Кому належить четверта влада?
Щодо співвідношення влада — суспільство, то справжній журналіст ніколи не знаходиться між ними. Якщо він з себе щось представляє насправді, його слово — і влада (четверта), і суспільство (цивільне), і особистість (осмислена). Якщо ж ні — то до чого, навіщо і кому потрібне таке його слово?.. Чи винна журналістика в нинішній політичній кризі? Звісно ж, ні. Кожен повинен намагатися добре робити свою справу. Справа журналіста завжди — добротні, осмислені, значущі тексти. Як же над ними треба ще працювати й працювати!.. І як може після цього залишитися ще час лізти в чужу справу? Адже такі тексти ніколи не просто дзеркальне відображення нашого життя (політичного, економічного, культурного, історичного, психологічного й іншого), а й саме життя — осмислене, моральне, змістовне, живе! Таке б життя скоріше прийняти нам усім і встигти пожити ним хоч трохи. Чи воно завжди має залишатися недосяжним ідеалом?..
Раніше козаки прагнули в «президенти», а зараз президенти «козакують»
Пилип Орлик, що постійно мешкав в шведських, німецьких, французьких, турецьких володіннях, іменував себе «гетьманом війська запорізького». 23 квітня 1734 року він звернувся з листом до запорізького товариства. У ньому він застеріг низових молодців від переходу під російський протекторат і надав їм всілякі докази до того, що саме тепер настав «щасливий» час для визволення України від «важкого і нестерпного ярма московського». Що ж, докази його, звичайно, були історично правдивими і найважчими (за спогадами його сучасників). Проте, що пропонувалося натомість? А тільки — все та ж сама «милість», але вже з протилежним знаком (ханська і султанська). А вже її запорожці насьорбалися за час 25-річного свого перебування під кримською і турецькою протекцією в Алешках, Кам’янці, Базавлуці, Подпільній...
Орлик, дуже освічена і розумна людина свого часу, творець першої європейської і української Конституції, не зрозумів, проте, тоді головного. Запорожцям набридло вже будь- куди йти, під будь-який протекторат, «милість», «крило». Або «дах». Вони просто тоді потихеньку поверталися на свої святі місця, свої землі, визначені їм Богом і своїм власним славним козацьким минулим. Запорізький кошовий отаман того часу Іван Малашевич так висловив суть психологічного настрою запорожців тоді: «нехай йдуть куди хочуть, а я ні з місця не ворухнусь; хай собі б’ються або миряться, нам до цього байдуже — нам потрібно сидіти тихо, а кому потрібні будемо, ті нас знайдуть».
Як бачимо, «життя» і «історія» рішуче змітають з будь-якого шляху як тих, хто плентається за ними, не поспішаючи, так і тих, хто силкується і поспішає підтягнути їх до себе за волосся. Навіть з найкращими намірами...
