Могутність Америки була настільки безмірною протягом такого тривалого періоду, що багато хто досі думає, що їй вдалося зберегти її повною мірою за роки правління президента Джорджа Буша. Однак це не так, як демонструють ті (починаючи з президента Росії Володимира Путіна і президента Венесуели Уго Чавеса і закінчуючи президентом Ірану Махмудом Ахмадінежадом і президентом Зімбабве Робертом Мугабе), хто експлуатує втрату Америкою її становища і впливу. Але це не причина для зловтіхи. Навпаки, настав час для друзів Сполучених Штатів, і особливо Європи, усвідомити, що слабкість Америки підриває і їх міжнародний вплив.
Докази слабкості Америки досить очевидні. У зеніті її могутності Росія змирилася з неминучим вторгненням НАТО у сферу впливу колишнього Радянського Союзу. Президент Путін не був проти присутності США у Середній Азії для підтримки кампанії проти талібів у Афганістані і не висунув серйозних заперечень, коли США вийшли з Договору про протиракетну оборону, що забороняв розгортання систем оборони проти стратегічних ракет. Америка, що прагне вступу України і Грузії до НАТО, не вважала за необхідне брати до уваги стурбованість Росії, будучи переконаною, що Кремлю доведеться змиритися з неминучим.
Але це було вчора. Сьогодні Путін прагне відновити вплив, утрачений Росією за минулі роки. Він уміло розігрує антиамериканську карту в Європі, одночасно здійснюючи тиск на країни Прибалтики, що є прямим попередженням не розширювати НАТО далі. В Україні посилюється вплив політичних сил, що чинять опір більш тісним стратегічним зв’язкам із Заходом. І Кремль активно подає встановлення скромної американської системи протиракетної оборони, що планується в Польщі та Чехії, як загрозу інтересам безпеки Росії.
Або, наприклад, візьмімо Іран — ще одну країну, котра експлуатує слабкість Америки. Усього кілька років тому уряд Ірану, здавалося, відчував досить сильний страх перед США, щоб робити кроки у бік угоди по його ядерній програмі, яка, у разі успіху, могла перервати і навіть повністю зупинити діяльність зі збагачення урану. Йшла мова про можливі двосторонні контакти з США, які могли б покласти кінець майже трьом десятиріччям ворожнечі. Сьогодні програма збагачення урану Ірану продовжується, незважаючи на попередження про нові санкції з боку Ради Безпеки ООН, тоді як іранські політики публічно висміюють загрозу військових дій з боку США.
Ці приклади говорять про одне: Америка втрачає свій вплив у світі. Адміністрація Буша демонструє світу не лише свою самовпевненість, але й межі своєї могутності. Вона не користується ні підтримкою на батьківщині, ні повагою за кордоном.
Ніколи відтоді, як США перетворилися на домінуючу світову державу під час Другої світової війни, не спостерігалося такого ослаблення їх міжнародного впливу. Навіть під час війни у В’єтнамі й після їх принизливого виходу з південно-східної Азії, ні в кого не виникало серйозних сумнівів стосовно могутності Америки та її здатності виконати основне на той час стратегічне завдання — ведення холодної війни.
Однак у сьогоднішньому взаємозалежному світі вплив приносить не кількість ядерних боєголовок, а здатність країни переконати інших підтримати політику, яку вона вважає необхідною для захисту своїх основних інтересів. Америка Буша позбулася цього впливу на Близькому Сході, в Азії, Африці і більшій частині Європи.
Багатьом у США подобається думати, що це тимчасовий стан речей, який зміниться після виборів нового президента і Конгресу в 2008 році. Однак вони не усвідомлюють реальних масштабів принесених збитків і не в змозі тверезо оцінити шанси потенційних наступників Буша — багато з яких спочатку підтримували його авантюризм — відновити довіру й повагу, якими колись користувалася їх країна.
Для цього необхідно більше, ніж просто нова особа в Білому Домі, а саме роки зусиль, спрямованих на приведення у відповідність ресурсів і потреб Америки і забезпечення того, щоб у її ініціативах вбачали не переслідування вузьких ідеологічних інтересів США, а сприяння встановленню справедливого міжнародного порядку.
Результатом тривалої слабкості США є також і слабша Європа. У зеніті американської могутності уряди європейських країн мали подвійну вигоду: вони були частиною могутнього Заходу і користувалися підвищеною увагою з боку третіх країн як потенційна противага США. Якщо вони і розходилися в думці з США, це не заважало стратегічній ефективності Заходу, тому що американської могутності було більш ніж достатньо для того, щоб компенсувати це.
Цей стан речей змінився. Якщо уряди європейських держав сьогодні віддаляться від Америки, як того часто вимагають їх громадяни, вони викличуть антагонізм у США і ще більше ослаблять їх. Водночас вони підірвуть власний міжнародний вплив і дозволять іншим протиставити Європу Америці, знищивши всі шанси на відновлення Заходу з участю реформованої Америки. Європейські лідери, навіть коли їм не подобаються позиції США, мають поєднувати підтримку трансатлантичного співтовариства інтересів з окремим лобіюванням у Вашингтоні, аби не довести його до кризи.
Чи зможуть вони успішно виконати це завдання, покаже майбутнє. На щастя, Ангела Меркель, Ніколя Саркозі та Гордон Браун розуміють завдання, яке стоїть перед ними, і, принаймні, деяким членам уряду Буша також відомо про цю проблему. Протягом довгого періоду слабкості Америки, європейські лідери повинні будуть продемонструвати мистецтво державного управління від імені всього Заходу. Це роль, до якої їх навряд чи могли підготувати десятиріччя переваги США.
Крістоф БЕРТРАМ — колишній директор Німецького інституту міжнародних відносин і безпеки у Берліні.
