Iдея такої серії прийшла до Галини Вікторівни після виходу її двотомника «Спрага музики. Паралелі й час спогадів», «Театр: вхід без квитків». Там вже були зроблені перші спроби подібних бесід, в яких би митці відверто говорили про мистецтво і життя. Вже вийшли дві перші книжки. Нині підготовлена третя — «Диригент за покликанням» — діалог із головним диригентом Національної опери України Володимиром Кожухарем. Зараз Конькова пише книгу із серії — «Будинок творчості композиторів — гармонія музики і природи» (бесіда з директором Будинку творчості Оленою Куц, яка вже понад сорок років перебуває на цій посаді). Готується автор і до майбутньої книжки, героєм якої стане відомий поет Юрій Рибчинський. У тому, яким чином автор будує своє творіння, досить точно можна визначити його творчу вдачу. Отож, взявши да рук книгу Галини Конькової «Лідія Забіляста. Голос — як струни души...», зразу розумієш, автор — людина театральна.
На її сторінках, емоційно поділених на більшу та меншу частини, відбуватиметься діалог мистецтвознавця із співачкою, і поруч формуватиметься своєрідний «погляд зі сторони». Як в оркестрі, інтерв’ю вестиме головну партію, буде солістом, всі інші думки і висловлювання — сприйматимуться «іншими інструментами». І в їхньому злагодженому, різноплановому звучанні і народиться «голос Лідії Забілястої» — «Як струни душі...»
Зміст інтерв’ю — не сухий виклад життєвих фактів, не якийсь серйозний науковий текст, кожна сторінка — вигадлива мозаїка відчуттів, колаж думок, феєрверк яскравих висловлювань. Вони складаються в картину життя. Звісно, етапи людських доль в чомусь подібні: народився, вчився, прагнув, злети, падіння.
Галина Конькова вибудовує свої запитання таким чином, щоб з хронологічною точністю читач зумів простежити етапи життєвого шляху актриси. Тут розповідь про рідне село Олено- Косогорівку на Кіровоградщині, що неподалік від знаменитого хутора Надія, де Лідія народилася, провела найкращі роки дитинства і зараз — найбажаніша людина у батьків в родинному обійсті. Про улюбленого сина Дмитрика — надію і опору. Згадка про роки навчання у музичному училищі, Київській консерваторії ім. П.Чайковського, роботу в Камерному хорі під керівництвом В.Іконника. Окремі важливі блоки — стажування у Міланському «Ла Скала», участь та Золота медаль УП Міжнародного конкурсу ім.П.Чайковського, етапні вистави у рідній київській опері. Щоб оцінити їхній масштаб, хоча б короткий перелік партій — Наталка, Тетяна, Маргарита, Оксана, Мімі, Леонора, Ліза, Марильця, Ярославна.
Розмова із співачкою не з розряду «пліток жовтої преси». Автор, знаючи і тонко відчуваючи натуру актриси, не торкається речей особистих, інтимних. У фокусі уваги — життя духу. Творчість, непростий шлях становлення артиста, процес перетворення в майстра своєї справи. Цікаво, що через роздуми і відвертість розмови Лідії Забілястої про власну творчість добре проглядається час, про який вона згадує, її місце в ньому. І з’являється можливість відтворити певну картину подій, що відбувалися в країні, в оперному мистецтві, в оперному театрі. Ці відчуття доповнює багатющий фотоматеріал, документи, афіші, цитати з преси різних років.
У книзі «Голос — як струни душі...» художник Ірина Балюра створює дивовижний графічний світ примарних, вигаданих фігур. Ці витончені жіночі постаті майже нереальні, фантастичні, такі вони прекрасні, вишукані... Це ніби музичні німфи, які навіть своїм виглядом викликають відчуття музики...
Цінними перлами у книжці «розкидано» бліц-інтерв’ю, які так полюбляє Галина Конькова. Вона вважає, що саме у миттєвих запитаннях- відповідях якнайкраще відчувається людина. Ці бліци настільки красномовні, що навіть склавши їх в єдине інтерв’ю, можна було б мати думку про Лідію Забілясту — людину, жінку, митця.
Інша книга Галини Конькової «На березі життя — Олександр Злотник». Вона розповідає про відомого українського композитора, автора музично-драматичних, симфонічних і камерних творів, який написав понад 100 пісень, кожну з яких можна віднести до розряду шлягерів, що виконуються кращими естрадними співаками, зокрема, опера-дума «Сліпий» за поемою Т.Шевченка, сім мюзиклів, останній із них — «Екватор», численні інструментальні п’єси, концерти, симфонічні, камерні твори, вокальні цикли, музика до 40 художніх , науково-популярних та хронікальних фільмів.
Цікаві розповіді пана Олександра про дитинство, його перші кроки у музичному вихованні. Вони вражають теплотою згадок про батьків, про юнацькі переживання і про те, як випросив у батьків музичний інструмент, «будь- який! Найдешевший — скрипку, балалайку, домру». Отримав баян і пішов до музичної школи. А як захоплювався стареньким програвачем, на якому годинами слухав кращі оперети Кальмана, Дунаєвського, Оффенбаха...
Далі розповідь рухається до навчання в консерваторії, перших професійних кроків, перших пісень — і от вже заслужені визначення особистості Олександра Злотника — «Композитор №1», «Маестро Пісня». Хоча сам митець до цього ставиться стримано: «У своєму світі я висоти не відчуваю», а в устремлінні до вершин. Робота, робота і ще раз робота».
Взагалі, висловлювання Олександра Йосиповича вражають професіоналізмом підходу до мистецтва створення пісенного твору. Він досконало аналізує музичний твір, процес виникнення задуму, наче мистецтвознавець досліджує природу пісні, музики до кінофільму, мюзиклу. Не менш досконало знає він і природу шоу-бізнесу, в якому працює також успішно.
Окремий, важливий і найщасливіший період в житті Олександра Злотника — це творча співпраця з незабутнім Назарієм Яремчуком. Тут розповіді і про пісні, створені для співака, й про теплі людські стосунки з його родиною.
У книзі «На березі життя» Г.Конькова не відходить від знайденої манери поділу аркушів збірки умовно на дві половини, менша з яких віддана так званому «погляду зі сторони». Для більш об’ємного враження від особистості героя оповіді тут — вислови колег, співаків, режисерів, державних діячів, фрагменти численних рецензій.
Особистість О.Злотника «підштовхнула» і художника Ірину Балюру, яка зробила оформлення видання, подібне герою і його творчості. Стильний, сучасний дизайн і романтична атмосфера імпресіоністичних мотивів, що їх так полюбляє композитор. Мрійливий, непевний настрій, розмиті, неначе примарні, пейзажі, рожево-блакитно-фіолетово- зелена гама кольорів. Вони ніжно вібрують, немов бринить мелодія душі... Душі, такої важливої для всіх творів Олександра Злотника.
