за банківські кредити, амортизацію кредитів на 25 років, фінансування до 87,5% вартості проекту.
А управляє цією програмою морська адміністрація — підрозділ міністерства транспорту США. І це — тільки один приклад, як країна з суперліберальною економікою — США — підтримує розвиток своєї національної конкурентної переваги — суднобудування зокрема, та морської індустрії в цілому.
Запроваджені в Україні засоби регуляторної підтримки суднобудування були волюнтаристськи скасовані у лютому 2005 року. Як наслідок, отримано сумний результат: у Миколаєві, який називають столицею корабелів України, за даними соцопитування, більшість молоді не має навіть і наміру пов’язувати своє майбутнє із суднобудуванням.
Звичайно, молодь приваблюють так звані високі інформаційні технології. І це цілком закономірно. Та за сьогоднішнього законодавства ми ще дуже не скоро зможемо забезпечити робочими місцями у цій галузі усіх бажаючих.
Пригадаємо. 10 років тому такий нинішній гігант з виготовлення програмного забезпечення — Індія — мала в два рази менше програмістів, ніж ми сьогодні (приблизно 50 тисяч). А в Індії нині 254 тисячі програмістів, які працюють в основному на експорт, що дає цій країні щорічно десятки мільярдів доларів.
Таємниця цього успіху дуже проста: Індія в кінці 90 хроків створили спеціальні регуляторні умови для розвитку програмування. Так, соціальне навантаження на зарплату програміста складає там лише 12%. У нас же — 40%, і це підвищує вартість наших робіт до критичного рівня, тобто знищує всі конкурентні переваги. Якщо ми не вживемо відповідних заходів, то втратимо конкурентоспроможність, не втримаємося на світових ринках інформаційних технологій тощо.
І скільки це нам коштуватиме? Один програміст, як мінімум, за рік випускає продукції на 150—200 тисяч гривень. 80% від цих сум становить заробітна плата. Який ще вид економічної діяльності в Україні може принести співставимі доходи? Адже в середньому по нашій державі виробіток валової доданої вартості у 5—7 разів менше.
Але що з цим можна зробити? Перш за все, уряд має зосередитися на створенні цілісної регуляторної системи розвитку національних конкурентних переваг. Гадаю, що суднобудування та морська індустрія мають неабияке право на них претендувати. А отримають вони в цьому випадку ліквідацію ввізного мита на імпортовані комплектуючи вироби, котрі не виробляються в Україні, ліквідацію податку на додану вартість на імпортовані комплектуючi вироби, котрі не виробляються в Україні. Запровадження державного гарантування (часткового!) кредитів іноземних банків, котрі надаються на будівництво суден на верф’ях України. Ці кредити дешевше кредитів українських банків, і можуть надаватися на триваліші терміни та в більших обсягах. Досвід Польщі є досить переконливим.
Перші з двох названих ідей були запроваджені в українську регуляторну практику регулювання суднобудування ще протягом 2000— 2001 років та були скасовані тільки у березні 2005 р. Завдяки цьому було отримано чудовий соціально-економічний результат. Тільки на заводі «Океан» він перевищив 400 мільйонів гривень (зарплата + платежі в бюджети). Було відновлено чисельність працюючих (по суднобудуванню). І, що вкрай важливо, лише після цього ми зрозуміли, які регуляції є ефективними, які не діють, а які просто шкідливі.
Сьогодні у нас є шанс швидкими темпами розвивати інформаційні технології (розробку програмного забезпечення). Їхнi експортні обсяги дуже швидко зростають (оцінка експертів — 50% щороку) і досягли вже кількох мільярдів гривень. За міжнародними оцінками, протягом найближчих років Україна впевнено ввійде в першу десятку країн-розробників програм. Для підтримки розвитку цього високотехнологічного виду економічної діяльності необхідно прийняти рішення про зниження соціального навантаження на зарплату, можливо навіть лише на перспективу! Це — світовий досвід, це — практика країн-конкурентів. Без прийняття такого політичного рішення інформаційні технології як вид економічної діяльності в Україні загинуть. Що ж стосується морської індустрії, то для відтворення для неї конкурентних переваг достатньо відновити діяльність координаційної ради при Кабміні (створена Віктором Януковичем у 2004 році, скасована Юлією Тимошенко через рік).
