Народних умільців в Україні — сила силенна. Багато хто з них працює лише для себе і близьких, поповнюючи таким чином сімейний бюджет, а хтось не може жити аби час від часу не бувати на різноманітних ярмарках, фестивалях, конкурсах — всюди, де можна себе показати, подивитися на роботу колег, поспілкуватися і, можливо, знайти нових учнів. Заступник директора Музею народної архітектури та побуту України в Пироговi Олексій Доля вважає, що перші умільці займаються ремеслом (в кращому розуміння цього слова), а майстри, охочі поділитися таємницями народних промислів — це вже творчі особистості і саме вони приїхали на цей фестиваль.
— Всього ми запросили на свято близько 200 народних умільців, — розповів він «Дню». — Наші етнографи працюють по всій Україні, от вони й рекомендують до участі у наших фестивалях найкращих... Його ми проводимо вже більше 20 років. Ще 10 років тому у нас не було стільки талановитих людей, які б вміли робити красиві і корисні речі з дерева та лози, але нині цього вже не скажеш. Особливо тішить, що в останній час народними ремеслами зацікавилася молодь.
Вироби на будь-який смак, ціну, душевні чи господарську потребу — це вже не особливість фестивалю різбярства і лозоплетіння, а його необхідна умова. В цьому могли переконатися всі відвідувачі свята народної творчості. Плетені брилі і домашні тапочки, різьблені шкатулки і декоративні прикраси з соломи, найрізноманітніші обереги, музичні інструменти, посуд, плетені меблі, навіть — кінь в природній ріст, виготовлений із коріння. Цей шедевр вже встиг обрости легендою: якщо коняку потягнути за хвоста і загадати бажання, воно обов’язково здійсниться...
Знавці народної творчості та часті гості цього та подібних свят, погодяться, що вони є просто неможливими без присутності двох знаних в Україні і за її межами народних умільців: Івана Малиша — майстра плетіння брилів, у яких ходить пів-Миронівки (Київська область) і Віктора Терещенка — музиканта, сопілкаря і різбляра в одній особі.
За своє 60-річне життя пан Малиш зробив понад тисячу брилів. Каже, що дуже допомагає тим, в кого високий тиск. Сам не носить, але на фестивалі одягнув — от вам реклама і профілактика.
— Плести брилі навчив дядько, до якого після війни мене спровадила моя мати пасти корів — так тоді я заробляв, — розповів народний майстер. — Дядько мені каже «Вчись, дитино, воно тобі пригодиться». А я собі думаю: «Та на біса воно мені здалося?..» Але навчився. Потім дійшло до того, що після жнив не міг спокійно дивитися, як лежить нікому не потрібна солома — самі руки тягнуться. Так робив брилі і дарував людям.
Згодом до Івана Малиша прийшло визнання — його запрошували на різноманітні виставки, фестивалі народної творчості тощо. Особливо він гордиться тим, що ще в радянський час на міжнародному етнофестивалі в Москві отримав за свої роботи друге місце і срібну медаль: «мене почали піднімати високо-високо»... Нині в пана Івана багато учнів (найкраща з них — дружина), а крім плетення брилів він взявся ще за виготовлення кепок, сомбреро, капелюшків — як того вимагає мода...
Його колега по любові до народної творчості Віктор Терещенко все життя віддав народним інструмантам, зокрема — сопілці. Як у 1969 році в Ніжинському культурно- освітньому училищі хлопця навчили вирізати сопілку і грати на ній, так з тих пір він вчив цьому учнів школи та своїх дітей і внуків. До речі, ще при вході в музей було чути тоненький плач його інструменту — саме на цей «голос» і орієнтувалися гості, котрі погано знали місцевість. Так протягом свята по всьому Пироговi долинали звуки то Гімну України, то запорізького маршу, то народних пісень.
— Я вмію грати багато гімнів: і «Ще не вмерла України...», і «Боже великий єдиний», і козацькі, — похвалився пан Терещенко. — А одного разу на Андріївському узвозі мене попросили зіграти гімн СРСР. Я кажу: «Звісно, я можу це зіграти, але тоді з сопілки закапає кров...», а слухачі: «У ваc, мабуть, хворі легені?» 0— «Ні, кажу, це сопілка так плаче». От так навчився грати ще й цей гімн.
За все своє життя Віктор Терещенко зробив кілька тисяч сопілок — сам навіть не може підрахувати скільки. Каже, що лише в Кримський український ліцей відправив тисячу штук — весь ліцей нині займається на його інструментах. Різьблення є для нього досить прибутковою справою, що наразі пану Терещенку — дуже на руку: 62-річний сопілкар-пенсіонер нині виховує ще й двох малолітніх дітей чотирьох і трьох років, які народилися в другому шлюбі (діти від першого шлюбу вже дорослі і живуть за кордоном).
— Коли мене вперше сюди запросили — а це була середина 70 х — я за кілька днів заробив 600 рублів. Я таких грошей зроду в руках не тримав, бо як вчитель отримував 120 рублів, — згадав майстер і додав: — Нині мої сопілки коштують від 30 до 120 гривень. За день можу зробити дві простеньких. Дуже хочу, щоб побільше людей навчилися на ній грати — це не важко, я навіть даю покупцям ноти з інструкцією. Я вже переконався, що сопілка виховує в людині доброту...
От так в людей з середовища народних умільців поєднуються талант і самореалізація, любов до життя і творчість, матеріальна зацікавленість і безкорисливість. Спілкування з ними — одне задоволення, вони говорять — наче розповідають казку: красиво, розлого, з повчальними історіями і щасливим кінцем. І не дивина — ці майстри знаються на тому, чим жили дуже давно наші пращури. От звідки у них ця зовнішня простота і внутрішнє багатство.
