Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Хто, крім нас самих, вшанує державну мову?

11 серпня, 2007 - 00:00

В сучасному суспільстві дуже поширена злобна українофобна думка про те, що не було і немає ніякої держави «Україна» (є тільки ВГН — Временное Государственное Недоразумение — влучний вислів українофобів), а значить немає такої мови, як «українська», а єсть «суржик» — «испорченный и засоренный полонизмами русский язык». Щодо штучності створення держави України, то про подібну «штучність» можна говорити про багато сучасних держав (до речі, Росія не виняток). Уже всьому світові давно відома історична істина, що Київська Русь (у частині Слобожанщини та Середньої Наддніпрянщини), Праукраїна і сучасна Україна — фактично одна і та ж територія — наша держава. Цього не бачать тільки ті, хто не хоче нічого бачити і чути про Україну в історичному аспекті. Доречно буде нагадати цим «свідомим сліпцям», що видатне древньоруське творіння «Слово про Ігорів похід» — є суто українським і не тільки тому, що воно було створено на українській території, а й тому, що події, які в ньому відображені, далеко від Суздальських земель (Праросії — Московії). І даремно росіяни розпинаються, і проголошують «Слово...» своїм найдавнiшим твором. Адже події, описані в ньому, прославляють Ігоря Святославовича — князя Київської Русі як борця проти загарбників — половців. З історії відомо, що найближчими сусідами і друзями Суздальщини (основа майбутньої Московії — Росії) були саме половці. Отже, суздальці ніяк не могли оспівувати антиполовецький похід Ігоря Святославовича.

Не зайве тут нагадати і про іншу нашу видатну пам’ятку — «Повесть времянных лет» (Іпатський літопис). Видатний російський історик О.О.Шахматов цей твір називав українським не тільки за змістом, а й за формою.

З іншого боку, культура північних праросіян (майбутніх «великоросів») значно відрізняється від культури праукраїнців Середньої Наддніпрянщини. Це пояснюється значним впливом місцевих балтських та угро-фінських племен (пізніше — тюрко татаро монгольськийвплив). Це наклало свій відбиток на російську етнокультуру. Багато особливостей російської мови теж свідчать про це, а саме: наявність «акання», парні звороти «руки-ноги, жив-здоров, нежданно-негадано, жил-был, житье бытье, есть-пить», зворот «у меня есть» замість характерного слов’янського «я маю», «ковылять», «околеть». Також можна привести цілий ряд слів і виразів, які свідчать про безпосередній угро фіно тюрко татаро монгольський вплив, а саме: армяк, кушак, зипун, кафтан, малахай, тулуп, сарай, треух тощо.

А подивіться на назви річок, сіл і міст Центральної Росії (Московії) — це суцільні фінсько-тюркські назви: Пахра, Вязьма, Коломна, Метра, Нара, Руза, Воря, Лама, Талдом, Протва, Клязьма, Киржач, Судогда, Мосхва (Москва) тощо. Все це свідчить, що дійсно були дві Русі, дороги яких починаючи з 1169 року в історичному плані різко розійшлися — це навіть вимушений був визнати Леонід Кучма в своїй книзі «Україна не Росія».

Взагалі сучасне бачення України в історичному контексті дуже добре освітлено в відомих книгах «Бібліотеки газети «День» — «Україна Іncognitа», «Дві Русі», «Війни і мир, або українці — поляки брати/вороги, сусіди».

Звичайно, не можна заперечити вплив культури Київської Русі на північну Русь, але є беззаперечним фактом те, що саме Київська Русь виникла як рання Українська держава на території Середньої Наддніпрянщини. Навіть видатні російські авторитети (академік О.Пипін, історик і філософ М. Федотов, дослідження видатного російського археолога графа С. Уварова та ін.) переконливо довели, що «Южнорусское (малороссийское) племя было первым создателем русского государства, заложило основы нашей (півн. Русі. — Авт. ) культури».

Отже, мовну поширеність російської я відношу перш за все на силу звички, вроджену наша ліність (яка народилася, як відомо, раніше за нас) — не цікавитися власною історією, своєю мовою. Наслідок державницької спочатку царської, а потім «совєцької» експансії (понад 300 різноманітних україномовних заборон та обмежень, починаючи від Петра I (того Першого мучителя України і який нині канонізований у Росії) і аж до нинішніх часів нашої незалежності, гонінь, які іще довго будемо видихати і чи й взагалі коли видихнемо. Чи є у світі іще мова, яка б при всіх утисках, заборонах, обмеженнях, знущаннях, приниженнях, поглумленні, глузуванні, тотальному нищенні змогла б зберегти себе і донести до сучасника свою принадність у всій красі? Інколи я провожу паралелі між ставленням росіян до російської мови у ХVIII ст. і зараз спостерігаю ставлення до української — як до мови другого гатунку.

Дивна склалася ситуація у мовному питанні в Україні: якщо у всьому цивілізованому світі мова — це фактор об’єднання, то в нашому сучасному українському соціумі — навпаки, на чому прекрасно спекулюють патологічні українофоби. Спостерігається відверте ігнорування та невизнання української мови (як і взагалі держави України), Росією та південно-східною та південною частиною України. Адже визнавши Україну, неодмінно треба буде розглянути мовний аспект в історичному ракурсі, а він (цей ракурс) ой який несприятливий для сучасних українофобів.

Нашу м’якість, розважливість, наше українське «воно якось буде, іще ніколи не було так, щоб якось не було» та толерантність. Ох ця толерантність! Інколи в мене від безсилої люті виникає німе запитання: «Чи є межа нашій толерантності?» (на мій погляд, недоречній і часто злочинній). Наразі ми досягли того, що всім народам у державі живеться комфортно: євреям — краще, ніж в Ізраїлі, азербайджанцям — краще, ніж в Азербайджані, росіянам — краще, ніж у Росії, та й багатьом іншим представникам нацменшин в Україні живеться краще, ніж українцям на їх історичній батьківщині. Вони (гості) живуть тут під захистом нашої найдемократичнішої Конституції, під захистом Міжнародної Хартії мов меншин. І тільки українці у себе вдома, в незалежній Україні, живуть немов у гостях, не маючи ні статусу титульної нації, ні всього того, чого надає незалежна держава своїм свідомим громадянам на знак пошанування їх беззаперечних прав. І живуть українці в Україні (без визнання своєю ж державою, адже в паспорті громадянина України і досі відсутня графа «національність — українець»), а раз так, то вступає в силу відомий закон — не шануєш сам себе — не чекай пошанування від інших. Навіть права на свою рідну мову не маємо, не маючи «Закону про мову»...

Михайло ФАЛАГАШВІЛІ, пенсіонер Ірпінь
Газета: 
Рубрика: