Юрій ЗАЙЦЕВ , кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України:
— Признаюся, що я знав про роботу російських науковців над єдиним, так би мовити, підручником історії. І не здивований тим. Це — ситуація, мабуть, типова для Росії і зовсім не типова для України. У нас велике розмаїття підручників історії, їх вийшло чимало за роки незалежності. В тому числі і наш підручник, де я є керівником авторського колективу. Наша «Історія України» перший раз була видана 1996 року. Нелегко далася нам ця книга. Ні, не було проблеми згуртувати колектив, ми зайнялися тим ще у 1989 році, коли почалися демократичні процеси в колишньому Радянському Союзі, і в тому числі і в Україні. Щоправда, сповільнено, через певні сили, які оберігали той режим. Але у 1991 році вже був створений перший варіант книжки. Нікому було його видавати — ні коштів, ні паперу...Рятувалися ми тим, що почали друкувати підручник в газеті «Армія України». І повністю до 1994 року його надрукували. Сенс? Подати молодим воїнам незалежної вже України правдивий матеріал. Адже армія, це відомо всім, місце потужнішої русифікації. Навіть Міністерство оборони України прийняло рішення — розповсюдити газету на усі військові частини. Та треба визнати, газета, що виходила у Львові, користувалася популярністю і в цивільного населення інших регіонів, її наклад тоді різко зріс. Сторінки з нарисами збирали, за ними проходили навчання і таке інше. А ми — далі шукали можливості надрукувати матеріали цілісно, підручником.
Якось у 1994 році по телебаченню виступив академік Ісаєвич, розповів про ситуацію, що склалася з нашою колективною працею. Цю передачу почув директор видавництва «Світ» і вирішив своїм коштом видрукувати перший наклад. Перше видання не перевищило 10 тисяч, в ньому ще не було ілюстрацій, хронологічної таблиці, а головна причина, ясна річ, — кошти. Друге видання, 1998 року вже мало наклад 25 тисяч і воно також, треба визнати, швидко розійшлося. А у 2002-му вийшло вже третє, ґрунтовно перероблене видання, вже ілюстроване, з великою хронологічною таблицею, оновленими окремими розділами, а окремі скорочені. Тому що, як на початковий етап знайомства, подекуди треба було подати ширший матеріал, потім можна було подавати його і компактніше. Четверте видання 2003 року вже закупило Міністерство освіти. А зараз йдеться про те, щоб видати п’яте видання і чималим накладом.
Що показово, я маю листи з усіх регіонів України і приємно, що на конгресах україністів, які відбувалися і на сході, в Донецьку, Одесі, і на заході, в Чернівцях, мені викладачі вузів говорили, що навчають студентів за нашою книжкою. І пояснювали чому: «тому що ваша книжка врівноважена, максимально наближена до правди». Тобто, що визначалося цими словами — на кожен певний історичний період є певна межа, якої можна досягти у з’ясуванні історичних фактів. Бо певні архіви були закриті, потім вони поступово відкривалися, зокрема архіви колишнього КДБ. До речі, доступ і зараз не простий. І тому я кажу — правдива на певний період, толерантна, висвітлює події рівнобічно, не дає категоричних оцінок та характеристик.
А з огляду запропонованої газетою для обговорення теми, скажу: за весь період існування незалежної України жодні рекомендації владних структур, політичних сил до нас не надходили. Єдині рекомендації були чисто науковими, ми отримували листи, де схвально відгукувалися про нашу книжку і висловлювали прохання такого сенсу — добре, якби в наступному виданні ви ще й такі проблеми підняли. Тобто надходили лише побажання додати матеріал.
Треба визнати, над підручником працювали не лише історики інституту ім. Крип’якевича. Колектив був, звичайно, створений у нас, та грифу інституту ми не ставили, бо це — національне надбання, національна книжка. 16 авторів, що працювали над нею — відомі в Україні історики. Міністерство освіти і науки України затвердило їхню працю як підручник для навчальних закладів. І якщо на це пішло, це — найвища оцінка підручника. Серед авторів — Володимир Баран, наш колишній працівник, а нині доктор історичних наук, професор, що працює у Луцьку. Лев Войнович, доктор історичних наук, заступник голови Миколаївської ради народних депутатів, а ще й до того дуже талановитий історик, що прекрасно знає добу князівства. Ярослав Грицак, який в молодості теж був працівником нашого інституту, однак давно вже з-під нашого крила вилетів. Тобто книга формувалася за єдино правильним, як на нашу думку, принципом — запрошувалися найкращі знавці певного періоду і ця сукупність знань та талантів дала найкращий результат.
Скажу, що сьогодні в Україні представлено дуже велике розмаїття книжок, починаючи від відомої книги Субтельного, яка вийшла, якщо не помиляюсь 1990 року в Україні, однак не профінансована Україною, а тоді була сприйнята на ура, тому що нічого іншого не було. Однак «Історія України» тоді не могла ґрунтуватися на матеріалах наших архівів, тому що вони, як правило, були закриті. Адже на той час вони були недоступні для іноземних істориків. І тому там знайшлося чимало трактовок, які потім іншими виданнями були чи то розширені, чи то виправлені, чи то уточнені. Ми ж просто конкурували якоюсь мірою з іншими видавцями книжок, сподіваючись, що наш підручник буде одним iз популярнiших в Україні...
Зрозуміло, що більшість видань історії України сьогодні майже однотипні. Ясно, що усі прагнуть правдиво висвітлювати історію. (Для справжнього історика правдиво подати факти є справою престижу). Тобто виклад подій, думаю, сьогодні більш-менш однаковий. Десь більший простір для творчості, десь менший, десь означена тема подана ширше, десь вужче, але, щоб виходив суттєвий різнобій, цього нема.
А щодо диктату держави, то регламентацій в цих питаннях, я маю на увазі саме жорсткої рекомендації, не може бути. Тому ситуація, що склалася на сьогоднішній день у Росії для нас була і є неприйнятною. Дивіться, зарубіжні навчальні заклади навчають за різними програмами, різними системами і різними є рівні спеціалізації. Тобто якщо я хочу слухати цього професора, то йду на його лекції, бо спеціалізуюся у цій царині. А ні, то вільно йду до іншого. Ми прагнемо до того, щоб в Україні людина теж мала право вибору. Мені відомо, що на Донеччині користуються нашим підручником і іншими також. І я не бачу в цьому трагедії. Справа в тому, що, не лише користуючись підручником, знайомиться людина з історією нашої держави, для цього є надзвичайно багато джерел, і якщо щось сфальшовано, то людина може зорієнтуватися. Ось, приміром, починається по телебаченню трансляція десятисерійного фільму про національно- визвольні змагання в Україні. Впевнений, що фільм збере величезну аудиторію глядачів. І таких передач чимало. Канал «1+1» видав, в тому числі з моєю участю, фільм «Дисиденти» про опозиційний рух післясталінського періоду. Дуже цікавий, на мій погляд фільм. І таким чином людина може знайти правдиве висвітлення подій.
Росія хотіла і нам нав’язати ці дискусії та узгодження, щоб однаково дивитися на ті чи інші події. Наскільки я знаю, це відбувалося по лінії міністерств освіти. Йшли листи до нашого Міністерства освіти, наш академічний інститут історії брав участь, відбувалися зустрічі, обговорення... Однак у зв’язку із неузгодженістю позицій, а скорше, протилежністю позицій, — не дійшли згоди. Зрозуміло, що з боку Росії не погоджуються зі трактовкою багатьох подій нашими авторами. Ми ж не можемо погодитися певною мірою із їхньою трактовкою, часто імперською, часто просто застарілою, скажімо так — усталеними критеріями радянських часів.
В демократичному суспільстві неможливим є диктат якихось норм чи правил. Диктат треба замінити на вільний конкурентний вибір, подекуди рекомендації. До речі, у нас не так багато книжок, рекомендованих або затверджених міністерством. Однак можуть запитати: а як з фігурами контраверсійного плану — Шухевича, Мазепи, чи ще когось? Ну, добре, напишуть донеччани підручник на догоду Росії, в якому йтиметься, що Мазепа є зрадником (зрадником Росії, звичайно, а не українського народу), ось зі шведами злягався, такий-сякий, анафема йому! Але це не означає, що люди не зможуть розібратися і побачити правду, хто хоче її, звичайно, побачити. Так, ми звикли до уніфікації, але ми мусимо пережити цей період адаптації до демократії і після цього, якщо ми піднімемось на певний рівень наукової культури і культури загальнолюдської, я впевнений, з’являться такі книжки, які поширяться в межах цілої України і не викликатимуть роздратування. Читайте, пізнавайте, обирайте, шукайте істину!
Григорій ГРИНЬ , історик, вчитель першої категорії (м. Донецьк):
— Подібна ситуація в Україні не просто можлива — вона вже існує. Подібний стан із підручниками був ще на початку 90-х, а після 2004 року влада стала ще більше впливати на процес викладання історії.
Я вісім років пропрацював учителем історії і пам’ятаю, що ще в середині 90- х років до нас приходили підручники, в яких безліч історичних фактів або замовчувалися, або подавалися у спотвореному вигляді. Скажімо, у підручниках часто принижувалася роль Радянської Армії у Великій Вітчизняній війні або на догоду чиїмсь інтересам звеличувалася роль в історії діячів, які насправді не були великими. Більш того, дуже часто зустрічалися фактичні помилки, які допускалися або через незнання авторів самих же підручників, або навмисно.
На мій погляд, у нас у країні процес історичної освіти вже запущено. Безумовно, ідеального підручника з історії просто не може бути — все одно виклад фактів так чи інакше буде залежати від особистої думки автора книги, від думки, яка панує в самому суспільстві… Тому єдиний варіант — і у школі, і у вузі необхідно викладати історію максимально фактологічно — тобто давати чисті факти, без роздумів про роль тієї чи іншої особистості або правильності тих чи інших подій. Це має вже робити сам учень. Треба привчати дітей до пошуку різних точок зору.
І особливо небезпечні такі роздуми у шкільних підручниках: для дитини сприйняття підручника дуже сильно завищене — те, що там написано, вона сприймає як істину, і потім її дуже складно переконати, якщо це справді необхідно. І вчителю так само складно працювати з підручником, написаним необ’єктивно стосовно ходу історичних подій — дуже складно пояснити дітям, що насправді все було не зовсім так, як написано у книзі, вони все одно будуть читати те, про що говорить підручник. А нав’язувати якусь одну точку зору в історії, на мій погляд, — просто злочинно.
При цьому я вважаю, що в нашій країні більший акцент слід робити на наповнення шкільних кабінетів історії наочними посібниками, яких у нас дуже мало. Без карт, атласів, схем, картинок, відеофільмів дуже складно розповісти про ті чи інші події в історії України.
Сергій ПОЛЯКОВ , кандидат історичних наук, декан факультету заочного навчання Дніпропетровського національного університету:
— Річ у тім, що в учбовій літературі з історії сьогодні панує цілковита плутанина. Почалося це після горбачовської «перебудови», коли пішли «нові віяння», порушилася монополія партії, а потім і держави на історичну правду. У той період з’явилися і розпочали множитися так звані авторські підручники, в яких можна було інтерпретувати історичні факти на свій розсуд. Формально і сьогодні будь-який охочий може написати книгу з історії України. Це не заборонено. А потім домагатися, щоб її рекомендували як навчальний посібник для школи або ВНЗ. Тут все чимало залежить від пробивної спроможності автора. Проте у держави, звичайно ж, має бути своя політика в цій сфері — підручники формують світогляд майбутніх громадян, а це дуже важливо. Інша річ, що в Україні немає свого роду історичного консенсусу — спільної мови в цій сфері не можуть знайти ні професійні історики, ні державні мужі. Візьміть нинішні підручники і ви виявите, що одні і ті ж історичні події тлумачаться з діаметрально протилежних поглядів. Але якщо вчені сперечаються між собою, то що робити шкільному вчителю, а тим більше учню? Біда в тому, що українська історія грунтовно міфологізована — мимоволі згадуєш відомий афоризм, що історія — це політика, обернена в минуле. Певною мірою, історія України є жертвою політики і політиків, які намагаються використати її собі на догоду. Візьміть, наприклад, нинішній етап нашого розвитку. Не встигла відгомоніти на Майдані «помаранчева революція», як послужливі автори поквапилися внести її в шкільні підручники. Тепер багато хто чеше потилиці, спостерігаючи за останніми подіями. Скажіть, як школярам пояснити, чому було чотири укази про розпуск Верховної Ради, якщо самі політики не можуть розібратися? Або чому в країні періодично з’являлися два Генеральних прокурори, два голови Центрвиборчкому або два голови Конституційного Суду? Зовсім нещодавно в підручниках писали, що у нас найпередовіша і найдемократичніша Конституція, а тепер виявляється, що вона нікуди не годиться і її треба терміново поміняти. Що вже тут казати про події минулого, де встановити істину за давністю часу ще складніше. Чесно кажучи, часом складається враження, що історична правда у нас нікому не потрібна, а більш або менш об’єктивний підручник з історії України можуть написати лише сумлінні дослідники- іноземці.
Василь ПРИКОРДОНЕЦЬ , педагог- історик за фахом (м.Хмельницький):
— Новина про скандал, до якого спричинило обговорення книги для вчителя «Новейшая история России 1945-2006 гг.», для мене вельми втішна. Та ні, не тому, що «у сусіда корова здохла». Якраз усе навпаки. Факт проливає світло на те, що у Росії є здорові сили, здатні висловлювати свою думку, «йти» проти офіційної лінії. Москва спростовує багато історичних істин. Вона не дивиться на минуле із своїх дзвонів, а не із Софії Київської. А Україна, схоже, приймає це за належне. От готуємося святкувати Полтавську битву, після якої Росія пішла в Європу. А ми будемо святкувати свою ганьбу?!. Образливо дуже: крім публікацій у «Дні», жодної дискусії щодо цього відзначення в нас ніхто й не думає розгортати. Ще три роки тому я, як кажуть, протирав штани на студентській лавці. Вивчав і новітню історію України. За підручником. Запам’яталася розповідь про період індустріалізації. Мовляв, завзято, з ентузіазмом, не шкодуючи сил, будували заводи і фабрики. Насправді ж, як мені відомо із самостійно добутих джерел, ставили тільки стіни і вкривали дахами. А устаткування завозили імпортне. 43 відсотки устаткування у цей період — з Німеччини. Натомість вивозили все із села. Зерно, м’ясо, сало і навіть яйця. Великий подвиг українського народу виявився у тому, що його морили голодом на його родючій землі. Отака була жахлива ціна індустріалізації. Однак про цю скорботну правду у підручнику — ні слова, ні півслова.
Деякі наші автори підручників і посібників для учнів, студентів, їхніх наставників часто-густо чи то не можуть, чи то не мають жодного бажання піднестися бодай вище плінтуса над рівнем російського розуміння вітчизняної історії. Мабуть, тому, що їм відомо про гостроту поточного моменту: найважливіше — знайти надійні канали для того, щоб видати працю. Деякі самі пишуть, потім беруть у співавтори академіків, які були при владі, аби тільки «пройшло». Інакше, кажуть, нічого не вдієш.
Росія показує приклад державної політики щодо своєї історії. І правильно зробила Держдума, ухваливши поправки до закону «Об образовании», що зобов’язують учителів викладати тільки за рекомендованими навчальними посібниками. Не має значення те, що вона це зробила у дні, коли зчинився гармидер навколо «Новейшей истории России 1945-2006 гг.». Рано чи пізно це треба було зробити. Будь-який посібник повинен пройти чи не пройти через вчену раду. В Україні — також. Тоді, може, і «сівачі розумного, доброго, вічного», і їхні вихованці знатимуть усю правду про індустріалізацію і не тільки про неї. Мова ж про світогляд, а не про те, яке пиво краще для вживання підлітками. На агітацію і пропаганду цього й інших напоїв не шкодують ні грошей, ні часу...
Країна віддає належне президентові, який знайшов час, аби виступити перед викладачами гуманітарних і суспільних наук, висловити їм свою стурбованість тим, що наукове і методичне забезпечення гуманітарної сфери освіти іноді запізнюється із сучасними підручниками. Бо — актуальна тема. Володимир Путін розуміє, що на зміну періоду індустріалізації прийшов період глобалізації. Тепер не обов’язково володіти територіями. Краще — простором. Інформаційним, політичним, мовним. На жаль, процес повного інформаційного захоплення України сусідом уже відбувся. І схоже на те, що в нас цьому мало хто протистоїть. Не до цього, звісно ж. Чи, бува, не взяти б за приклад сусіда і почати хоча б із рекомендованих для викладання підручників, посібників?!.
Що ж стосується моєї скромної персони, то з’ясував: гуманітарний інститут, школу розгромлено остаточно. І злидарювати на мізерну вчительську зарплатню без бодай морального задоволення втратив будь-яке бажання. Вдень стою за прилавком на ринку, а вечорами блукаю у всесвітньому павутинні. От і наблукав на цей скандал, одержав поживу для роздумів і матеріал для зіставлень. А підручника, довкола якого зчинився цей гармидер, ще не бачив. Тому не можу сказати, що «Доктора Живаго» не читав, та Пастернака засуджую...
