З часу виходу на екрани останнього фільму Інгмара Бергмана — «Фанні й Олександр», який отримав «Оскара», — пройшло рівно двадцять п’ять років, ціле маленьке життя. Відтоді він працював для телебачення, знімав документалки, продовжував ставити театральні п’єси, потім відійшов і від цих занять. Однак сьогодні, коли стало відомо, що режисер Інгмар Бергман помер, факт цей усе одно викликає розгубленість.
Що можна сказати на смерть режисера, який значною мірою і був кінематографом ХХ сторіччя? Ставить питання gazeta.ru.
Можливо, свою долю він проживав разом із надзвичайною ретельністю і з тією-таки неуважністю. В інтерв’ю Бергман зізнавався, що йому важко пригадати ті чи інші обставини свого життя, зазвичай для цього доводиться відновити творчу хронологію: це було, коли знімав «Суничну галявину», це — коли працював над «Персоною». Дослідники, проте, незмінно вказують на те, що режисер був одружений п’ять разів, і багато його фільмів при цьому стали розслідуванням умирання стосунків. Його дев’ятеро дітей, включаючи доньку, котра дізналася, хто її батько, лише у 22 роки, вибрали різні кар’єри, зокрема, пілота авіалайнера і письменника. Більшість, однак, пов’язали своє життя з кіно. Чи то слава батька не дала можливості відхилитися, чи то масштаб його особистості.
Сам же Бергман, котрий народився у 1918 році й сповна віддав данину психоаналізу, як на джерело своєї творчості завжди вказував на авторитарну фігуру батька — фігуру не стільки любові та захисту, скільки придушення. Розрив комунікації, безгласність (мовчання), пекло всередині, що проривається то сонною байдужістю, то самонищівними спалахами, — таким виявився його кінематограф, що став найкропіткішим дослідженням особистого простору людини в історії кіно. Зворушливий епізод — зустріч Бергмана з Тарковським, що не відбулася. Обидва відчували близькість своїх поглядів, розписувалися в заочній повазі, однак, опинившись на одному фестивалі, так і не підійшли один до одного.
Самотність так самотність.
При цьому доля його була відносно безхмарною. Закінчивши Стокгольмський університет, де він вивчав літературу й історію мистецтв, уже в 1941 році Бергман отримав роботу в кіно — редагував чужі сценарії, рятував непридатні роботи. А в 1944-му вже було екранізовано його власний сценарій — «Цькування». Війна не торкнулася громадянина Швеції, котра дотримувалася нейтралітету, він продовжував працювати в кіно, а розквіт настав у 50—60-х: «Літо з Монікою», «Сунична галявина», «Сьома печатка», «Мовчання», «Персона». Тоді ж він став співпрацювати з оператором Свеном Нюквістом, а імена Макса фон Сюдова, Бібі Андерсон, Інгрід Тулін стали відомі всьому світу.
Просто сказати, що дві найвпливовіші течії першої половини двадцятого сторіччя — фрейдизм і екзистенціалізм — знайшли вичерпне відображення в роботах Бергмана, було б спрощенням. Його цікавили не теорії, а демони, що живуть у людській душі, про яких він часто говорив стосовно себе самого. А до власної творчості Бергман ставився майже з огидою, стверджував, що ніколи не переглядає свої картини, і з усього режисерського корпусу в 62 стрічки цінував найбільше «Шепоти і крики», «Персону» і «Причастя» («Зимове світло»).
Останню його стрічку — телевізійну драму «Сарабанда» 2003 року — дивилося в день прем’єри мільйон жителiв Швеції.
Справжніх катастроф у його житті було дві. Першою стало переслідування владою, коли в 1976 році його заарештували просто у Стокгольмському королівському драматичному театрі, у якому він у різний час обіймав посади директора і художнього керівника, і допитували за підозрою в ухиленні від податків. Доказів не знайшлося, однак наслідком інциденту стало тримісячне лікування у психіатричній клініці та кваплива еміграція зі Швеції.
Другою стала смерть його останньої жінки Інгрід фон Розен у 1995 році. Вони прожили разом майже чверть сторіччя, і після її смерті Бергман поступово перетворився на «відлюдника з острова Фере», все більше віддаючи перевагу самотності. Пережита ним після хірургічної операції кома стала скоріше порятунком: людині, котра казала колись, що найогидніше у смерті — це невідомість, те, що відбулося дало почуття заспокоєння. «Ти просто більше не існуєш», — задумливо пояснював Бергман у своєму інтерв’ю.
Шведське видання The Local повідомило, з посиланням на доньку Бергмана Єву, що режисер мирно помер у своєму будинку на острові Фере, що в Балтійському морі.
ДОВІДКА «Дня»
Ернст Інгмар Бергман народився 14 липня 1918 року в Швеції, у місті Упсала. Батько майбутнього режисера був лютеранським священиком королівської сім’ї й відрізнявся суворістю вдачі. Цікаво, що вже в дитинстві Бергман допомагав провінційному кінооператору в налаштуванні обладнання для показу фільмів. Згодом він закінчив Стокгольмський університет, де вивчав літературу та історію мистецтв. Професійно працювати в кіно Бергман почав у 1941 році, редагуючи сценарії. Першою власною роботою Бергмана в цій галузі був сценарій під назвою «Цькування», який був екранізований в 1944 році. Тоді ж він став керівником міського театру в Гельсингборзі.
Через два роки Бергман дебютував із власною картиною «Криза». А світове визнання отримали його режисерські роботи 50 — 60-х років — «Сунична поляна», «Сьома печать», «Мовчання», «Персона».
Видатний режисер продовжував активно працювати в кіно й подальші десятиріччя, причому майже для всіх своїх картин сценарії писав сам. У 70 — 80-ті роки на екрани вийшли «Дотик», «Шепотіння й крики», «Осіння соната», «Із життя маріонеток», «Зміїне яйце», «Фанні та Олександр». Остання картина була нагороджена «Оскаром» у чотирьох номінаціях, включаючи й категорію «Кращий іноземний фільм». Бергман був дев’ятикратним лауреатом премії «Оскар», у той час як його фільми удостоювалися цієї нагороди тричі як кращі іноземні картини. За своє життя режисер зняв близько 50 фільмів.
Крім того, Інгмар Бергман, який починав свій творчий шлях як театральний режисер, поставив п’єси Вiльяма Шекспіра, Генріха Ібсена, Антона Чехова, Августа Стріндберга.
Сам Бергман зізнавався, що не любить дивитися свої фільми, бо вони вганяють його в депресію. У 1982 році Бергман оголосив, що йде з кіно й цілком присвячує себе театру. Бергман був «iмовірно, найвидатнiшим кінорежисером, який враховує (у своїй роботі) буквально все», заявляв його колега Вуді Аллен на 70-річному ювілеї режисера в1988 році.
Своїм вчителем Бергмана вважали Андрій Тарковський і Роберт Олтман.
