Дискусія, розпочата на сторінках «Дня» (№ 98, 12.06.2007) з приводу відкриття музею радянської окупації України є, як усяка чесна і відверта дискусія, корисною. Ми, в Україні, намагаючись побудувати сучасну демократичну державу, яка була б державою українського народу, водночас несемо в своїй свідомості величезний і тяжкий вантаж упереджень, замовчувань, приховування правди, панічного страху перед тими висновками, які витікають із наших же власних заяв. Ми часто боїмося назвати речі своїми іменами, назвати чорне — чорним, а біле — білим.
Отже, чи мала місце окупація України? Здається, саме це запитання викликало таку бурхливу реакцію учасників дискусії. Думаю, що передусім слід визначити поняття. Що ж таке окупація? Латинське дієслово «ocupar» перекладається як «займати», силою займати чужу територію. Окупант той, хто її зайняв. До речі, після 1945 р. радянські військовослужбовці в Східній Німеччині та їхнє начальство без комплексів називали себе окупаційними військами, що було абсолютно коректно з юридичного погляду. Проте ця лексика вживалася лише в перші роки після поразки Німеччини. Отже, окупація є встановлення озброєного контролю однієї держави над територією іншої держави, як правило, внаслідок збройного конфлікту між ними. Глибоко шанований мною (і це без усілякої ритуальної ввічливості) професор Юрій Шаповал стверджує, що окупації України не було. Думаю, що джерела такої позиції слід шукати в психології, а не фактології. Як відомо, з 1918 до 1920 р., відбувалися військові дії між державою, яка називалася Українська Народна Республіка і державою, яка називалася Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка. Унаслідок війни, УНР зазнала поразки, і її територія була окупована військами РРФСР. Отже, юридичний та історичний факт — очевидний. Якщо, звичайно, не використовувати романтичних категорій на зразок «визволення», «возз’єднання», «порятунку українських пролетарів від ярма світового капіталу» тощо. Але, крім факту, існує ще й суб’єктивне ставлення до нього в масах нашого народу, як тоді, 1920 р., так і нині. Факт і його сприйняття треба розділяти. Якщо хтось заперечує факт або інтерпретує його з точністю до навпаки, то факт від цього не перестає бути фактом. До речі, мене невимовно здивували до болю знайомі в комуністичному виконанні гнівні філіпики проти націоналістів із вуст шановного професора Шаповала.
На думку професора, окупації не було, оскільки в лавах окупаційної влади було багато етнічних українців. А якби було мало, то ми б визнали ту владу окупаційними? Тобто головним критерієм окупаційності чи неокупаційності виступає питома вага представників корінного населення в структурах принесеної ззовні влади... Тобто якщо колаборантів, представників місцевої «п’ятої колони» дуже багато, то це вже ніяка не окупація... Доволі сумнівний критерій. Досить пригадати Норвегію з Квіслінґом і Гамсуном, протекторат Богемію і Моравію з великою кількістю чехів у структурах німецької влади і навіть з власним президентом Емілем Гахой (колишнім прем’єром Чехословаччини), не кажучи вже про Угорщину Салаші, про Франції Петена, який так і не вберіг південь країни від німецької окупації... Це ж саме та «цікава», за Юрієм Шаповалом «окупація», коли «окуповують» місцеві люди». Інша справа, що ці «місцеві люди» були типовою колоніальною адміністрацією, що перебувала при владі на місцях лише доти, доки їхня діяльність влаштовувала метрополію. А коли переставала влаштовувати — метрополія їх вбивала, або вони самі себе вбивали, як Микола Скрипник. При цьому не дуже важливо, як вони самі оцінювали свою діяльність, важлива їхня об’єктивна роль.
Влада колонізатора часто тримається на підтримці певної частини колонізованих, прикладів цьому безліч. Понад 100 років британські окупанти в Індії правили руками «сипаїв» — солдат- індусів. Не буду нагадувати про яничарів, про «потурченців» на Балканах, про руських князів, на яких 250 років трималося ярмо Орди. Так, багато хто з названих Юрієм Шаповалом діячів української філії РКП(б) щиро вважав, що працюють на благо свого народу, але кому від цього легше? Колаборанти дуже часто помиляються в оцінці корисності для власного народу своїх зусиль. Навіть якщо їх не можна (з причин емоційного характеру) назвати окупантами, то назвати співробітниками (вільними або мимовільними) маємо всі підстави.
До речі, яку принципову різницю бачить мій улюблений автор, статті якого я із задоволенням читаю, професор Юрій Шаповал, між окупацією УНР 1920 р. та окупацією Литви, Латвії і Естонії 1940 р.? Можливо, вона в тому, що Україну окупували раніше, а держави Балтії пізніше? До речі, окупацію цих країн в нинішній РФ також заперечують на тій підставі, що деякі тубільці зустрічали Червону армію з вітаннями, а в органах пролетарської диктатури СРСР було повно, наприклад, латишів. Отож Латвію також окуповували «місцеві люди», правда, їх була «крапля в морі» порівняно з «немісцевими», не кажучи вже про того, хто «командував парадом»...
А, може, різниця в тому, що УНР окуповували в ході війни, а балтійські держави в мирний час? Професор Ю. Шаповал звертає увагу на той факт, що чимала частина українців брала участь в злочинах більшовизму в Україні. Але ж це типова ситуація для колоніальної країни, а зовсім не вияв якоїсь української специфіки. Наприклад, масова работоргівля на узбережжі Африки була б неможливою без активної участі африканських племінних царків. Але це жодною мірою не заперечує факту работоргівлі, не виправдовує її і не знімає провини з тих європейських держав, які її ініціювали. Більш того, користуючись запропонованою методологією можна й нацистську окупацію заперечувати на тій підставі, що на боці Німеччині воювало близько мільйона колишніх радянських громадян (і це при тому, що на Східному фронті чисельність вермахту рідко коли досягала 4 мільйонів чоловік), тобто там також було чимало «своїх». Але навряд чи це може спростувати факт окупації Німеччиною території СРСР.
Деякі наші історики підсвідомо виходять з ідеологеми, яка не афішується, про те, що є окупанти «хороші» та «погані», «свої» та «чужі», тоталітаризм «поганий» та «хороший», терористи «позитивні» та «негативні». За їхнім внутрішнім емоційним переконанням західні землі України були окуповані Польщею 1920 р., а східні окуповані не були, оскільки там окупант був «хороший». Тоді я спитаю, а як же нам з ідеологією «хорошого», «свого в дошку» окупанта сумістити Голодомор, Биківню, винищування української інтелігенції і багато чого іншого? «Буржуазна» Польща на цьому тлі виглядає набагато пристойніше. Крім того, багато які наші теоретичні глухі кути пов’язані з тим, що ми ніяк не можемо визначитися, духовними спадкоємцями чого ми є: УНР чи радянського регіону, що називався УРСР? Якщо УНР — тоді демократична європейська перспектива у нас є, якщо УРСР, то тоталітарні тенденції будуть нашим вічним прокляттям. Якщо бути «совком» УРСР — тоді, звісно, ніякої окупації не було і бути не могло, але якщо мислити категоріями, властивими громадянинові незалежної держави, то факт окупації УНР військами РРФСР є незаперечним. Кількість же зрадників із числа тубільців є лише однією з обставин даного факту. Чого-чого, а цього добра в історії України вистачало в усі часи. І зараз вистачає. Вражає, коли найрозумніша і найкультурніша людина, Юрій Шаповал, наївно вигукує: «...і більшовистський тоталітаризм, і «безкровний» брєжнєвський авторитаризм затверджувалися в Україні не тільки посланцями «центра», але й самими українцями».
А хіба поляки в Польщі (не всі, а деякі) не брали участь у насаджуванні комунізму, а чехи і словаки в Чехословаччині, а угорці в Угорщині, а румуни в Румунії? Але що це міняє?
Професора Шаповала лякає те, що однозначна історична позиція, чіткі оцінки можуть спровокувати регіональні протистояння в Україні. Адже наша держава всі 16 років тільки те й робила, що уникала чітких оцінок. А протистояння все одно є. Підозрюю, що саме внаслідок ідеологічної всеїдності нашої влади.
Той, хто хоче догодити всім — усім буде невгодний. Ще ніколи, нікому й ніде не вдавалося примирити прихильників і противників незалежності країни. У такій ситуації переможуть або одні, або інші. Історик повинен говорити правду, просто правду, а не таку «правду», яка б влаштувала всіх. Якщо історик боїться, що його висновки можуть мати небажані політичні наслідки, і уникає оприлюднення таких висновків, то йому краще перекваліфікуватися на політика і виходити з політичної доцільності, а не з історичної істини. На жаль, наші історики мають вельми дивні уявлення про зваженість і об’єктивність: «так» і «ні» не говорити, на кожну тезу заготовувати антитезу, не промовляти того, що може образити когось із «стратегічних партнерів» або зі співвітчизників.
Якби єврейські історики використовуали подібну «методу», то світ і досі не визнав би Холокост. Вони не стали демонструвати «зваженість» і «об’єктивність», не стали перейматися важкою військовою ситуацію нацистської Німеччини, психопатичними комплексами Гітлера, а чітко та ясно заявили, що Холокост був одним із найбільших злочинів в історії людства. І це було для них вищою зваженістю й об’єктивністю. А коли наші історики скаржаться на політизацію, то можу тільки сказати, панове, займіться хімією чи фізикою, там у вас не буде цих проблем.
А от Віктор Пушкін, директор Інституту гуманітарних проблем гірничого університету Дніпропетровська виступив як політик, гнівно засудивши клятих буржуазних націоналістів. Але жодних, хоч трохи вагомих і переконливих, аргументів проти застосування поняття окупація до України ХХ сторіччя не привів. Головний аргумент — «не було в природі» радянської окупації. А за фактами виходить, що була окупація, адже не сама ж УНР за образом і подобою унтер-офіцерської вдови себе окупувала. Дійсно, як можна назвати окупантами організаторів Голодомору, що сиділи не в Харкові (там були виконавці), а в іншій столиці, адже ж це свої рідні співвітчизники. А червоні війська зовсім і не вторгалися на територію УНР, а лише надавали «інтернаціональну допомогу». Але ж саме вони знищили УНР, зробивши українців об’єктом комуністичних експериментів від Голодомору до Чорнобиля.
Михайло Верігін, воєнний історик із Донецька, заперечуючи факт окупації України, заявив, що Україна добровільно ввійшла до складу СРСР. А хто визначав цю добровільність? Адже ніяких референдумів не проводилося. Цитата: «На момент створення СРСР 1924 року (насправді в 1922. — І.Л. ) на території України діяла лише одна влада — КПБУ, яка на з’їзді ухвалила рішення про добровільне входження в Радянський Союз. Отож ніякої окупації не було — ми самі так вирішили». Цікаве, однак, «ми» в особі КП(б)У. Невже пан Верігін не знає, що КП(б)У, створена 1918 р. на з’їзді в Москві, була складовою частиною РКП(б) і зобов’язана була дисципліновано виконувати всі накази з центру? А коли пручалася, то центр вельми криваво «вправляв» мізки... До речі, всі республіканські компартії за статутом КПРС мали права обласної партійної організації.
Але особливо розчулює фраза пана Верігіна: «І, до речі, в ті роки ніхто не скаржився, що Україну позбавили можливості самовизначення, можливості розвивати свою культуру». У Німеччині за Адольфа Алоїзовича також майже ніхто публічно не скаржився на відсутність демократії, з чого зовсім не випливає, що вона там була. А не скаржитися в Україні привчила рідна, неокупаційна радянська влада, що прийшла зі сходу, привчила розстрілами і «місцями дуже віддаленими». Адже тих, хто скаржився, досить швидко встигли знищити задля прикладу всім іншим. Що ж до ще одного твердження пана Верігіна: «Наші діди й прадіди (та й ми самі також) жили в СРСР і були щасливі в цій країні, вони не вважали, що живуть на окупованій території». Що ж, цілком допускаю, що діди й прадіди пана Верігіна саме так і думали, хоча були й інші люди — змушені, на відміну від них, мовчати. Щиро радий, що пан Верігін був «щасливий в СРСР». Хоча міряння всіх і всього виключно своїм «я» навряд чи можна визнати прогресивною методологією в історії, навіть воєнній. А крім того, якщо наші діди й прадіди жили в убогості та безправ’ї, то це зовсім не означає, що і ми маємо так жити, щоб не образити їхню пам’ять. А відносно вдаваного здивування пана Верігіна — чому, мовляв, ми не відкриваємо музеї польської та монголо-татарськой окупації — можна відповісти: тому, що наслідків цих окупацій ми вже практично не відчуваємо, чого не можна сказати про окупацію, що почалася 1920 р., і в ідеологічному, духовному, економічному відношенні не подолана й до сьогодні.
Багато наших розходжень, конфліктів, непорозумінь, протистоянь є прямим наслідком цієї окупації.
Пан Верігін захоплюється Англією, де ставляться пам’ятники і королям, і Кромвелю. Ну, такі аргументи в стилі: «Це наша історія» — ми чуємо тоді, коли йдеться про пам’ятники більшовицьким вождям або російським імператорам. Але про них геть забувають «ревнителі історії», коли мова заходить, наприклад, про пам’ятники Симону Петлюрі або Степану Бандері. Виявляється, Катерина II і Ленін — це українська історія, а глава УНР і лідер ОУН — це не українська історія... Одначе, лицемірство, панове...
А Георгій Мокрицький із Житомира, заперечуючи окупацію, фактично саме її й описує (це, взагалі, типово для багатьох наших істориків): «Окупація — це коли насильницьким шляхом іноземним ворогом захоплюється територія і встановлюється режим окупації. Історично так склалося, що не вдалося відстояти і побудувати самостійну українську державу внаслідок переважаючої сили на боці Росії, і в Україні встановилася радянська влада».
І хоч пан Г. Мокрицький заявляє: «Але я б не називав її окупаційною...», він дав класичну картину окупації.
Історики менш за все мають перейматися тим, кому сподобаються, а кому не сподобаються їхні висновки — головне, щоб вони були чесними, випливали з усього масиву історичного матеріалу. Адже основне питання не в «музеї радянської окупації» (це вже похідна), а в тому, був такий факт в українській історії чи його не було.
Автор цих рядків, спираючись на доступні йому джерела, переконаний у тому, що окупація УНР військами РРФСР мала місце. Однак готовий уважно вислухати й інші погляди, якщо, звісно, мова йтиме про серйозні та переконливі в логічному і фактичному відношенні аргументи, а не про ідеологічний «вереск» чи спроби вирішити сьогоднішні політичні проблеми, звертаючись до історії.
